ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 22 червня 2010 р.                                                                                    № 2/171-НМ  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді

суддівВолік І.М.

Капацин Н.В.

Кролевець О.А.

розглянувши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Мівса"

на рішення господарського суду Житомирської області від 16.12.2009 р. та

постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 11.03.2010 р.

у справі                                   № 2/171-НМ

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Мівса"

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Кентавр"

провизнання права власності

за участю представників:

позивача: Дяков В.О., Кулик Т.Б.

відповідача: не з’явився

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю (надалі –"ТОВ") "Мівса" звернулось до господарського суду Житомирської області з позовом до ТОВ "Кентавр" про визнання права власності на майно, а саме: цех по розпилюванню каменю площею 574,9 кв.м., розташований в с. Світин Житомирського району, із відповідним обладнанням (автомобіль МАЗ-500, автомобіль КРАЗ-643701, автонавантажувач, два верстати розпилювальні, верстат для окантовки, два водяних насоси, дві вагонетки, компресор, дві гідростанції, кран-балка, електротельфер, трансформатор, зварювальний апарат, шафа електрощитова) всього на суму 80 400,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані укладенням між сторонами 01.12.1997 р. договору оренди, на підставі якого позивачем прийнято в оренду спірне майно, а також сплатою позивачем вартості цього майна. Відповідно ТОВ "Мівса" посилається на наявність підстав для застосування норм ст.ст. 328, 392 ЦК України.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 16.12.2009 р. (суддя Тимошенко О.М.) в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду прийнято із застосуванням  норм ст. 35 ГПК України та відсутністю доказів наявності права власності у позивача на спірне майно, що унеможливлює застосування норм ст. 392 ЦК України.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 11.03.2010 р. (судді Зарудяна Л.О., Будішевська Л.О., Ляхевич А.А.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же мотивів.

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ТОВ "Мівса" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 16.12.2009 р. та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 11.03.2010 р., і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм ст.ст. 328, 392 ЦК України.

Сторони, згідно з приписами ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України, були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представників позивача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.12.1997 р. між ТОВ "Кентавр" (орендодавець) та ТОВ "Мівса" (орендар) укладено Договір оренди майна з правом викупу (надалі –"Договір").

Судами встановлено, що згідно п.п. 1.1., 3.1. Договору, орендодавець передає, а орендар  бере у тимчасове володіння та користування строком 12 місяців цех з розробітку каменю, який знаходиться за адресою: с. Світин Житомирського району. Вартість орендованого майна становить 80 400,00 грн.

При цьому, судами з’ясовано, що на виконання умов Договору 04.01.1998 р. сторони підписали акт приймання-передачі, за яким орендодавець передав орендарю наступне майно: цех по розпилюванню каменю, автомобіль МАЗ-500, автомобіль КРАЗ 643701, автонавантажувач, два верстати розпилювальні, верстат для окантовки, два водяних насоси, дві вагонетки, компресор, дві гідростанції, кран-балку, електротельфер, трансформатор, зварювальний апарат, шафу електрощитову, всього майна вартістю 80 400,00 грн.

Пунктами 4.1, 4.2 Договору передбачено обов’язок орендаря  вносити орендну плату в сумі 6 700,00 грн. на місяць не пізніше 5 числа кожного наступного місяця. У п. 4.6. Договору сторони передбачили можливість внесення орендної плати гранітною плиткою.

Сторонами в розділі 5 Договору також погоджено порядок викупу майна та встановлено, що орендоване майно переходить у власність орендаря за умов внесення орендодавцю орендної плати на суму вартості орендованого майна згідно з актом оцінки його вартості. Передача та оформлення права власності на майно, що орендується, здійснюється сторонами за актом протягом 20 днів з моменту повної сплати орендарем вартості майна.

Судами встановлено виконання позивачем умов Договору щодо повної сплати вартості орендованого майна.

Також судами з’ясовано, що 28.08.2001 р., на підставі розпорядження голови Житомирської ОДА № 236 від 19.12.1995 р., виконкомом Оліївської сільської ради ТОВ "Кентавр" видано свідоцтво про право власності на цех, який розташований в селі Світин, будівля № 1 площею 574,9 кв.м.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди ґрунтувались на фактах, встановлених в порядку ст. 35 ГПК України, та виходили з відсутності підписаного сторонами акту про передачу майна позивачу згідно Договору, оформлення у 2001 році права власності на спірне майно за відповідачем .

