ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/5419/21

провадження № 2/753/5442/21

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" серпня 2021 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Сердюковій Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Інтер АВЦ» про визнання незаконною та такою, що дискримінує відмову у прийнятті на роботу, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Інтер АВЦ» про визнання незаконною та такою, що дискримінує відмову у прийнятті на роботу, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Мотивуючи свої вимоги тим, що він є студентом, повнолітнім й з метою пошуку за спеціальністю з частковою зайнятістю в січні 2021 року розмістив своє резюме на сайті пошуку роботи Work.uа. 22 лютого 2021 року він направив своє резюме безпосередньо до компанії ТОВ «Інтер АВЦ» на посаду «менеджер з логістики» за вимогами якої відповідач готовий був взяти на роботу студента з віддаленою роботою на неповний робочий день. Проте відповідач у порушення вимог ст. 43 Конституції України, яка закріплює право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає або на яку вільно погоджується, положення ст. 22 КЗпП України, яка забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу, адже відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров`я працівника можуть встановлюватись законодавством України. Проте, з порушенням вказаних приписів у відповідь на подане ним резюме наступного дня 23 лютого 2021 року ТОВ «Інтер АВЦ» через сайт Work.uа. відмовив йому в працевлаштуванні через те, що компанія не бере на роботу осіб з «нетрадиційною орієнтацією». Вважає, що відмова відповідача йому у працевлаштуванні є незаконною, дії відповідача є такими, що дискримінують позивача за ознакою сексуальної орієнтації, порушують його трудові права, посилаючись на положення ст. 21 КЗпП України, яке передбачає заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, сексуальної орієнтації. Й те, що згідно ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри та іншими ознаками. Статтею 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» передбачено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права ті свободи, а також рівні можливості для їх реазізації. У зв`язку із цим вважає відмову відповідача у прийнятті його на роботу необґрунтованою, оскільки вона здійснена з мотивів, які не стосуються його ділових якостей. Відмова у прийнятті на роботу пов`язана лише з його нетрадиційною сексуальною орієнтацією, але, аж ніяк, не з його діловими якостями, що очевидно свідчить про пряму дискримінацію позивача відповідачем за ознакою сексуальної орієнтації при прийнятті на роботу. У зв`язку із чим просить визнати незаконною та такою, що дискримінує позивача за ознакою сексуальної орієнтації відмову ТОВ «Інтер АВЦ» у прийнятті його на посаду логіста та зобов`язати ТОВ «Інтер АВЦ» укласти з ним трудовий договір на посаду логіста з 23.02.2021 року. А також просить стягнути з ТОВ «Інтер АВЦ» на його користь 10 000 грн. щомісячної плати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 23.02.2021 року. Вимоги у цій частині обґрунтовує положенням пп.2, 3 п.26Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.92року «Про практику розгляду судами трудових спорів», за яким при обгрунтованості позову суд рішенням зобов`язує власника або уповноважений ним орган укласти трудовий договір з особою, запрошеною на роботу в порядку переведення - з першого робочого дня наступного після дня звільнення з попереднього місця роботи (якщо була обумовлена інша дата - з цієї дати), з іншими особами - з дня їх звернення до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу. Якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасного укладення трудового договору працівник мав вимушений прогул, його оплата провадиться стосовно до правил ч.2 ст.235 КЗпП про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові. Виходячи із розрахунку, що за оголошенням відповідача було запропоновано заробітну плату працівнику на посаду менеджера з логістики від 5 000 до 15 000 грн., відповідно вважає, що середній розмір заробітної плати складає 10 000 грн., який підлягає до розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Окрім того, зважаючи, що внаслідок незаконної відмови відповідачем у прийнятті його на роботу, йому завдана моральна шкода, яку він оцінює у 10 000 грн. й просить стягнути з відповідача на його користь

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Науменко Ю.В., діюча на підставі ордера адвоката про надання правової допомоги від 12.03.2021 року (а.с. 13), позовні вимоги підтримали з тих же підстав та просили їх задовольнити.

В ході розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги про те, що просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного проголу з 23.02.2021 року по день ухвалення судового рішення, виходячи із середенього заробітку 10 000 грн. на місяць.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явивився, про час та місце розгляду справи повідомлений згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним оголошенням на офіційному сайті судої влади (суду).

Відзив на позов відповідачем не наданий.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

За таких підстав судом відповідно до положень статті 280 ЦПК України визнано за можливе ухвалити по даній справі заочне рішення на підставі наявних у справі доказів та за погодженням позивача.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ ( Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, якимзокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розгляд справи відбувся у порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Так, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі (ч.1 ст. 279 ЦПК України)

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (ч.5 ст. 279 ЦПК України).

Вислухавши пояснення представника позивача, позивача, їх доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позов підлягає відмові у задоволенні із наступних підстав.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.ч. 5,6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, с обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Трудові права працівника гарантовані Конституцією України та законами, іншими підзаконними актами.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України).

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП України).

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є студентом, повнолітнім, й з метою пошуку роботи за спеціальністю з частковою зайнятістю на умовах віддаленої роботи на неповний робочий день розмістив своє резюме в мережі Інтернет на сайті пошуку роботи Work.uа. (а.с. 4), що ним визнається.

На сайті Work.uа. мережі Інтернет також було розміщене оголошення про вакансію в ТОВ «Інтер АВЦ» за посадою "менеджер з логістикм", а також інформацію до претендента на таку посаду тощо (а.с.6).

Позивач вважає, що ним як претендентом на посаду в ТОВ «Інтер АВЦ» «менеджер з логістики» 23 лютого 2021 року через електронні засоби зв`язку - мережу Інтернет направлено до компанії ТОВ «Інтер АВЦ» резюме, тобто короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення (а.с. 24).

