Постанова

Іменем України

11 серпня 2021 року

місто Київ

справа № 669/43/17

провадження № 61-8841св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року у складі судді Бараболі Н. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, у якому просив знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки).

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є власником домоволодіння, яке розташоване на АДРЕСА_1 , та земельних ділянок, площею 0, 25 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, та площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043. На земельній ділянці, площею 0, 2032 га, яка слугує проїздом до житлового будинку позивача та межує із земельною ділянкою, яка належить відповідачу ОСОБА_2 на праві власності, останній побудував без відповідних дозволів та погоджень із державними органами господарські споруди. Частина самочинно збудованих господарських будівель, зокрема сінник, розміщені на належній позивачу земельній ділянці, інша частина господарських будівель розміщені на спільній межі, а частина будівель знаходяться на відстані 0, 3 м від огорожі, що є порушенням вимог пункту 3.17 Б.2.4-1-94 «Планування та забудова міських та сільських поселень».

Крім того, має місце затінення земельної ділянки позивача, оскільки самочинно збудовані господарські будівлі знаходяться на південь від його домоволодіння.

Позивач також стверджує, що відповідачем не було виготовлено стічні труби даху для відведення атмосферних опадів, через що має місце пошкодження паркану позивача, що призводить до незручностей у користуванні земельною ділянкою, оскільки вода з даху потрапляє на паркан, а потім на земельну ділянку позивача. Оскільки частина господарських споруд розміщені на належній позивачу земельній ділянці, останній не має можливості встановити новий паркан відповідно до технічної документації.

Про порушення ОСОБА_2 межі шляхом розташування самочинно збудованих господарських будівель на належній позивачу земельній ділянці останньому стало відомо після приватизації земельних ділянок, коли були проведені обміри земельних ділянок і встановлені межі на них. У добровільному порядку ОСОБА_2 перенести сінник на належу йому земельну ділянку відмовляється.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав його необґрунтованості.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, що розташована на АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_2 знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки). Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду обґрунтовано тим, що обставини наявності перешкод у позивача в користуванні своєю земельною ділянкою були підтверджені під час розгляду справи, належним та допустимим способом захисту прав позивача буде усунення відповідачем перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою позивача шляхом знесення тієї частини паркану та звільненні тієї частини земельної ділянки, на якій розташований сінник, які безпосередньо зайняті відповідачем в межах 0, 0010 га земельної ділянки, належної позивачу.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги щодо відсутності доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням «сінник» є помилковими. Відповідно до інвентарної справи щодо домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності відповідачу, такої господарської будівлі, як сінник не значиться. Втім, як пояснив в судовому засіданні позивач, відповідач до хліва в одну дошку «літ. «З»» добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається ним сіно для худоби, «сінник». Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на його земельній ділянці, що підтверджено висновком експертизи. На спростування зазначеного матеріали справи будь-яких доказів не містять. Про наявність порушеного права позивачу стало відомо у серпні 2014 року, після того як була виготовлена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж належної йому земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та зареєстровано право власності на земельну ділянку, а з позовом до суду він звернувся 16 січня 2017 року, тобто у межах позовної давності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 , не погодившись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2020 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Заявник зазначає, що господарські будівлі, які позивач просить знести, не є самочинно збудованими, оскільки належним чином зареєстровані за попереднім власником, а на теперішній час - за відповідачем у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. На думку заявника, позивачем не доведено та не надано доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням «сінник». Вважає, що невідповідність координат земельних ділянок їх фактичному розташуванню може бути підставою для внесення змін до відомостей про земельні ділянки у Державному земельному кадастрі, проте не є підставою для звернення позивача до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Крім того, зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із зазначеними позовними вимогами. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає, що суди ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 440/628/15-ц, від 14 березня 2019 року у справі № 757/55244/17-ц, від 23 липня 2018 року у справі № 760/8892/17.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення внаслідок її необґрунтованості.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування житлового будинку, посвідченим 02 серпня 2001 року приватним нотаріусом Білогірського районного нотаріального округу Разумей Л. О., реєстровий № 2158, та який зареєстровано в Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_1 02 серпня 2001 року у реєстровій книзі № 4 за реєстровим № 874.

У подальшому будинку присвоєна адреса: АДРЕСА_1 (попередня - АДРЕСА_1 ), згідно з рішенням виконавчого комітету Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області від 27 січня 2016 року № 13.