Втім, колегія суддів не вбачає підстав для визнання оскаржуваних судових актів такими, що прийняті із дотриманням норм процесуального та правильним застосуванням норм матеріального права, з огляду на наступне.

Пункт 3 частини 1 статті 85 ГПК України встановлює вимоги до змісту рішення, передбачає обов’язковість зазначення в мотивувальній частині рішення законодавства, яким господарський суд керувався при прийнятті рішення.

Рішення місцевого та постанова апеляційного господарського суду містять посилання на норми матеріального права, на підставі яких розглянуто позовні вимоги, а саме норми ст. 392 ЦК України.

З даного вбачається, що суди ухилились від оцінки правовідносин сторін в контексті п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який визначає, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Наведене стосується і обґрунтування постанови суду апеляційної інстанції нормами Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України 07.02.2002 р. № 7/5.

З оскаржуваних рішень також не вбачається, що судами взагалі з’ясовувалось, яке законодавство підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

У відповідності до ст. 1 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду оренда являє собою засноване на договорі строкове платне володіння і користування … майном, необхідним орендареві для самостійного провадження господарської чи іншої діяльності. Основним документом, який регламентує відносини орендодавця з орендарем, згідно ст. 7 даного Закону, є договір оренди.

Статтею 256 ЦК УРСР визначено, що за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

В той же час, згідно із ст.10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. При цьому необхідно враховувати норми ст. 225 ЦК УРСР, якою визначено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Враховуючи дані норми законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що судами не надано повної оцінки відносинам сторін за договором.

Посилаючись при прийнятті рішень на отримання відповідачем у 2001 році свідоцтва про право власності, судами залишено поза увагою, що останнє не є правовстановлювальним документом. Таким документом в даному випадку є саме розпорядження голови Житомирської ОДА № 236 від 19.12.1995 р., яке судами не витребувано та не досліджено.

Зазначене дає змогу колегії суддів дійти висновку щодо нез’ясування судами підстав набуття права власності на оспорюване майно згідно норм Закону України "Про власність", який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин.

Колегія суддів також звертає увагу, що прийняті у справі судові рішення ґрунтуються на фактах, встановлених господарським судом Житомирської області у справах № 9/182нм та № 4/96д.

Дійсно, норми ст. 35 ГПК України передбачають, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

В той же час, сторонами у справі № 9/182нм є ТОВ "Мівса" (позивач) та Оліївська сільська рада і ТОВ "Кентавр" (відповідачі), а також КП "Житомирське ОМБТІ". Оскільки склад сторін у зазначеній справі та справі № 2/171-нм не є тотожним, судам необхідно було оцінити можливість надання преюдиційного значення фактам, встановленим у справі № 9/182нм.

Крім того, судами не надано належної оцінки тому факту, що застосування норм ст. 35 ГПК України не дає підстав для ухилення від дотримання норм ст. 43 ГПК України та належного дослідження з урахуванням ст.ст. 32, 34 ГПК України наявності чи відсутності у позивача права власності на спірне майно.

Поряд з цим, приймаючи оскаржувані рішення, суди виходили з того, що сторонами не складався акт передачі майна, який передбачений Договором, а відтак у позивача не виникло право власності. Втім, з даного вбачається, що судами не надано правової оцінки положенням п.п. 5.1., 5.2. Договору та не встановлено, які дії сторін є підставою для переходу до позивача права власності, а які є необхідними для оформлення такого права власності.

Отже, наведене свідчить, що оспорювані судові акти прийняті без всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності та на підставі закону, а відтак підлягають скасуванню, а справа —направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір у відповідності з обставинами справи і вимогами закону.

Відповідно до п.1 Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010 р. у справі № 1-1/2010 "В аспекті конституційного подання: –визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства "забезпечення … касаційного оскарження рішення суду" у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції". Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 – 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мівса" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Житомирської області від 16.12.2009 р. та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 11.03.2010 р. у справі № 2/171-НМ скасувати, а справу передати до господарського суду Житомирської області в іншому складі суду.

Згідно ст.ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010 р. постанова касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий, суддя          І. Волік

Судді:          Н. Капацин

                                                                                               О. Кролевець