Постанова

Іменем України

Єдиний унікальний номер справи 372/948/20

Номер провадження 22-ц/824/8613/2021

Головуючий у суді першої інстанції Т.В. Проць

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач

21 липня 2021року місто Київ

Номер справи 372/948/20

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :

головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач),

суддів: Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І.

секретар судового засідання: Сіра Ю.М.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

відповідач ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4

на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Проць Т.В., в приміщенні Обухівського районного суду Київської області, суд -

в с т а н о в и в :

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позову зазначив, що 04 квітня 2012 року він надав ОСОБА_3 , дружиною якого є ОСОБА_2 , у позику кошти в розмірі 20 000 доларів США на умовах оплати 15% річних строком до 30.11.2012. 17.08.2012 між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно умов якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США, зі сплатою 10% річних зі строком повернення до 30.12.2012. 28.09.2012 між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США, зі сплатою 12 % річних зі строком повернення до 20.12.2012. Також вказав, що 11.10.2012 року між позивачем та сином відповідачів ОСОБА_5 та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір позики відповідно до якого позивач передав відповідачу-2 кошти в розмірі 20 000 доларів США, проте розписку було підписано лише сином відповідачів, ОСОБА_5 розписку не підписав. 25.10.2012 позивачем на прохання відповідача ОСОБА_3 , який на той момент перебував на Кіпрі, було направлено відповідачу кошти в розмірі 20 000 доларів США при цьому плата за переказ коштів становила 150 доларів США. Розпискою відповідача ОСОБА_3 від 10.03.2013 було підтверджено взяті ним кошти у позивача за договорами позики на загальну суму 100 150 доларів США, які останній зобов`язувався повернути 40 000 доларів САШ в строк до 30.04.2013, 40 000 доларів США у строк до 15.05.2013, 20 150 доларів США у строк до 30.05.2013. 10 березня 2013 року ОСОБА_3 написав розписку, якою підтвердив зобов`язання з погашення відсотків, які належали до сплати за всіма розписками, укладеними сторонами. Позивач у позові зазначив, що відповідачі 27.03.2015, 01.07.2016, 05.02.2018 погасили частково основну заборгованість, сплативши кожного разу по 5 000 доларів США. Проте в іншій частині боргові зобов`язання ними не виконані.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь 25 000 доларів США, стягнути з ОСОБА_3 на його користь суми основного зобов`язання в розмірі 60 000 доларів США та відсотків за користування позикою у розмірі 56 605 доларів США за розпискою на загальну суму 100 150 доларів США.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , через свого представника ОСОБА_6 , подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у задоволенні клопотання про витребування доказів на підтвердження факту того, що відповідачі дійсно у період 2012 -2013 роках виїжджали до Кіпру, звідки просили позивача позичити їм кошти для вирішення фінансових проблем та на лікування. Також суд безпідставно відмовив у витребуванні інформації щодо сплачених ОСОБА_2 податків та зборів з доходів, чим заблокував можливість позивачу подати докази на підтвердження обставин викладених у позові. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції у своєму рішенні не навів жодних обставин щодо отримання сином відповідачів у позику 20 000 доларів США від позивача, а також підтверджений випискою факт перерахування позивачем відповідачу 20 000 доларів США на Кіпр. Суд не врахував, що ОСОБА_3 отримав від позивача кошти у позику в інтересах сім`ї, оскільки його доходи складаються лише із пенсії, яких не вистачало на лікування та утримання нерухомості за кордоном. Вказав, що суд не врахував фактичних обставин справи та безпідставно не взяв до уваги докази позивача щодо переривання позовної давності частковими погашеннями боргу відповідачами.

У відзивах на апеляційну скаргу відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначили, що доводи апеляційної скарги не спростовують законність рішення суду першої інстанції, а тому підстави для його скасування та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову відсутні. Висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для солідарного повернення відповідачами боргу через невстановлення факту отримання таких коштів від позивача в інтересах подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вважають обґрунтованими, оскільки дружина ОСОБА_3 своєї згоди на отримання у позику вказаних коштів не надавала. Також вказали, що відмітки на розписці про часткове повернення коштів не свідчать про переривання позовної давності, оскільки позивачем не доведено вчинення ОСОБА_3 дій у період позовної давності щодо повернення боргу, такі відмітки проставлені самим позивачем без згоди відповідача. Позивач не просив суд поновити йому строк на звернення до суду із даним позовом, жодних доказів про поважність причин пропуску такого строку суду не надав.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги підтримав та просить задовольнити скаргу з викладених у ній підстав.

