Справа № 541/1331/21

Номер провадження 2/541/666/2021

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

29 липня 2021 року         м. Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі головуючого – судді Ситник О.В., за участю секретаря Калініченко Л.О., позивача – ОСОБА_1 , відповідача – ОСОБА_2 , представника відповідача – ОСОБА_3 , розглянувши  в  судовому засіданні в порядку спрощеного  позовного провадження, в місті Миргород Полтавської області, цивільну справу запозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку,-

ВСТАНОВИВ :

07 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області із позовом до ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку. В обґрунтування вимог позивачка зазначає, що вона є власником житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом посвідченого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю.М. від 13.03.2019 року. У вказаному житловому будинку зареєстрована та проживає мати позивачки - ОСОБА_2 , 1949 року народження. Позивачка стверджує, що проживання разом з відповідачкою в одному будинку стало зовсім нестерпним. Відповідачка своєю поведінкою створює неможливі умови проживання. Постійно свариться із позивачкою та співмешканцями, вчиняє домашнє насильство психологічного характеру, що виражається в ображанні нецензурною лайкою, штовханням, психологічним тиском. Крім цього відповідачка зверталась із заявами до Миргородського РВП ГУНП в Полтавській області з приводу домашнього насильства в сім`ї, відповідно до якого було складено чотири протоколи про вчинення правопорушень у відношенні ОСОБА_2 . Миргородським міськрайонним судом Полтавської області було відкрито провадження № 3/541/379/2021 по справі № 541/1064/21 стосовно позивачки, як особи, що притягується до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст.173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Постановою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 02.06.2021 року було закрито провадження в справі №541/1064/21 про адміністративне порушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП у зв`язку із відсутністю в діях позивачки складу адміністративного правопорушення. Позивачка неодноразово пропонувала відповідачці виселитися з будинку. Також, пропонувала відповідачці купити якесь не дороге житло, але вона на прохання позивачки про купівлю житла та виселення не реагує. Добровільно звільнити приміщення відповідачка не бажає, своїми діями вона створює позивачці перешкоди в користуванні будинком. Самоправно займаючи будинок, перебуваючи в ньому без достатніх правових підстав, відповідачка перешкоджає позивачці та родині користуватися власністю, не бажає звільнити будинок на вимогу позивачки. Вказані обставини стали підставою для звернення позивачки із відповідним позовом до суду. Позивачка просить позов задовольнити та виселити відповідачку із житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до ч. 4 ст.19 ЦПК України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Згідно з ч. 1 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута малозначна справа.

Ухвалою суду від 14.06.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін та надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.

В судове засідання 29.07.2021 року сторони з`явились. Протокольною ухвалою суд допустив представника відповідачки ОСОБА_2 – її сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка ОСОБА_1 в судовому засіданні свої позовні вимоги підтримала в повному обсязі, пояснила, що батько склав заповіт та все майно заповів дочці ОСОБА_1 , тобто їй , а мати зареєстрована залишилась в будинку , не дає їй спокійно жити , постійно викликає працівників поліції щоб скомпрометувати її , все почалося після того як помер батько . В ході розгляду справи повідомила , що вважає , що позовні вимоги стосуються зняття відповідачки з реєстрації в житловому будинку , потім підтримала позовні вимоги про виселення матері з будинку.

Відповідачка ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, пояснила, що даний житловий будинок збудували вона та її чоловік та все життя проживали у ньому , тут же зросли їх діти в тому числі і позивачка по справі яка є її дочкою . За життя її чоловік склав заповіт в якому все своє майно заповів дочці ОСОБА_1 , вона не заперечувала , бо не знала що на старості років її будуть виселяти із хати . На запитання суду повідомила, що своєї долі у спільному сумісному майні яке вона збудувала із чоловіком не виділяла за життя , а стосовно обов`язкової долі після смерті чоловіка не знає чи відмовлялась , чи ні , щось підписувала у нотаріуса , бо дочка водила її до нотаріуса , але не розуміла що там підписувала. Пояснила , що дочка не дає їй спокійно жити у будинку де вона зареєстрована офіційно все своє життя , виділила їй кімнату , але перекриває воду та газ , дійшло до того , що не впускала зовсім у будинок , тому вона неодноразово зверталась до поліції , син її дивлячись на це все орендував їй квартиру , але вона не може жити у чужій квартирі , а вдома просто кошмар . Повідомила , що іншого житла у неї немає свого , пенсія мінімальна , іти їй нікуди і ніколи не думала , що так буде доживати до смерті, прохала відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник відповідачки ОСОБА_2 – ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, пояснив, що дійсно даний житловий будинок збудували мати і батько та все життя там проживали , на сьогодні сестра не дає матері спокійно жити у будинку , в якому мати залишилась прописана , виганяє її з дому постійно , перекриває газ та воду , тому він зняв матері квартиру , але вона каже що не може жити у чужій квартирі , конфлікт триває , все це відбулося після смерті батька , прохав відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення сторін, представника відповідачки, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дослідивши та перевіривши усі обставини справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приходе до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з виданого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю.М. свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом від 13.03.2019 року, зареєстрованим в реєстрі за № 273 (а. с. 11) та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 159383876 від 13.03.2019 року (а. с. 12) одноособовим власником об`єкту житлової нерухомості - житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_1 .

Як встановлено в судовому засіданні та що не заперечується сторонами по справі, згідно з копією домової книги (а. с. 9) в житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована та постійно проживає відповідачка ОСОБА_2 з 27.03.1981 року .

З`ясовано, що позивачкою пред`явлено до суду негаторний позов про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачки з підстав вчинення нею їй перешкод у користуванні власністю шляхом систематичного порушення правил співжиття, та як наслідок неможливого спільного проживання в одному житловому будинку.

При цьому суд виходить з того, що підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об`єктивуються у поданих доказах. Тому підставами позову, які згідно ст. 49 ЦПК України може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.

Положеннями ст.16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97?ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

В той же час, частиною 4 ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом ч. 1 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Згідно з ст. 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Так, відповідно до ст.116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Однак, виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил співжиття.

У п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» №2 від 12 квітня 1985 року надано роз`яснення, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Крім того, виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім`ї на підставі ст.116 ЖК без надання іншого жилого приміщення, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу - органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами. Неправомірна поведінка правопорушника повинна створювати об`єктивну, а не суб`єктивну неможливість спільного проживання. Тому незначні порушення, а також порушення, що є таким лише на думку окремих осіб у силу їх суб`єктивного сприйняття, продиктованого певним ставленням до правопорушника чи властивостями характеру, не повинні спричиняти виселення. Для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.

Таким чином, законодавством встановлений чіткий порядок для виселення наймачів, членів сім`ї, які проживають разом з власниками житла.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем на обґрунтування своєї позиції представлено інформацію з Миргородського районного відділу поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області від 19.05.2021 року № 2253зап/115/111/01/23-2021 (а. с. 15) про те, що протягом 2020-2021 років надійшло чотири повідомлення про вчинення правопорушень з боку ОСОБА_1 у відношенні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , всі з ознаками домашнього насильства. Також, позивачем надано копію постанови Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 02.06.2021 року про закриття провадження в справі № 541/1064/21, провадження № 3/541/379/2021 про адміністративне порушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП відносно позивачки у зв`язку із відсутністю в діях позивачки складу адміністративного правопорушення.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме інформації з Миргородського районного відділу поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області від 19.05.2021 року № 2253зап/115/111/01/23-2021 (а. с. 15) відповідачка неодноразово зверталася до Миргородського районного відділу поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області із повідомлення про вчинення правопорушень з ознаками домашнього насильства позивачкою ОСОБА_1 відносно відповідачки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В той же час, як вбачається з матеріалів справи, позивачка із скаргами щодо порушення відповідачкою правил співжиття, до правоохоронних органів не зверталася (доказів протилежного суду не надано).

В той же час, позивачкою не представлено доказів здійснення щодо відповідачки заходів попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходів громадського впливу, вжитих на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідачів.

Доказів про притягнення відповідачки до будь-якого виду відповідальності, застосування попередження суду не представлено, а тому докази, які б свідчили про систематичність порушення відповідачкою правил співжиття в матеріалах справи відсутні.

Доказів про вчинення протиправних дій щодо порушення правил співжиття позивачкою суду не представлено.

В той же час, пояснення позивачки про вчинення відповідачкою постійних сварок з нею та створення своєю поведінкою неможливих умов проживання суд до уваги не приймає, оскільки такі пояснення за відсутності відповідних письмових доказів, на переконання суд є недостатніми, та не можуть підтверджувати факт вчинення відповідачкою систематичного порушення правил співжиття.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження систематична протиправна антигромадська поведінка відповідачки щодо позивача, безпосередньої винності відповідачів у створенні неможливих умов для проживання позивачки з відповідачкою в одному будинку, а також доказів про застосування заходів попередження або громадського впливу відносно відповідачів, а тому підстав для виселення відповідачки із житлового будинку, що належить позивачці з підстав передбачених ст.116 ЖК України, у суду немає.

Крім цього, суд враховує, що Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Згідно зі ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Статтею 8 Конвенції визначено, що, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява №58255/00, п. п. 40-42) зазначено, що у розумінні Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, п. 36). Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, п. 50).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У п. 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (рішення у справі «Лупса проти Румунії», заява № 10337/04, пункти 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункти 42, 46 та 49-50).

Наявність у відповідачки іншого житла в судовому засіданні не встановлено, а тому на думку суду виселення її з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 фактично позбавить її житла, оскільки іншого житла в неї не має.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц зазначила, що члени сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

При цьому навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 15 січня 2020 року №754/613/18-ц).

Зважаючи на те, що відповідачка тривалий час проживає у спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , незалежно від його правового режиму, такий спірний житловий будинок в розумінні ст. 8 Конвенції являється єдиним житлом відповідачки, а тому наступне виселення її з спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Враховуючи вищенаведене, оскільки суд розглядає цивільні спори виключно в межах заявленого предмета та підстав позову, які визначаються самим позивачем, а позивачкою не доведено перед судом належними доказами факту систематичності протиправних дій відповідачки щодо порушення правил співжиття і безрезультатність застосування до неї заходів попередження і громадського впливу, виселення її з спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла, а тому в задоволенні позову слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 317, 319, 391, 386 ЦК України, ст.ст. 10, 12, 81, 141, 258, 259, 263 - 265 , 280 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку – відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 04.08.2021 року

Суддя Миргородського

міськрайонного суду                                                                О. В. Ситник