УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №282/891/20 Головуючий у 1-й інст. Носач В. М.

Категорія 31 Доповідач Миніч Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2021 року Житомирський апеляційний суд в складі:

головуючого – судді: Миніч Т.І.

суддів:                         Трояновської Г.С.,

Павицької Т.М.

секретаря судового засідання Лісової Т.С.

з участю сторін

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 квітня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Носача В.М.

у цивільній справі №282/891/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Любарського районного нотаріального округу Соляр Віталій Миколайович, про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності на будинок, -

в с т а н о в и в:

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом. Просив визнати удаваним та таким, що був укладений для приховування договору довічного утримання, договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0.1576 га. за кадастровим номером 1823186600:03:008:0081 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд, який укладений 24 грудня 2011 року між позивачем та відповідачем, та з цих підстав визнати зазначений договір недійсним; встановити рішенням суду факт вчинення договору довічного утримання; рішенням суду розірвати даний договір довічного утримання на підставі ст.755 ЦК України; скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

В обґрунтування поданого позову зазначав, що після смерті дружини її сестра - мати відповідача запропонувала позивачу укласти з її сином ОСОБА_2 договір довічного утримання, на що він погодився. Позивач вказує, що зважаючи на смерть дружини та хворобливий стан, він не міг займатись оформленням документів, їх підготовкою та оформленням займався відповідач та ОСОБА_3 (мати відповідача).

Позивач зазначає, що приїхавши до нотаріуса, він вважав, що підписує договір довічного утримання, так як нотаріус йому вказав, що відповідач повинен йому привозити продукти харчування, ліки, слідкувати, що б він проживав в належних умовах. Крім того, нотаріус йому повідомив, що у випадку невиконання відповідачем своїх зобов`язань, він зможе звернутись до суду для скасування даного договору.

На протязі 2011-2015 років відповідач відвідував позивача, привозив йому продукти харчування, необхідні ліки, вартість яких оплачувалась за рахунок пенсії позивача. Однак, починаючи з 2016 року відповідач жодної допомоги позивачу не надає. Крім того позивач вказує, що на початку 2020 року відповідач повідомив, що має намір продати будинок, а тому йому необхідно шукати інше житло.

Враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов`язань, позивач вирішив звернутись до суду з позовом про скасування договору довічного утримання. Однак, ознайомившись з інвентарної справою на спірний будинок встановив, що в ній наявний договір дарування, а не договір довічного утримання.

Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 30 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1  до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Любарського районного нотаріального округу Соляр Віталій Миколайович, про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності на будинок -  відмовлено.       

У поданій апеляційній скарзі  ОСОБА_1 просить вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. Зокрема вказує, що судом враховано ті обставини, які не відповідають дійсності. Зокрема, в судовому засіданні встановлені та визнані сторонами такі факти, що спірний будинок ніколи не будувався дідом відповідача. Вказаний будинок належить йому та його дружині, що підтверджується даними з погосподарської книги. Наявність зазначених і встановлених обставин в судовому засіданні давали право суду переконатися в тому, що договір дарування спірного будинку є удаваним, оскільки він проживає та користується будинком до даного часу. Однак, суд взяв до уваги пояснення відповідача та його матері ОСОБА_3 , що даний будинок будувався дідом відповідача.

Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно договору дарування, укладеного 24 грудня 2011 року, ОСОБА_1 передає у власність (дарує) ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 приймає у власність належний ОСОБА_1 на праві приватної власності житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 , та зобов`язується зареєструвати право власності на нього в комунальному підприємстві "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради протягом місяця після нотаріального посвідчення цього договору.

Зазначений правочин посвідчено Соляром В.М.- приватним нотаріусом Любарського районного нотаріального округу, за реєстровим номером №2775, договір підписаний в його присутності. Особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_1 відчужуваного будинку, перевірено.

14 січня 2012 року укладено договір про внесення змін та доповнень до договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Любарського районного нотаріального округу Соляром В.М. 24 грудня 2011 року за реєстровим №2775.

16.04.2013 державним реєстратором Любарського районного управління юстиції Маліванчук А.Л. здійснено запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинок  АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача, оскільки позивачем не доведено, що оспорюваний договір дарування укладався для приховання договору довічного утримання.

