ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 липня 2021 року №640/6689/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мамедової Ю.Т., при секретарі судового засідання Ігнатову І.Ю., за участі представника позивача Папазової Г.А. та представника відповідача Дудник А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання незаконним нормативно-правового акту в частині, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Мін`юст), в якому позивач просить суд визнати незаконним абз. 2 п. 1 параграфа 1 розділу II Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених наказом Мін`юсту від 14.06.2019 р. №1769/5: в якому зазначено, що "підставою для приймання та тримання у СІЗО ув`язнених і засуджених є вирок суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою".

Ухвалою суду від 16.03.2021 р. відкрито провадження в адміністративній справі №640/6689/21 (далі - справа), розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, а ухвалою суду від 22.06.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувана норма прийнята з перевищенням повноважень відповідача та із порушенням порядку прийняття нормативно-правових актів, а віднесення до переліку підстав для приймання до СІЗО та тримання ув`язнених і засуджених - вироку суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою, не передбачено нормами чинного Кримінального процесуального кодексу України, Закону України "Про попереднє ув`язнення" та є незаконним. Чинність оскаржуваної норми, на переконання позивача, призвела до порушення конституційних прав осіб на свободу та призводить до несприятливих наслідків, зокрема й для позивача.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувана норма прийнята ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 05.06.2020 р. ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України та призначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі; згідно ч. 1 ст. 71 КК України до призначеного покарання по даному вироку частково приєднано не відбуте покарання по вироку Шевченківського районного суду м. Києва від 08.12.2016 р. та остаточну міру покарання обвинуваченому ОСОБА_1 призначено у виді 5 років позбавлення волі; запобіжний захід до вступу вироку в законну силу обвинуваченому ОСОБА_1 обрано у виді тримання під вартою в Державній установі "Київський слідчий ізолятор", взявши останнього негайно під варту в залі судового засідання; строк відбуття покарання обвинуваченому ОСОБА_1 рахувати з 05.06.2020 р.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про попереднє ув`язнення", ч. 3 ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу України та з метою удосконалення норм, що регламентують порядок й умови перебування осіб, які тримаються під вартою, а також окремих категорій засуджених у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України, наказом Мін`юсту "Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України" від 14.06.2019 р. №1769/5 затверджено Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Правила №1769/5).

Так, відповідно до п. 1 глави 1 розділу 1 Правил №1769/5, ці Правила розроблені відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК), Закону України "Про попереднє ув`язнення", регулюють порядок й умови перебування у слідчих ізоляторах (далі - СІЗО) осіб, які тримаються під вартою, та окремих категорій засуджених.

Відповідно до п. 1 глави 1 розділу 2 Правил №1769/5, підставами для приймання до СІЗО та тримання ув`язнених і засуджених є:

ухвала слідчого судді (суду) про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом;

вирок суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою;

вирок суду, що набрав законної сили, про засудження до покарання у виді позбавлення волі стосовно засудженого, який не перебував під вартою;

вирок суду, що набрав законної сили, стосовно осіб, засуджених до арешту, позбавлення волі, довічного позбавлення волі, які на підставі статті 87 КВК підлягають відправленню до установ виконання покарань;

ухвала суду про тимчасове залишення засудженого у СІЗО або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або виправної колонії до СІЗО у випадках, передбачених статтею 90 КВК та статтею 537 КПК;

ухвала суду про скасування звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням та направлення його для призначеного відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

ухвала суду про направлення засудженого до обмеження волі до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У такому разі засуджений до обмеження волі звільняється з-під варти під час прибуття до місця відбування покарання.

Не погоджуючись із віднесенням згідно абз. 2 п. 1 глави 1 розділу 2 Правил №1769/5 вироку суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою, до підстав для приймання до СІЗО та тримання ув`язнених і засуджених, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, порядок виконання судових рішень.

Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 15 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр.

Накази міністерства, видані в межах його повноважень, є обов`язковими для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

Накази міністерства нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

Відповідно до п. 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 р. №228 (далі - Положення №228), основним завданням Мін`юсту є, зокрема: забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації; забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації; контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту .

Пунктом 10 Положення №228 передбачено, що Мін`юст у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1, ст.ст. 3, 5 Закону України "Про попереднє ув`язнення" від 30.06.1993 р. №3352-XII (далі - Закон №3352-XII), попереднє ув`язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Порядок попереднього ув`язнення визначається цим Законом та Кримінальним процесуальним кодексом України.

Підставою для попереднього ув`язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом.

Забезпечення порядку тримання під вартою осіб у місцях попереднього ув`язнення покладається на адміністрацію місць попереднього ув`язнення, яка діє відповідно до цього Закону та інших актів законодавства.

Статтею 4 Закону №3352-XII визначено, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання.

Згідно з ч. 3 ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу України, слідчі ізолятори виконують функції виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки стосовно засуджених, які залишені для роботи з господарського обслуговування.

Відповідно до п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. №731, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), антикорупційної та гендерно-правової експертиз з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

Суд звертає увагу, що наказ Мін`юсту, яким затверджені Правила №1769/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.06.2019 р. за №633/33604.

Крім того, згідно з висновком Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 20.03.2019 р. проект наказу Мін`юсту "Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України" відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

Отже, Мін`юстом було розроблено та прийнято Правила №1769/5 відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Закону №3352-XII та інших норм чинного законодавства.

Щодо підстав для приймання та тримання осіб у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Суд не погоджується із твердженнями позивача відносно того, що відповідачем незаконно включено до переліку підстав для приймання до СІЗО та тримання ув`язнених і засуджених вироку суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою, що в свою чергу не передбачено нормами Кримінального кодексу України, Закону №3352-XII, виходячи з наступного.

Запобіжні заходи - це заходи забезпечення кримінального провадження, що полягають в тимчасовому обмеженні прав людини згідно кримінального процесуального законодавства, що мають на меті припинити та запобігти новим кримінальним правопорушенням, забезпечити виконання покладених на особу обов`язків та її належну поведінку.

Запобіжні заходи застосовуються в тих випадках, коли особа ще не визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення (діє принцип презумпції невинуватості коли особа є невинуватою). Тобто застосування запобіжних заходів не повинно розцінюватися як покарання, а вважається тільки певними обмеженнями особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.

Статтею 176 Кримінального процесуального кодексу України визначено загальні положення про запобіжні заходи, якими є: 1) особисте зобов`язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою.

Відповідно до ст. 22 Закону №3352-XII, нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув`язнення здійснюється прокурором шляхом реалізації повноважень щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Постанови і вказівки прокурорів щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання осіб, взятих під варту, підлягають обов`язковому виконанню адміністрацією місць попереднього ув`язнення.

Разом з цим суд звертає увагу, що статтею 532 Кримінального процесуального кодексу України встановлено, що вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили.

Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення. Ухвали слідчого судді та суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту їх оголошення.

Крім цього, згідно з частиною першою статті 534 та частиною п`ятою статті 535 КПК України, у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.

До набрання обвинувальним вироком законної сили обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не може бути переведений у місце позбавлення волі в іншу місцевість.

Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК України встановлено, що у резолютивній частині вироку суд може прийняти рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Таким чином, абз. 2 п. 1 глави 1 розділу 2 Правил №1769/5 відповідає чинному законодавству, зокрема, КПК України та Закону №3352-XII, в яких визначено, що до особи може бути застосовані запобіжні заходи, зокрема у вигляді тримання під вартою. Такий вид запобіжного заходу може бути прийнятий до набрання вироку законної сили.

Враховуючи те, що інших підстав для визнання незаконним абз. 2 п. 1 глави 1 розділу 2 Правил №1769/5 позивачем не зазначено, а судом не встановлено, правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання незаконним нормативно-правового акту в частині, зобов`язання вчинити певні дії є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622) про визнання незаконним нормативно-правового акту в частині, зобов`язання вчинити певні дії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Мамедова

Рішення у повному обсязі складено 28.07.2021 р.