№ 201/5877/19

провадження 2/201/153/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем – Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , третя особа Адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом знаття з реєстраційного обліку і стягнення судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

        ОСОБА_1 22 травня 2019 року звернулася з позовом до відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом знаття з реєстраційного обліку і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилаються на те, що з 2002 року вона з відповідачкою (сестрою) проживали і були зареєстровані разом з бабою і дідом в будинку АДРЕСА_1 , в 2016 році відповідачка виїхала з вказаного будинку, а в вересні 2017 року бабуся ОСОБА_4 оформила договір дарування на цей будинок на неї – позивачку; дід ОСОБА_5 на той час вже помер. Отже власником вказаного будинку стала саме вона, але відповідачка без її згоди в 2018 році зареєструвала в цьому будинку свого малолітнього сина ОСОБА_6 . Відповідачка з сином з 2016 року у вказаному будинку не мешкають, втратили право користування цим будинком, але своєю реєстрацією перешкоджають їй вільно користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

       При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Дії відповідачів призводять до псування належного позивачу майна, воно пошкоджується та втрачає свою вартість. На цей час відповідачі фактично чинять позивачу перешкоди у користуванні вказаним будинком. В зв`язку з вказаним просила усунути перешкоди позивачу з боку відповідачів шляхом визнання їх втратившими право користування житлом вказаного будинку і зняття їх з реєстрації в ньому, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 в своїх інтересах і в інтересах свого малолітнього сина з представником в судовому засіданні позовні вимоги не визнали в повному обсязі, вказавши на те, що укладений позивачкою з бабусею договір дарування зараз оскаржується в судовому порядку, в спірному будинку мешкала вона і була зареєстрована тривалий час, не проживає вимушено через стан здоров`я дитини і перешкоджання з боку позивачки; іншого житла з сином не мають; перешкод позивачу не чинить і будь-якої шкоди не завдавала; доказів на підтвердження позову до неї не надано. Позовні вимоги безпідставні і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особи Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради в судовому засіданні підтримала позицію сторони відповідачки з сином і просила в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

       Вислухавши пояснення позивача і її представника, відповідача і її представника, представника третьої особи і свідків, з`ясувавши думку сторін, третьої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обґрунтованою та не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

       В судовому засіданні з`ясовано, що сторони ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є рідними сестрами, з 2002 року вони проживали і були зареєстровані разом з бабою ОСОБА_4 і дідом ОСОБА_5 в будинку АДРЕСА_1 . Згодом вони (сторони) створили свої сім`ї і мешкали окремо. Як стверджує позивачка, в 2016 році відповідачка виїхала з вказаного будинку, а 20 вересні 2017 року бабуся ОСОБА_4 оформила договір дарування на цей будинок на неї – позивачку; дід ОСОБА_5 на той час вже помер. Отже власником вказаного будинку на підставі вказаного договору дарування стала саме позивачка, але відповідачка, як стверджує позивач, без її згоди в 2018 році зареєструвала в цьому будинку свого малолітнього сина ОСОБА_6 . На думку позивача, відповідачка з сином саме з 2016 року у вказаному будинку не мешкають, там немає їх речей, втратили право користування цим будинком, але своєю реєстрацією перешкоджають їй вільно користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Заходи досудового врегулювання спору не можливі у зв`язку з край негативним ставленням відповідача до позивача. На цей час відповідач, як стверджує позивач, чинить позивачу перешкоди у користуванні вказаним будинком. В зв`язку з вказаним необхідно усунути перешкоди позивачу з боку відповідачів шляхом визнання їх втратившими право користування житлом вказаного будинку і зняття їх з реєстрації в ньому, оскільки в добровільному порядку спір не вирішено, позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

       Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу

       Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма права і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно ст. 65 ЖК України особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням.

Сторони ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є рідними сестрами, з 2002 року вони проживали і були зареєстровані разом з бабою ОСОБА_4 і дідом ОСОБА_5 в будинку АДРЕСА_1 . Згодом вони (сторони) створили свої сім`ї і мешкали окремо. В 2016 році відповідачка виїхала з вказаного будинку, а 20 вересні 2017 року бабуся ОСОБА_4 оформила договір дарування на цей будинок на позивачку; дід ОСОБА_5 на той час вже помер. Отже власником вказаного будинку на підставі вказаного договору дарування стала саме позивачка; зараз вказаний договір дарування оскаржується в судовому порядку, спір не розглянуто.

