Справа № 22ц-5077/2009 рік
Головуючий першої інстанції Івашура В.О.
Категорія: 27
Доповідач: Осипчук О.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
„06" серпня 2009 року Апеляційний суд Донецької області у складі:
Головуючого: ВисоцькоТ B.C.
Суддів: Осипчук О.В., Біляєвої О.М.
При секретарі: Шуляк Я. Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нікчемним договору позики в частині позики 20000 доларів США, -
ВСТАНОВИВ:
31 жовтня 2007 року позивач звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 28 грудня 2004 року між ним та ОСОБА_1. було укладено договір займу, відповідно до якого він передав, а відповідач отримав гроші в сумі 20 000 доларів США та 100 000 грн. Вказану суму та 6% місячних відповідач зобов’язався повернути до 28 лютого 2005 року. Згідно розписки від 12 грудня 2006 року ОСОБА_1. зобов’язався повернути основний борг в сумі 200 000 грн., протягом 5 місяців, починаючи з лютого 2007 року, а відсотки за боргом до кінця 2007 року. В порушення умов договору відповідач гроші в обумовлений строк не повернув. Після уточнення позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача 200 000 грн. боргу, суму інфляції 132 430 грн., 3% річних з простроченої суми у розмірі 24 263 грн., та 6% в місяць від простроченої суми у розмірі 582 312 грн., а також понесені судові витрати в сумі 1730 грн.
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2009 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 200 000 грн. суму боргу за договором позики, індекс інфляції за період з 12.07.2007 року по 16.04.2009 року в сумі 90115грн., три відсотки річних за період з 12.07.2007 року по 17.04.2009 року в сумі 10620 грн., шість відсотків в місяць за користування позикою за період з 01.03.2005 року по 17.04.2009 року в сумі 592175 грн., судові витрати в сумі 1730 грн., а всього 894 640 грн. В задоволені зустрічного позову ОСОБА_1. до ОСОБА_2 про визнання нікчемним договору позики в частині займу 20 000 доларів США -відмовлено.
З ухваленим рішенням не погодився ОСОБА_3 і подав апеляційну скаргу, в якій просить частково скасувати рішення суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов про визнання нікчемним договору позики в частині займу 20000 доларів США та відмовити в задоволені позову ОСОБА_2 в частині стягнення 6% щомісячних за період з 01 березня 2005 року по 17.04.2009 року та 3% річних за період з 24.03.2009 року по 17.04.2009 року, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
В обгрунтування доводів скарги відповідач посилається на те, що укладений між сторонами договір позики грошових коштів на суму 20000 доларів США суперечить нормам Цивільного кодексу України та порушує публічний порядок використання валютних цінностей на території України, грошовою одиницею якої є гривня. Законодавством України не встановлено можливості використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків між фізичними особами - резидентами. Укладений між сторонами договір позики в частині займу 20000 доларів США порушує положення ст. ст. 524, 533 ЦК України, ст. 7 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та ч. 1 ст. 99 Конституції України. Також суд безпідставно стягнув з нього на користь позивача 6% щомісячних за період з 1.03.2005 року по день ухвалення судом рішення, оскільки він брав на себе зобов’язання щодо сплати 6% місячних в період з 28.12.2004 року по 28.02.2005 року, а законодавством не передбачено продовження нарахування процентів за грошову позику після закінчення строку дії договору. Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив стягнути 6% місячних та 3% річних до 23 березня 2009 року, а суд нарахував ці суми по день ухвалення рішення, тобто до 17 квітня 2009 року. Вважає, що суд не застосував норми матеріального права - ст. ст. 203, 215, 216, 228, 526 ЦК України щодо недійсності правочину та невірно застосував ст. ст. 1048, 1050 ЦК України, що регулюють сплату процентів за договором позики і які не поширюються на правовідносини щодо повернення майна за недійсним правочином.
Судове рішення в частині стягнення суми боргу у розмірі 200 000 грн., суми індексації у розмірі 90115 грн., та стягнутих судових витрат у сумі 1730 грн., ніким із сторін не оскаржується.
В апеляційному суді позивач та його представник заперечували проти скарги, просили рішення суду залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_3 до апеляційного суду не з*явився, про часта місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення присутніх осіб, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - частковому скасуванню з ухваленням нового рішення з таких підстав.
Відповідно до п.4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення.
Суд першої інстанції встановив, що згідно договору позики від 28.12.2004 року відповідач ОСОБА_3 позичив у позивача грошові кошти в сумі 20 000 доларів США та 100 000 гривень, які він зобов’язався повернути у строк до 28.12.2005 року з виплатою 6% в місяць. 12 грудня 2006 року ОСОБА_1 видав позивачу розписку, в якій вказує, що він зобов’язується свій основний борг в сумі 200 000 грн. повернути протягом 5 місяців, починаючи з лютого 2007 року, а відсотки за боргом до кінця 2007 року. У вказаний строк борг повернутий не був.
Відмовляючи в задоволені зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання нікчемним правочину в частині займу 20 000 доларів США, суд першої інстанції виходив з того, що діючим законодавством не встановлено заборони щодо укладення правочину в іноземній валюті, укладений між сторонами договір не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, тому не може бути визнаний нікчемним.
Апеляційний суд вважає висновки суду в цій частині вірними, зробленими з урахуванням норм матеріального права, тому доводи апеляційної скарги необгрунтовані і підстав для скасування судового рішення в цій частині немає.
Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 12 липня 2007 року по 17.04.2009 року в сумі 10 620 грн., суд керувався вимогами ст. 625 ЦК України і виходив з того, що відповідач не виконав своє зобов’язання по договору займу, тому повинен нести відповідальність за порушення грошового зобов’язання.
Апеляційний суд погоджується з рішенням суду в цій частині, оскільки вони відповідають матеріалам справи та вимогам закону. Доводи апеляційної скарги щодо неправомірності нарахування судом 3% річних за період з 24 березня 2009 року по 17 квітня 2009 року і вихід таким чином за межі позовних вимог, до уваги не приймаються, оскільки судом відповідно до вимог ст. 625 ЦК України правильно нарахована сума на час ухвалення рішення за весь час прострочення.
Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача на користь позивача 6% місячних за період з 01 березня 2005 року по 17 квітня 2009 року в сумі 592 175 грн., суд першої інстанції керувався вимогами ст. ст. 1049, 1050 ЦК України, які передбачають обов’язок позичальника повернути позику та наслідки порушення договору позичальником.
Однак погодитися з таким висновком не можна.
Частиною 1 ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Пунктом 5 розділу VIII прикінцевих положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ( далі - Закон) передбачено, що до приведення законодавства у відповідність з цим Законом закони України та інші нормативно - правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону, якщо інше не передбачено цим Законом.
Відповідно до положень зазначеного Закону надання коштів (грошових) у позику є фінансовою послугою (п.6 ст. 4 Закону); фінансова послуга надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти (п.5 ч. 1 ст. 1 Закону). Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також фізичними особами -суб’єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено законом. Отже в інших випадках надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів не допускається.
Суд першої інстанції, встановивши обставини щодо наявності договору займу між сторонами під 6% місячних, ухвалив рішення про стягнення з відповідача на користь позивача процентів від суми позики через незастосування зазначених вище положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який підлягав застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, вірно встановивши фактичні обставини справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права при вирішенні позовної вимоги про стягнення процентів від суми позики, що відповідно до ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині і ухвалення нового рішення про відмову в задоволені зазначеної позовної вимоги.
Керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд -
ВИРІШИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2009 року скасувати в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6% в місяць за користування позикою за період з 01.03.2005 року по 17.04.2009 року в сумі 592175 грн., відмовивши в задоволені цих позовних вимог.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двох місяців з дня набрання законної сили.