Представник відповідачів ОСОБА_7 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на доводи, викладені у відзивах на неї, рішення суду першої інстанції просить залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Відповідно до ч.ч.2, 4 ст.263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч.1, ч.2 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-яким не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Судом встановлено, що 04 квітня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір позики, згідно умов якого ОСОБА_3 взяв в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 20 000 доларів США на умовах оплати 15% річних строком до 30 листопада 2012 року. Вказаний договір містить підписи позичальника та позикодавця (а.с.15, т.І).

17.08.2012 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно умов договору позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США, зі сплатою 10% річних зі строком повернення до 30 грудня 2012 року. Вказаний договір містить підписи позичальника та позикодавця (а.с.17,18, т.І).

28.09.2012 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США, зі сплатою 12 % річних зі строком повернення до 20.12.2012. Вказаний договір містить підписи позичальника та позикодавця (а.с.16, т.І).

Згідно умов договору позики від 11.10.2012 ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 кошти в розмірі 20 000 доларів США з терміном повернення до 28.12.2012. Відсотки за користування грошима складають 12% в рік. Вказаний договір не містить підпису позичальника ОСОБА_3 . Такий договір містить підписи позикодавця ОСОБА_1 та підпис іншої особи. Відповідно до пояснень позивача, підпис іншої особи виконаний ОСОБА_5 (сином ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) (а.с. 19, т.І).

Згідно виписки від 25.10.2012 від імені ACRON GROUP LTD на ім`я ОСОБА_3 на Кіпр здійснено грошовий переказ в розмірі 20 000 USD, додаткові витрати 150 доларів США (а.с. 20, т.І).

Відповідно до розписки ОСОБА_3 від 10.03.2013 останній зобов`язується повернути ОСОБА_8 взяті ним кошти за договорами позики на загальну суму 100 150 доларів США, які зобов`язувався повернути в наступні строки: 40 000 доларів САШ в строк до 30.04.2013, 40 000 доларів США до 15.05.2013, 20 150 доларів США до 30.05.2013. Вказана розписка містить підпис ОСОБА_3 . Також у даній розписці містяться відмітки проставлені ОСОБА_1 про часткове повернення ОСОБА_3 заборгованості за договорами позики 10.06.2014 у розмірі 5 000 доларів США, 01.06.2016 у розмірі 5 000 доларів США, 18.09.2018 у розмірі 5 000 доларів США (а.с.21-22, т.І).

Суд першої інстанції у своєму рішенні дійшов висновку про те, що між ОСОБА_8 і ОСОБА_3 було укладено договори позики, грошові зобов`язання за якими у розмірі, визначеному сторонами договору, не виконані позичальником у вказані у розписці від 10.03.2020 строки.

Колегія суддів вважає такий висновок суду законним та обґрунтованим, він відповідає встановленим у справі обставинам, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає позикодавцеві за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від позикодавця певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Встановивши наведені обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договорів позики, які було укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , згідно умов яких позичальник мав виконати грошові зобов`язання, розмір яких сторони узгодили у розписках від 10.03.2013. Строк виконання зобов`язань - загальна сума по договорах позики в розмірі 100 150 доларів США сторони визначили у наступні строки: 40 000 доларів САШ у строк до 30.04.2013; 40 000 доларів США у строк до 15.05.2013; 20 150 доларів США у строк до 30.05.2013. Розрахунок по процентах до 30.05.2013.

Такі висновки суду є законними та обґрунтованими, повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи та зібраними доказами. ОСОБА_3 не надано доказів на спростування встановлених судом обставин щодо наявності у нього зобов`язань по поверненню грошових коштів за договорами позики у загальному розмірі 100 150 доларів США.

Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для солідарної відповідальності ОСОБА_2 з позичальником ОСОБА_3 за вказаними договорами позики, оскільки факт отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_1 коштів в борг в інтересах подружжя не визнається відповідачем ОСОБА_2 та не підтверджений належними та допустимим доказами у справі. Такі твердження позивача є лише його припущеннями, які не можуть слугувати підставою для задоволення позову. Доказів того, що відповідач ОСОБА_2 надавала свою згоду на отримання ОСОБА_3 грошових коштів у борг від позивача матеріали справи не містять. Не надано у розпорядження суду і доказів того, що отримані ОСОБА_3 від позивача грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї. Позичальником за договорами позики є саме ОСОБА_3 , а відтак саме на нього законодавець покладає обов`язок по виконанню грошового зобов`язання за вказаними договорами. За таких обставин, суд першої інстанції законно та обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 в частині вимог пред`явлених саме до ОСОБА_2 .

Доводи апеляційної скарги про те, що суд у своєму рішенні не навів жодних доводів щодо отримання сином відповідачів у позику 20 000 доларів США від позивача, а також щодо підтвердженого випискою факту перерахування позивачем відповідачу 20 000 доларів США на Кіпр колегія суддів оцінює критично, оскільки суд у своєму рішенні зробив висновки про те, що загальна сума заборгованості за договорами позик позичальника ОСОБА_3 перед позикодавцем ОСОБА_1 складає 100 150 доларів США. Із матеріалів справи вбачається, що така сума заборгованості була визнана позичальником розпискою від 10.03.2013 та до неї увійшла сума позики 20 000 доларів США за розпискою від 11.10.2012 та сума 20 000 доларів США та 150 доларів США додаткових витрат за випискою від 25.10.2012.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги щодо незаконної відмови судом позивачу у витребуванні доказів на підтвердження обставин зазначених у позові щодо виїзду відповідачів за кордон, сплати відповідачем податків та зборів з доходів для доведення факту позики грошей в інтересах сім`ї.

Так, згідно зі статтею 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як вбачається із матеріалів справи, суд першої інстанції відмовляючи позивачу у задоволенні клопотань про витребування доказів належним чином обґрунтував таку відмову, посилаючись на приписи статей 83, 84 ЦПК України.

Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції в цій частині матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції застосував до даних правовідносин позовну давність, про що було заявлено стороною відповідача.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

За змістом статей 256-258 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК Україниперебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Позовна давність виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою.

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернувся до суду з даним позовом 10.03.2020, тобто із пропуском строку позовної давності. Поновити строк звернення до суду із даним позовом ОСОБА_1 не просив, жодних поважних причин пропуску зазначеного строку у позові не навів. Натомість позивач вважає, що такий строк було перервано частковим виконанням боржником свого зобов`язання щодо повернення боргу.

На підтвердження переривання перебігу позовної давності позивач посилався на те, що відповідачем ОСОБА_3 частково було повернуто суму боргу, про що позивачем зроблені відмітки на розписці від 10.03.2013.

Однак такі твердження позивача є помилковими, оскільки вказані обставини заперечуються ОСОБА_3 , а судом не встановлено, що кошти у розмірі 15 000 доларів США були дійсно повернуті боржником позикодавцю. Підпис на розписці, що знаходиться у позивача про отримання зазначених коштів зроблений особисто ОСОБА_1 , а не боржником - ОСОБА_3 , без присутності боржника та без його згоди на такі дії.

Отже, суд вірно вважав, що проставлення позивачем власноруч на розписці від 10.03.2013 відмітки про часткове виконання відповідачем своїх боргових зобов`язань не є підтвердженням того, що такі дії були дійсно вчинені боржником, а тому зазначене не може слугувати доказом переривання позовної давності за договорами позики, укладеними між позикодавцем та боржником.

Таким чином, встановивши, що позивач звернувся до суду із даним позовом із пропуском позовної давності та не довів того, що позовна давність за договорами позики переривалась, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову пред`явленого до ОСОБА_3 саме через пропуск позивачем встановленого законом трирічного строку звернення до суду за захистом порушених прав.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Суд у своєму рішенні навів мотиви з яких не прийняв до уваги доводи позивача щодо наявності підстав для задоволення позову, дав вірну оцінку запереченням відповідача та дійшов законного та обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , застосувавши до даних правовідносин (за вимогами пред`явленими до ОСОБА_3 ) позовну давність.

Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності задоволення позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.

Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 02.08.2021.

Судді:

Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус

О.І. Шкоріна