Крім того, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, розташованої на АДРЕСА_1 , переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельної ділянки, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043, розташованої на АДРЕСА_1 , переданої для ведення особистого селянського господарства.

ОСОБА_2 є власником житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 10 квітня 2002 року державним нотаріусом Білогірської державної нотаріальної контори Хмельницької області Макаренко Т. Г., реєстровий № 524, та який зареєстровано у Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_2 19 квітня 2002 року у реєстровій книзі № 1 за реєстровим № 222.

ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0021, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для обслуговування житлового будинку, та земельної ділянки площею 0, 2120 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0022, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для ведення особистого селянського господарства.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами.

Висновками судової земельно-технічної експертизи Хмельницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 18 січня 2019 року № 5589-5591/17-26 встановлено, що станом на 07 грудня 2018 року:

- фактичні межі земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, не відповідають межі, визначеній у державному акті на право власності на земельну ділянку, серії ЯГ № 995757, зареєстрованому 24 січня 2008 року за № 010874800006 за кадастровим номером 6820355602:02:003:0021, виданому на ім`я ОСОБА_2 ;

- фактичні межі земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області не відповідають межі, визначеній згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 20 листопада 2014 року № 29764275, земельна ділянка кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, виданим на ім`я ОСОБА_1 ;

- експертом встановлено порушення землекористування ОСОБА_1 , а саме земельної ділянки з кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, зі сторони ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області шляхом зайняття відповідачем земельної ділянки позивача частиною огорожі з металевої сітки;

- фактичне розташування будівель та тимчасових споруд ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області не відповідає межам, визначеним у державному акті на право власності, зареєстрованому 24 січня 2008 року за № 010874800006 (межі визначалися за даними обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами 6820355602:02:003:0021, 6820355602:02:003:0022) та технічної документації із землеустрою, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 на території Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області;

- межа, встановлена протоколами погодження меж між земельними ділянками, що перебувають у користуванні ОСОБА_1 (кадастровий номер 6820355600:02:003:0042) та у власності ОСОБА_2 (кадастровий номер 6820355602:02:003:0021), не відповідає дійсній межі відповідно до технічної документації та правовстановлюючих документів.

Крім того, за висновком експерта від 18 січня 2019 року № 5589-5591/17-26 у результаті аналізу плану накладення встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області за фактичним користуванням накладається на земельну ділянку на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 з кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, площа накладення становить 0, 0010 га (точки 1,2,3,4,5,6,7,8,9 додатка № 8 - фактична огорожа з металевої сітки). Також зафіксовано, що тимчасові споруди, належні ОСОБА_2 , знаходяться в безпосередній близькості до суміжної ділянки, що, ймовірно, може призвести до стікання атмосферних опадів з покрівель на карнизів споруд на територію земельної ділянки ОСОБА_1 .

За актом від 22 травня 2015 року, складеним представниками селищної ради смт Ямпіль, встановлено, що під час проведення обстеження межі між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виявлено, що найближча будівля ОСОБА_2 розміщена на спільній межі, а до найвіддаленішої будівлі відстань від спільної межі до 30, 00 см.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об`єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Збудований об`єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об`єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення.

Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, оскільки, як встановлено судами, відповідач до хліва «літ. «З» добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається сіно для худоби, сінник. Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на земельній ділянці позивача, що підтверджено висновком експертизи.

Відповідач наведених встановлених обставин не спростував, не надав суду докази, які свідчили би про те, що спірна споруда зведена попереднім власником відповідно до вимог закону.

З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на те, що спірне майно зведене відповідно до вимог закону та не порушує прав та інтересів суміжного землевласника ОСОБА_1 .

З урахуванням наведеного Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги необґрунтованими, такими, що фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 440/628/15-ц (провадження № 61-20955св19), від 14 березня 2019 року у справі № 757/55244/17-ц (провадження № 61-974св19), від 23 липня 2018 року у справі № 760/8892/17 (провадження № 61-26169св18), відхиляються касаційним судом, оскільки зазначені постанови ухвалені за інших установлених судами обставин у справах.

Так, у справі у справі № 440/628/15-ц (провадження № 61-20955св19) суди відмовили у задоволенні позову про знесення самочинно збудованого майна, оскільки у відповідача були наявні документи, які підтверджували його право власності на земельну ділянку, на якій побудовано майно. У справах № 757/55244/17-ц (провадження № 61-974св19) та № 760/8892/17 (провадження № 61-26169св18) предметом розгляду було визнання незаконним наказу та акта про проведення службової перевірки.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення по суті спору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко