Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 740/2904/17

провадження № 61-15352св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Черняк Ю. В.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року у складі судді Ковальової Т. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обґрунтування позову посилався на те, що 25 червня 2015 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого він надав відповідачу безвідсоткову позику у розмірі 700 000 дол. США, що станом на день укладення договору становило 14 824 614 грн, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 25 грудня 2015 року. На виконання умов зазначеного договору позики він передав відповідачу 14 824 614 грн, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою останнього від 03 серпня 2015 року.

ОСОБА_2 у визначений договором позики строк борг не повернув, на вимоги про повернення грошових коштів не реагує. Розмір боргу, з урахуванням трьох відсотків річних, які відповідач повинен сплатити відповідно до умов договору позики та положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), складає 19 023 698,20 грн, з яких: 18 178 045,20 грн - сума основного боргу з урахуванням збільшеного курсу долара США, 845 653 грн - три відсотки річних.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь 19 023 698,20 грн заборгованості за договором позики від 25 червня 2015 року.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на ті самі фактичні обставини щодо укладення договору позики, зазначав, що ОСОБА_1 всупереч умовам договору позики грошові кошти йому не передавав, жодної боргової розписки він не підписував. Водночас лише наявність окремої розписки або іншого розрахункового документа може слугувати підтвердженням передачі грошових коштів за договором позики.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просив суд розірвати договір позики, який укладений 25 червня 2015 року між ним та ОСОБА_1 .

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження для спільного розгляду.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 29 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 18 178 045,20 грн заборгованості за договором позики, 845 653 грн - три відсотки річних, а всього 19 023 698,20 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 29 листопада 2018 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 29 листопада 2018 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року виправлено у резолютивній частині вказаної постанови описку та замість неправильного зазначення про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказано правильно, про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір від 25 червня 2015 року не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від позивача грошових коштів у позику, тобто зміст договору не підтверджує факт передачі коштів 25 червня 2015 року, як це передбачено пунктами 2.1, 2.3 спірного договору. Суд зазначив, що зміст договору позики є суперечливим та не відповідає вимогам чинного законодавства, які пред`являються до договорів позики, а саме: не підтверджує факт отримання відповідачем у борг певної грошової суми від позивача, не встановлено строк повернення позики та по своїй суті договором оформлено не факт передачі грошових коштів, а попередню домовленість про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аррата-Агро».

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини абзацу такого змісту: «Оцінивши договір від 25.06.2015 суд дійшов висновку, що він не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 25.06.2015, як то передбачено п. 2.1, 2.3 спірного договору». В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті спору є обґрунтованими та правильними, проте районний суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не передавав ОСОБА_2 грошові кошти, оскільки вказану обставину апеляційний суд вважав доведеною. Апеляційний суд погодився, що строк повернення позики ще не настав, а відповідні вимоги є передчасними, оскільки ОСОБА_1 не вчинив дій, які є необхідною умовою для повернення йому коштів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли безпідставного висновку про те, що спірний договір був фактично попередньою домовленістю про продаж у майбутньому частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро», оскільки у такому разі сторони повинні були укласти договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо, що вказано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19). Суди не врахували, що укладений між сторонами договір позики від 25 червня 2015 року є фактично змішаним договором, який містить у собі елементи кількох договорів, як позики, так і домовленості про відчуження частки в статутному капіталі товариства, тому його виконання необхідно розділяти. На підтвердження зазначеного посилається на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 354/416/13-ц (провадження 61-21317св18). Вважає, що суди надали неправильну правову оцінку умовам спірного договору, оскільки позика повинна була бути повернута до 25 грудня 2015 року, а умова про відчуження статутного капіталу товариства не була імперативною, суди неправильно витлумачили терміни, використані в умовах договору позики.

У листопаді 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вважає, що наявні підстави для закриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у ційсправі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15, від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та від 20 червня 2018 року у справі № 380/63/16-ц, постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 354/416/13-ц, постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Суди встановили, що 25 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики б/н, за умовами якого позивач у порядку і на умовах, визначених цим договором, надає позичальнику безвідсоткову позику в сумі 700 000 дол. США, що в еквіваленті на день підписання договору становить 14 824 614 грн. Остаточний розрахунок між сторонами щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 25 грудня 2015 року, з урахуванням обставин, передбачених пунктом 2.7 цього договору (т. 2, а. с. 174-177).

Пунктом 2.1 договору позики передбачено, що позикодавець зобов`язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього договору. Підтвердженням отримання позики позичальником є його заява або розписка, видана позикодавцю і засвідчена нотаріально (пункт 2.3 договору).

Згідно з пунктом 2.7 договору позики сторони погодили, що повернення позичальником суми позики відбуватиметься одночасно зі здійсненням позикодавцем усіх необхідних і достатніх відповідно до вимог чинного на момент повернення позики законодавства дій щодо відчуження та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро».

03 серпня 2015 року ОСОБА_2 написав заяву, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карташовою А. С., у якій підтвердив, що 25 червня 2015 року отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 14 824 614 грн, що в еквіваленті становить 700 000 дол. США, відповідно до договору позики від 25 червня 2015 року (т. 1, а. с. 10).

З копії декларації про майновий стан та доходи особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік випливає, що ОСОБА_2 є власником ТОВ «Аратта-Агро» та має частку у статутному капіталі товариства у розмірі 25 %, що у грошовому еквіваленті складає 36 500 грн (т. 1, а. с. 16-26).

Копія витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань свідчить про те, що станом на 04 вересня 2016 року кінцевими бенефіціарними власниками (контролерами) ТОВ «Аратта-Агро» були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 116-121).

28 липня 2019 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним з посилання на те, що коштів за договором він не отримував, а за фактичними обставинами сторони оформили попередній договір купівлі-продажу частки у розмірі 50 % у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро».

24 квітня 2020 року ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області за заявою представника позивача зазначений позов залишено без розгляду.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Ця судова практика є незмінною.

Суд апеляційної інстанції встановив, що у матеріалах справи наявна нотаріально засвідчена заява ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року, в якій останній зазначив та підтвердив, що 25 червня 2015 року отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 14 824 614 грн, що на 25 червня 2015 року в еквіваленті становило 700 000 дол. США, відповідно до договору позики, який був укладений між ним та ОСОБА_1 25 червня 2015 року. У заяві ОСОБА_2 визначено дату укладення договору позики, суму позики, а прізвище, ім`я та по батькові позикодавця є ідентичними з датою, сумою позики та особистими даними позикодавця, наведеними у договорі позики від 25 червня 2015 року. Пунктом 2.9 укладеного між сторонами договору визначено, що підтвердженням повернення позики є передача нотаріально засвіченої заяви або розписки, передбаченої пунктом 2.3 цього договору, позикодавцем позичальнику, а на час розгляду цієї справи нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 03 серпня 2015 року знаходиться у позикодавця.

З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов висновку про те, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт отримання позичальником від позикодавця коштів у розмірі 14 824 614 грн, що станом на 25 червня 2015 року в еквіваленті становило 700 000 дол. США.

Відповідач рішення суду апеляційної інстанції не оскаржив, а отже, погодився із зазначеними висновками.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про те, що оспорюваним договором сторони у справі по суті оформили інші правовідносини, а саме, попередню домовленість про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аратта-Агро», що безпосередньо пов`язується з умовами договору позики.

Зокрема суди зазначили, що згідно з пунктом 1.2 договору позики від 25 червня 2015 року остаточний розрахунок між сторонами щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 25 грудня 2015 року з урахуванням обставин, передбачених пунктом 2.7 цього договору.

У пункті 2.7 договору позики від 25 червня 2015 року сторони погодили, що повернення позичальником суми позики відбуватиметься одночасно зі здійсненням позикодавцем усіх необхідних і достатніх відповідно до вимог чинного на момент повернення позики законодавства дій щодо відчуження та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро».

Тобто умовами договору щодо строку повернення позики обумовлені дії позикодавця, з вчиненням яких настає строк повернення позики. Водночас доказів таких дій ОСОБА_1 , які полягали у відчуженні та/або передачі на користь позичальника прав на всю частку позикодавця у ТОВ «Аратта-Агро», що складатиме не менше 50 % від статутного капіталу ТОВ «Аратта-Агро», матеріали справи не містять, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що строк повернення позики відповідно до умов договору позики від 25 червня 2015 року на час подання ОСОБА_1 позову не настав.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли їх внаслідок неправильного тлумачення змісту укладеного між сторонами договору, неправильного застосування норм матеріального права, неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

Поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» визначені у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами частини першої цієї статті, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (див. постанову Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 757/71829/17-ц (провадження

№ 61-14863св20).

Близькі за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.

Договором позики від 25 червня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , встановлений обов`язок позичальника повернути грошові кошти не пізніше 25 грудня 2015 року.

Таким чином, сторони договору погодили строк виконання зобов`язання - 25 грудня 2015 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій посилалися на те, що умовами договору щодо строку повернення позики обумовлені дії позикодавця, з вчиненням яких настає строк повернення позики.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

З аналізу зазначеної норми можна зробити висновок, що відкладальна обставина, це така обставина, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Тобто сторони на момент укладення правочину, щодо якого правові наслідки пов`язуються з настанням певної обставини, усвідомлюють можливість ненастання такої обставини.

Водночас згідно з абзацом другим частини першої статті 530 ЦК України зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

За змістом цієї норми, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, відповідна подія має неминуче настати.

Враховуючи, що за договором, укладеним між сторонами у цій справі, настання такої події залежить, в тому числі від волі відповідача, тому така вимога не є відкладальною умовою щодо строку виконання зобов`язання.

Тлумачення змісту договору не може бути таким, що призводитиме до неможливості виконання договірного зобов`язання взагалі і ніколи.

З урахуванням того, що в оспорюваному договорі визначений строк виконання зобов`язання (25 грудня 2015 року), який є істотною умовою договору позики, то суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про встановлення пунктом 2.7 цього договору відкладальної обставини, якою обумовлюється строк виконання зобов`язання.

Також суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо визначення правової природи оспорюваного договору, зазначивши про те, що такий договір є попередньою домовленістю про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аррата-Агро».

Згідно з статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні, або є необхідними для договору даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що оспорюваний договір містить всі істотні умови договору позики: сума позики, відсотки за користування позикою (безвідсоткова позика), валюта позики, строк виконання зобов`язання. Судом апеляційної інстанції також встановлено факт отримання позичальником коштів за цим договором.

З урахуванням наведеного необхідно дійти висновку, що сторони у справі уклали договір позики від 25 червня 2015 року.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Системний аналіз змісту оспорюваного договору, зокрема пункту 2.7 цього договору, дозволяє дійти висновку, що договір, який уклали сторони 25 червня 2015 року, за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договору позики та попередньої домовленості про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аррата-Агро».

Питання щодо можливості укладення змішаного договору вирішувалося також Верховним Судом у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 354/416/13-ц (провадження № 61-21317св18), на яку посилається заявник як на підставу касаційного оскарження, що заслуговує не увагу і чого безпідставно не врахували суди попередніх інстанцій.

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом про стягнення коштів за договором позики, то дослідження обставин щодо виконання сторонами пункту 2.7 щодо попередньої домовленості про укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Аррата-Агро» виходить за межі предмета та підстав позову.

З урахуванням наведеного необхідно дійти висновку, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі14 824 614 грн, що станом на 25 червня 2015 року в еквіваленті становило 700 000 дол. США, а кінцевим терміном повернення безвідсоткової позики є 25 грудня 2015 року.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача 18 178 045,20 грн основного боргу та 845 653 грн - три відсотки річних, а всього - 19 023 698,20 грн.

Згідно із статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із цим позовом, на підставі частини першої статті 533 ЦК України, визначив, що грошове зобов`язання за договором позики має бути виконане у гривнях в еквіваленті саме на час пред`явлення позову.

Отже, стягнення заборгованості у гривні відповідає вимогам статей 524, 533 ЦК України, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено заборони на виконання зобов`язань у національній валюті - гривні.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивач надав розрахунок заборгованості, відповідно до якого сума заборгованості за договором позики становить, три відсотки річних - 845 653 грн. Зазначений розрахунок відповідач у встановленому законом порядку не спростував.

З урахуванням наведеного, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 18 178 045,20 грн - заборгованість за договором позики та 845 653 грн - три відсотки річних за період з 26 грудня 2015 року до 14 липня 2017 року.

Суд не бере до уваги посилання ОСОБА_2 про необхідність закриття касаційного провадження з огляду на таке.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Ураховуючи, що правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та Верховним Судом у постановівід 12 лютого 2020 року у справі № 354/416/13-ц (провадження

№ 61-21317св18), на які посилався заявник як на правову підставу для касаційного оскарження та які є релевантними у справі, що переглядається, не були враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, тому відсутні правові підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 часини першої статті 396 ЦПК України.

Відхиляючи аргументи відзиву на касаційну скаргу щодо неподібності правовідносин у цій справі, Верховний Суд враховує, що наведені ОСОБА_2 міркування та приклади постанов Верховного Суду у конкретних справах щодо визначення критеріїв подібності правовідносин та наявності підстав для закриття касаційного провадження є як його власним тлумачення норм процесуального права так і викладом підходів Верховного Суду до вказаних питань, в тому числі у конкретних справах та певних встановлених обставин у цих справах.

Верховний Суд виходить з того, що з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц (провадження

№14-179цс18)).

Незважаючи на різноманітність критеріїв визначення подібності правовідносин, основним критерієм, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний.

Змістовна подібність правовідносин у справі, що переглядається та у справах № 444/9519/12 та № 354/416/13-ц, на які посилався заявник як на правову підставу для касаційного оскарження є, оскільки у них мова йде про необхідність виконання зобов`язання у встановлений договором строк (термін) його виконання та про можливість укладення змішаних договорів, що мало місце у спірному випадку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу меж, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій, внаслідок неправильного застосування вищевказаних норм матеріального права, дійшли помилкового висновку щодо правової природи оспорюваного договору, строку настання виконання зобов`язання.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у справі, що розглядається, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення позову, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 36 000 грн (8 000 грн + 12 000 грн + 16 000 грн).

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2020 року в незміненій частині та постанову Чернігівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 18 178 045,20 грн - заборгованість за договором позики та 845 653 грн - три відсотки річних.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 36 000 грн - витрати зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Ю. В. Черняк

В. В. Яремко