ПОСТАНОВА

Іменем України

10 серпня 2021 року м. Кропивницький

справа № 404/8905/18

провадження № 22-ц/4809/1139/21

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Мурашка С.І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С.М., Черненка В.В.

за участі секретаря - Завітневич О.І.

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідачі - ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 березня 2021 року у складі судді Іванової Н.Ю. і

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2018 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та просило:

-усунути перешкоди у здійсненні права користування майном, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу АТ «Укрсоцбанк» до цього майна;

-визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що між позивачем та відповідачем 02 жовтня 2008 року було укладено Кредитний договір № 420/445-ФО1.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між сторонами було укладено Іпотечний договір від 02 жовтня 2008 року, відповідно до умов якого в іпотеку було передано нерухоме майно - кв. АДРЕСА_2 .

У зв`язку з грубим порушенням позичальником умов кредитного договору, зокрема, неповернення кредиту, несплати процентів та комісій за користування кредитом, АТ «Укрсоцбанк» в позасудовому порядку врегулювало питання звернення стягнення на предмет іпотеки та 27 квітня 2018 року набув право власності на квартиру, що є предметом договору іпотеки.

17 жовтня 2018 року позивачем, як законним власником, була здійснена спроба потрапити у власне майно, однак було виявлено, що в ньому незаконно проживає ОСОБА_1 , який чинив фізичні перешкоди в доступі та користуванні майном.

Внаслідок незаконних дій відповідача АТ «Укрсоцбанк» фактично позбавлене можливості користуватись майном, у зв`язку з чим звернулось до суду з позовом.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 04 грудня 2019 року залучено до участі у справі правонаступника позивача АТ «Укрсоцбанк» - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»).

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 січня 2021 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 .

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 березня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що задоволення позовних вимог призведе до втручання у право відповідачів на повагу до їхнього житла, що не відповідає «нагальній суспільній необхідності», не є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Суд першої інстанції вважав, що оскільки відповідачі тривалий час проживають у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, спірна квартира є житлом відповідачів в розумінні статті 8 Конвенції.

З огляду на те, що матеріали справи не містять доказів, що квартира є не єдиним можливим місцем проживання відповідачів, внаслідок задоволення позовних вимог про визнання їх такими, що втратили право користування житлом останні можуть стати безхатченками.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, суд першої інстанції виходив з того, що АТ «Альфа-Банк», яке є правонаступником АТ «Укрсоцбанк», не доведено належними доказами вчинення відповідачами перешкод у здійсненні позивачем права користування квартирою.

В апеляційній скарзі АТ «Альфа-Банк» просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 березня 2021 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, прийнятим при неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, а при його постановлені не з`ясовано всіх обставин, що мають істотне значення для справи та ненадано їм належної оцінки.

Суд першої інстанції знехтував правами та законними правами позивача та не врахував, що позивач є цілковитим власником майна, а відтак, визнання колишніх власників такими, що втратили право проживання у спірному житлу, є законним і не свідчить про втручання до приватного життя, оскільки відповідачі не мають жодного законного права перебувати в межах неналежній їм квартирі.

Спірна квартира вже не є предметом іпотеки, а власником нерухомого майна є банк, який позбавлений фактичної можливості розпоряджатися та користуватися власним майном.

Крім того, право власності позивача на дану квартиру ніким не оспорюється.

Позивач звертає увагу, що підставою та предметом спору не є виселення осіб з предмету іпотеки, а тому ст. 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) не може бути застосована до спірних правовідносин.

Крім того, відповідно до умов Договору іпотеки, іпотекодавець гарантував, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.

Судом першої інстанції також не враховано правові позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц та від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц.

Після набуття позивачем права власності на премдет іпотеки у відповідачів залишились ключі від квартири, правовстановлюючі документи.

Відповідачі користуються квартирою та комуналньми послугами, перекладаючи на АТ «Альфа-Банк» обов`язок по їх оплаті.

Також існує велика ймовірність того, що відповідачі і надалі будуть вчиняти дії щодо незаконного розпорядження квартирою, як то фактичне нею користування, здача в оренду, реєстрація в ній третіх осіб, що чинитиме позивачеві додаткові перешкоди в користуванні квартирою.

Єдина можливість для реалізації власником своїх прав - це визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, що за відстуності добровільної згоди на це відповідача, можливо виключно в судовому порядку.

Від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 01 березня 2021 року залишити без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , заперечував проти доводів апеляційної скарги.

Представник АТ «Альфа-Банк» в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з судовою повісткою.

Відповідно до положень частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Оскільки позивач про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, суд вирішив розглянути справу без його участі, що відповідає положенням статті 372 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановлених статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що 02 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» укладено договір кредиту № 420/445-ФО1, за умовами якого банк надав відповідачу грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в сумі 17 000 доларів США.

02 жовтня 2008 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та відповідачем укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку передано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 .

Пунктом 4.5.3. Іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань, в порядку встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Згідно з інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 05 жовтня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» є власником квартири, загальною площею (кв.м) 48,75, житлова площа (кв.м) 28,1 за адресою: АДРЕСА_1 . Дата державної реєстрації - 27 квітня2018 року.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Матеріалами справи підтверджується, що 02 жовтня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 420/445-ФО1 (далі - Кредитний договір), за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 17 000,00 доларів США, на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (том 1 а.с. 11).

У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір від 02 жовтня 2008 року (далі - Іпотечний договір) (том 1 а.с. 18).

Відповідно п. 1.1. Іпотечного договору ОСОБА_1 передав в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 , яка належить позивачу на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Звіздун Н.К. 07 травня 2007 року по реєстру № 2786.

Пунктом 4.5.3. Іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань, в порядку встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

У зв`язку із порушенням умов Кредитного договору щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитними коштами та комісій, 27 квітня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернуло стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

За товариством було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1 а.с. 5-10).

Матеріалами справи підтверджується, що 17 жовтня 2018 року представниками за довіреністю АТ «Укрсоцбанк» Васьківським П.М. та Гречаним О.Ю. було здійснено заплановий виїзд за адресою: АДРЕСА_1 , проте в доступі було відмовлено, а в квартирі встановлено присутність ОСОБА_1 , який чинив фізичну перешкоу в доступі та користуванні майна, що підтверджується копією акту (том 1 а.с. 24).

Суд враховує, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.

Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Судом встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за позивачем на підставі іпотечного застереження, отже, спірна квартира до набуття позивачем права власності на неї, була предметом іпотеки.

При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.

Зокрема, Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Крім того, Законом України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна.

Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, відповідно відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 755/857/17, від 15 березня 2021 року у справі № 639/7410/18, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17.

Крім того, звертаючись до суду з позовом позивач також просив усунути перешкоди у здійсненні права користування квартирою, шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього майна.

Правовою підставою позовних вимог вимог є положення ст. 391 ЦК України, яке визначає право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Таким чином позивач звернувся до суду з негаторним позовом, підставою для подання якого є вчинення дій, які ускладнюють здійснення власником повноважень користування та розпорядженням майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правовідношення і його наявність в момент подання та розгляду позову.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися досуду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання абао оспорення (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися досуду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення досуду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати суб`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.

В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст. 81 ЦПК України).

Обов`язок доказування і подання доказів покладається на сторони. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд дійшов висновку, позов в частині вимог про усунення перешкод в користуванні майном шляхом надання позивачу постійного безперешкодного доступу до майна не може бути задоволений, з підстав невірно обраного позивачем способу захисту порушеного права й неможливістю його виконати в редакції пропонованих вимог в порядку виконання судового рішення, тому правильними з висновок суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову про усунення перешкод у здійсненні права користування майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню стаття 40 Закону України «Про іпотеку» та стаття 109 ЖК Української РСР, тому не заслуговують на увагу суду доводи апеляційної скарги про те, що ст. 109 ЖК України не може бути застосована до спірних правовідносин.

Безпідставними є доводи апеляційноїї скарги про те, що судом першої інстанції не враховано правові позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц та від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, оскільки правовідносини у справі, яка є предметом апеляційного перегляду, ґрунтується на інших фактичних обставинах.

Доводи апеляційної скарги про те, що у відповідачів залишились ключі від квартири, правовстановлюючі документи, вони користуються квартирою і комуналньми послугами, та існує велика ймовірністьтого, що відповідачі і надалі будуть вчиняти дії щодо незаконного розпорядження квартирою не підтверджуються належними та допустимими доказами.

Суд погоджується з доводами апеляційної скарги, що позивач має право на реалізацію власником своїх прав, а саме визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, що за відстуності добровільної згоди на це відповідача, можливо виключно в судовому порядку, однак така можливість можлива тільки з одночасним наданням іншого постійного житла , чого при розгляді даної справи всатановлено не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив в судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 березня 2021 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 16.08.2021.

Головуючий суддя С. І. Мурашко

Судді С. М. Єгорова

В. В. Черненко