Позивачем надано до суду повідомлення ТОВ «Інтер АВЦ» без дати, отримане позивачем електронними засобами зв`язку - мережу Інтернет від відправника - «Андрій, компанія «Інтер АВЦ»» про те, що компанія осіб з нетратидиційною орієнтацією не бере (а.с. 5), й таке повідомлення розцінюється позивачем як відмова відповідача у прийнятті позивача на роботу за оголошеною посадою.

Вирішуючи даний спір суд враховує, що позивач, розмістивши оголошення про пошук роботи в мережі Інтернет на сайті пошуку роботи Work.uа., звернувся до необмеженого кола роботодавців, а подане позивачем до ТОВ «Інтер АВЦ» резюме (коротка інформація про особу) не мало ознак заяви про прийняття на роботу за офіційно визначеною процедурою звернення особи як претендента на оголошену вакантну посаду роботодавця.

Відповідно, позивач, не подавши заяву до роботодавця, не створив між ним як працівником та відповідачем відносини, які зобов"язували б роботодавця розглянути подану позивачем заяву про прийняття на роботу.

Суд вважає, що позивач мав звернутися до роботодавця із офіційною заявою про прийняття на роботу, а подана таким позивачем інформація про нього (резюме) не є заявою про прийняття на роботу: вона не містить інформації, кому саме подається заява про прийняття на роботу, дати з якої позивач просить прийняти його на посаду, дати звернення до роботодавця, не мість його підпису, а відповідно вважається такою, що не має ознак заяви про прийняття на роботу, відповідно, отримане позивачем повідомлення у електронній формі за змістом, який позивачем тлумачиться як відмова у прийнятті на роботу, не є офіційним рішенням роботодавця про відмову у прийтті на роботу, оскільки позивач із заявою до відповідача про прийняття на роботу не звертався, що ним визнається.

Доводи позивача про те, що позивач вважає таку форму звернення до роботодавця як надіслання засобами електронного зв`язку мережу Інтернет інформацію про працівника (резюме) заявою про прийняття на роботу, є необгрунтваними, зважаючи на положення чинного трудового законодавства, вимог до укладення трудового договору згідно ст. 24 КЗпП України.

Так, відповідно до пп.2 п.26Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.92року «Про практику розгляду судами трудових спорів», за яким при обгрунтованості позову суд рішенням зобов`язує власника або уповноважений ним орган укласти трудовий договір з особою, запрошеною на роботу в порядку переведення - з першого робочого дня наступного після дня звільнення з попереднього місця роботи (якщо була обумовлена інша дата - з цієї дати), з іншими особами - з дня їх звернення до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу.

Тобто, визначено, що працівник має звернутися до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу.

Хоча незаконна відмова в прийнятті на роботу вважається грубим порушенням законодавства про працю, водночас законодавець визначив процедуру укладення трудового договору.

Так, укладення трудового договору відбувається на підставі заяви працівника і наказу (розпорядження) pоботодавця про прийняття нa роботу.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Положенням статті 24 КЗпП України передачені вимоги до укладення трудового договору.

Відповідно до ч.1 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим:

1) при організованому наборі працівників;

2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я;

3) при укладенні контракту;

4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;

5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу);

6) при укладенні трудового договору з фізичною особою;

6-1) при укладенні трудового договору про дистанційну роботу або про надомну роботу;

7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Зважаючи на те, що позивач претендував на роботу до відповідача на дистанційну роботу з неповним робочим днем, укладення трудового договору є обов`язковим.

Відповідно до ч.ч.2-6 24 КЗпП України при укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи.

При укладенні трудового договору громадянин, який вперше приймається на роботу, має право подати вимогу про оформлення трудової книжки.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров`я.

Враховуючи той фактор, що позивач не дотримався процедури, визначеної законом для укладення трудового договору, позовні вимоги про визнання незаконною та такою, що дискримінує відмову відповідача у прийнятті позивача на роботу, зобов`язання відповідача укласти трудовий договірз позивачем підлягають відмові у задоволенні, й, оскільки, інші вимоги позивача, а саме про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, є похідними від основних вимог - про визнання незаконною та такою, що дискримінує відмову у прийнятті на роботу та зобов`язання укласти трудовий договір, у яких суд вважає за необхідне відмовити, такі вимоги також підлягають відмові у задоволенні, оскільки суд не встановив порушення прав позивача за основними вимогами з підстав не дотримання позивачем процедури, визначеної законом для укладення трудового договору.

Підстави, що обгрутованого доводять позовні вимоги, судом не встановлені.

Так, принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання абао оспорення (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати суб`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.

В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст. 81 ЦПК України).

Подавши свої докази, позивач реалізував своє право на доказування і одночасно виконав обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Інші доводи позивача, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно, з урахуванням визначених підстав, правові підстави для задоволення цього позову уцілому відсутні.

Позивач при зверненні до суду звільнений від сплати судового збору в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулуна підставі Закону України «Про судовий збір».

За таких підстав, приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.6 ст.141 ЦПК України, й судові витрати (судовий збір) в цій частині вимоги компенсовати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а в частині понесених позивачем судових витрат (судовий збір) за правилом ч.ч.1,2 ст. 141 ЦПК України покласти на позивача.

Так, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, ст.ст. 21, 24 КЗпП України, з урахуванням Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.92року «Про практику розгляду судами трудових спорів», керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Інтер АВЦ» про визнання незаконною та такою, що дискримінує відмову у прийнятті на роботу, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, - відмовити.

Судові витрати покласти на позивача.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: