УКРАЇНА         

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №22а-810/2006 р.                                                  Головуючий у першій інстанції Гниличенко М.В.

Доповідач Бітов А.І. УХВАЛА ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

2006 року липня місяця 17 дня               Судова колегія судової палати в цивільних справах

апеляційного суду Одеської області

у складі:

головуючого -Бітова А.І.

суддів              - Градовського Ю.М.

-Балабан В.Ф. при секретарі - Білорусовій Г.О. з участю: ОСОБА_1, його представника-ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення про відмову в наданні статусу біженця не чинним та зобов'язання надати статусу біженця,

ВСТАНОВИЛА:

В лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення про відмову в наданні статусу біженця не чинним та зобов'язання надати статусу біженця, вказуючи, що своїм рішенням від 28 грудня 2004 року №НОМЕР_1 відповідач відмовив йому у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи. Позивач вважає, що це рішення відповідача є необгрунтованим.

Посилаючись на наведене і на підставі ст. 1 Конвенції про статус біженця 1951 року, ст.ст. 1,16 Закону України "Про біженців", ст.ст. 19, 105, 106 КАС України, позивач просив суд визнати рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції №НОМЕР_1 від 28 грудня 2004 року неправомірним з моменту його прийняття та зобов'язати відповідача надати йому статус біженця в Україні.

Представник відповідача позов не визнав, посилаючись на правомірність прийнятого рішення про відмову в наданні позивачеві статусу біженця.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2006 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання не чинним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відмову в наданні статусу біженця та зобов'язання надання статусу біженця- відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування постанови суду в зв'язку з тим, що вона прийнята з порушенням норм матеріального права, а також, що у зв'язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Згідно абзацу другого ст. 1 Закону України "Про біженців" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вимог абзацу четвертого ст. 10 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, 1971 року народження, є громадянином Іраку.

До України позивач потрапив 12 травня 2004 року нелегально та звернувся до Державного комітету у справах національностей та міграції з заявою про надання статусу біженця.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 21 квітня 2004 року № НОМЕР_1 позивачу було відмовлено в наданні статусу біженця (а.с. 14).

Свій висновок управління Державного комітету України у справах національностей та міграції зробило в зв'язку з тим, що на його погляд відсутні умови, передбачені ст. 1 Закону України "Про біженців".

При вирішенні справи суд виходив з того, що заявник не перебував в політичних, громадських, релігійних, військових організаціях, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, що були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо причетним не був.

Причиною виїзду позивача з Іраку було не будь яке переслідування, а неможливість отримати громадянство у Туреччині та економічні інтереси - можливість отримати в Україні більший заробіток в порівнянні з Іраком.

Позивач не навів суду жодного конкретного факту переслідувань, або серйозних дискримінаційних заходів, інформації стосовно переслідувань.

Судова колегія вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 7, 10, 11, 71 КАС України, абзацу другому ст. 1, абзацу четвертому ст. 10, ст.ст. 12,13, 14 Закону України "Про біженців".

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що він терпів переслідування не в зв'язку з віросповіданням, расою, національністю чи політичними поглядами, а в зв'язку з належністю до певної соціальної групи. При цьому апелянт вважає, що він не повинен надавити доказів того, що у разі повернення на батьківщину він стане жертвою переслідувань за ознаками передбаченими у ст. 1 Закону України "Про біженців", в достатньо лише наявності в нього цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з зазначених причин.

Судова колегія не приймає до уваги ці доводи апелянта, оскільки з матеріалів справи вбачається, що позивач неодноразово виїжджав на заробітки до Туреччини де мав намір залишитися та отримати громадянство, але в цьому владними органами Туреччини йому було відмовлено.

На думку судової колегії ці обставини свідчать про намагання позивача знайти країну з кращими умовами життя, тобто він є не біженцем, а економічним іммігрантом і на нього розповсюджуються не норми Закону України "Про біженців", а норми Закону України "Про імміграцію".

За таких умов суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку про відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", які б давали підстави для надання позивачу статусу біженця в України.

Також в матеріалах справи відсутні докази того, що є цілком обґрунтовані побоювання того, що позивач може стати жертвою переслідувань в зв'язку з належністю до певної соціальної групи і тому не може чи не бажає повернутися до Іраку внаслідок зазначених побоювань.

При таких обставинах суд першої інстанції цілком слушно вважав, що висловлюванні позивачем побоювання стати в Іраку жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань не є цілком обґрунтованими та не можуть перешкоджати йому повернутися до Іраку.

Враховуючи все вищевикладене, колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не припустився, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 195, 196; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, судова колегія, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2006 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом одного місяця з дня набрання законної сили судовим рішення апеляційного суду.