При цьому судом враховано, що згідно з вимогами ст.16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

За удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК України). Отже, в даному випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має право визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

На відміну від фіктивного, удаваний правочин, тобто правочин, який вчинений, щоб приховати інший, має на меті виникнення правових наслідків, але не тих, які афішуються фактом його вчинення. Фактично сторони прагнуть до вчинення іншого правочину. Дефектність прикриваючого правочину очевидна. Тобто, удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини - той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.

Проте встановити таку наявність так само непросто, як і в разі фіктивного правочину - воля сторін цього правочину також інша, ніж та, що сприймається як наслідок зовнішніх дій. Тобто очевидно, що воля і волевиявлення в цьому випадку різняться, і причиною цьому є приховування дійсної мети правочину. Мета удаваного правочину полягає не тільки в тому, щоб приховати дійсну волю сторін, а й спричинити інші наслідки, які випливають із правочину, що прикривається. Саме в цьому і полягає дійсна воля сторін удаваного правочину. Для кваліфікації удаваного правочину важливо, щоб частина умов удаваного і прихованого правочину збігалася.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України, головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 статті). Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч. 2 статті).

За ст. 719 ч. 2 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Ст. 722 ч.ч. 1, 4 ЦК України визначено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

У відповідності до ст. 744 ЦК України, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (ч.1 ст. 745 ЦК України).

В даному випадку із змісту договору дарування будинку від 24 грудня 2011 року, укладеного між позивачем та відповідачем вбачається, що він підписаний власноруч дарувальником та обдарованою особою, посвідчений приватним нотаріусом Соляром В.М.

У договорі зазначено: сторони ствердили, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також, що він не має характеру фіктивного та удаваного правочину (п. 8); що сторонам роз`яснено вимоги ст.ст. 717-728 ЦК України, а також правові відмінності договору дарування від заповіту, спадкового договору та договору довічного утримання (догляду) (п. 17 договору); що сторони у присутності нотаріуса ствердили, що в них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах, а також те, що вони отримали від нотаріуса всі роз`яснення стосовно укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають та ствердили про те, що цей договір підписується сторонами добровільно, при здоровому розумі та ясній пам`яті, зміст норм законодавства, що зазначені в договорі, їм відомі та зрозумілі (п. 19).

Наведене свідчить, що укладений 24 грудня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір дарування містить всі необхідні істотні умови, визначені ст.ст. 718-728 ЦК України. Волевиявлення при укладенні договору ОСОБА_1 було вільним і відповідало його внутрішній волі, він міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. ОСОБА_1 бажав укласти саме договір дарування будинку, а не договір довічного утримання.

Крім того, допитана в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_4 вказала, що після смерті дружини позивача, ще до укладення спірного договору, особисто запитувала ОСОБА_1 про те, чому він вирішив подарувати спірний будинок відповідачу, на що ОСОБА_1 повідомив, що даний будинок будувався дідом відповідача, а тому він вважав, що буде правильно подарувати його ОСОБА_2 .

Свідок ОСОБА_3 вказала, що після смерті дружини позивача, її сестри, ОСОБА_1 повідомив її, що хоче подарувати спірний будинок ОСОБА_2 . Свідок також повідомила, що будь-яких домовленостей про надання в подальшому відповідачем допомоги ОСОБА_1 між сторонами не обговорювалось.

Отже, з показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 вбачається, що перед укладенням договору дарування позивач стверджував про намір подарувати спірний будинок ОСОБА_2 .

Крім того, суд дав оцінку доводам позивача та його представника щодо стану здоров`я позивача на час укладення оспорюваного договору.

Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що підстав для застосування строку позовної давності суд не вбачає, оскільки позовна давність застосовується лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість вимог, і тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір дарування укладався для приховання договору довічного утримання, а тому позовні вимоги про визнання його недійсним та про встановлення факту вчинення договору довічного утримання задоволенню не підлягають.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають.

Будь-яких процесуальних порушень, які б давали підстави для переоцінки доказів, апеляційним судом не встановлено.

Підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення апеляційний суд не вбачає, оскільки воно постановлено судом із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.258,259,367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий: Судді:

Повний текст постанови складений 04.08.2021 року.