Справа № 22ц-976                   Головуючий у першій інстанції -Коверзнев В.О.

Категорія - цивільна                                                Доповідач - Бойко О.В.

УХВАЛА ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

23 червня 2006 року      Апеляційний суд Чернігівської області у складі:

головуючого судді - Бойко О.В. суддів - Горобець Т.В., Школьного В.В. при секретарі - Приймачок Ю.М.

за участі позивачки ОСОБА_1, її представника ОСОБА_2

представників відповідача: Шейна П.М., Хатьомкіної Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю „Чернігівський автоцентр КамАЗ" про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення та моральної шкоди,                   

встановив:

15 березня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ „Автоцентр ,ДамАЗ" про стягнення грошової виплати на оздоровлення та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що вона з 01 лютого 1994 року працювала охоронцем у відповідача та наказом НОМЕР_1 була звільнена з роботи за власним бажання. Відповідно до колективного договору на 2005 рік передбачено одноразову щорічну виплату грошової суми на оздоровлення у розмірі 500 грн. кожному працівникові підприємства, проте відповідач зазначені кошти не виплачує. Тому, просила стягнути з ТОВ „Автоцентр КамАЗ" на свою користь 500 грн. виплати на оздоровлення, передбаченої колективним договором та 200 грн. моральної шкоди.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2006 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ „Чернігівській автоцентр КамАЗ" було відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її вимог в повному обсязі. Посилається на те, що дії товариства по відмові у виплаті допомоги на оздоровлення є неправомірними, оскільки колективним договором передбачено таку виплату, а положення колективного договору є обов'язковими для власника та працівників підприємства. Судом не взято до уваги той факт, що виплату матеріальної допомоги відповідач намагався здійснити після її звернення до суду, проте розмір допомоги в сумі 30 грн. є образливим для неї та принижує її гідність. Також, суд помилково визнав відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідача.

У судовому засіданні позивачка та її представник просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду скасувати, постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача апеляційну скаргу не визнали, просили в її задоволенні відмовити, рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду без змін з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 з 01 лютого 1994 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді ІНФОРМАЦІЯ_1, та 02 січня 2006 року була звільнена з роботи за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вірно послався на ст. 13 КЗпП України, якою передбачено, що взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціальних, соціально-економічних відносин, в тому числі нормування і оплата праці, встановлення гарантій, компенсацій, пільг, встановлюються колективним договором.

Із змісту, колективного договору ТОВ „Чернігівській автоцентр КамАЗ" на 2005 рік, який був зареєстрований Новозаводською районною радою м. Чернігова 27 квітня 2005 року за НОМЕР_2, вбачається, що колективний договір не містить положення про обов'язкову виплату працівникам товариства матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 500 грн.

Позивачка в апеляційній скарзі вказує, що вона зверталась до відповідача про виплату допомоги 05.12.2005 року, але їй в цьому було відмовлено. До суду за захистом свого порушеного права вона не зверталась, звернулась тільки 15.03.2006 року, посилаючись на те, що відповідач при звільненні не провів з нею повного розрахунку, не виплативши матеріальної допомоги.

Проте,  дані твердження  позивачки не  можуть  бути  взяті  судом  до

уваги,   оскільки   відповідно   до   ст.   116   КЗпрП   України   при   звільненні

працівника з роботи в день звільнення проводиться виплата всіх сум, до

яких належить заробітна плата, включаючи оплату праці за останній день

роботи, та відпускні за невикористані дні відпустки.

• Що стосується не виплати позивачці суми матеріальної допомоги, то це

питання не регулюється нормами ст.  116 КЗпрП України, бо матеріальна

допомога не є оплатою праці, а соціальною гарантією та пільгою.

Отже, позивачкою пропущено строк для звернення до суду з такими

вимогами.

Крім того, колективний договір не містить чіткого визначення розміру матеріальної допомоги, яка повинна бути виплачена позивачці, а тому у суду не було підстав для стягнення саме 500 грн. допомоги, на іншу запропоновану суму позивачка не погоджувалась.

За таких обставин, у суду першої інстанції не було правових підстав для задоволення вимог позивачки про стягнення з відповідача суми матеріальної допомоги, а тому немає підстав і для задоволення позовних вимог стосовно відшкодування моральної шкоди.

Рішення суду є законним і обгрунтованим, постановленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, апеляційний суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України в касаційному порядку протягом двох місяців.