Відповідно до статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. В даному випадку відповідач не мала повноважень та права на здачу в оренду майна, що знаходиться у спільній частковій власності, без згоди інших співвласників.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до статті 386 ЦК України, Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 3 72/504/17 зазначається: поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_2 разом зі своїм сином ОСОБА_3 з 2016 року не проживає у житловому будинку АДРЕСА_1 , власником якого на теперішній час є позивач, рідна сестра, отже з цих підстав, на її думку, відповідач втратила право користування житловим приміщенням.

Судом з`ясовано, що ОСОБА_2 з 2002 року проживала разом зі своєю бабою ОСОБА_4 та дідом ОСОБА_5 у житловому будинку, який належав їм на праві приватної власності за адресою АДРЕСА_1 ; з 08 квітня 2005 року відповідачка зареєстрована в будинку, в цьому ж будинку проживала позивачка, сестра відповідачки - ОСОБА_1 .

В 2004 році ОСОБА_1 переїхала до свого співмешканця ОСОБА_7 . ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дід сторін ОСОБА_5 . В 2010 році між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 було зареєстровано шлюб. З дозволу бабусі ОСОБА_4 до вищевказаного будинку вселився чоловік відповідачки; в 2012 році в них народився син ОСОБА_3 . Весь час вони проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, разом поралися на присадибній ділянці, брали участь у витратах по утриманню будинку.

Потім, останнім часом бабуся стала сильно хворіти, страждала на головний біль, слабкість, швидко втомлювалась, її дуже дратували та втомлював плач маленької дитини, який до того ж ще й часто хворів. Аби її не перевтомлювати та з метою належного лікування дитини, відповідачка з чоловіком та дитиною на деякий час вимушено виїхали з будинку, щоб дати змогу бабусі більше відпочивати і підлікувати дитину. В червні 2016 року вони тимчасово виїхали з будинку, залишивши частково свої особисті речі, однак практично кожного дня відповідачка навідувалася до бабусі, допомагала по господарству та матеріально.

Ще в 2009 році бабуся ОСОБА_4 повідомила їм: сестрам (сторонам), що вона заповіла будинок трьом своїм онука: позивачці ОСОБА_1 , її сестрі ОСОБА_2 та їх брату ОСОБА_9 .. В серпні 2017 року ОСОБА_4 дуже хворіла, в подальшому було встановлено діагноз рак поперечно-ободочної кишки 4 стадії. ІНФОРМАЦІЯ_2 вона померла.

За період хвороби сторони разом із братом весь час були біля неї, піклувалися доглядали, жодного дня вона не залишалась без нагляду. Після смерті своєї бабусі відповідачка повідомила своїй сестрі та брату про намір вселитися в будинок, оскільки іншого житла не мала та не має, знаючи про те, що будинок бабця заповіла всім своїм внукам. Однак, позивачка була проти такого вселення та повідомила, що баба їй подарувала будинок, забрала всі документи на будинок та сказала, що відповідачка не може там проживати. Окрім того, позивачка забрала у відповідачки ключі від будинку. Відповідачка неодноразово зверталася до сестри в телефонному режимі з проханням пустити її до будинку, в якому вона виросла, весь час проживала, та зареєстрована, повідомляла, що їй немає де проживати, на що сестра завжди відмовляла.

На даний час в будинку знаходяться особисті речі відповідачки, в будинок вона не має змоги зайти. З цього приводу вона зверталась до поліції.

Подружнє життя у ОСОБА_2 не склалося, з чоловіком вони разом не ведуть спільне господарство і як одна сім`я не проживають. На теперішній час, як стверджує відповідачка, вона не має де проживати зі своїми малолітніми дітьми, її матеріальне становище не дозволяє їй винаймати квартиру. Цей будинок єдине житло, яке в неї було, іншого житла відповідачка не мала та не має. Про те, що позивачка, сестра стала єдиним власником будинку АДРЕСА_1 відповідачці стало відомо лише після смерті ОСОБА_4 в серпні 2018 року, хоча договір дарування був укладений ще у вересні 2017 року. Цей факт сестра приховувала. В період з 2017 року по серпень 2018 року відповідачка постійно була біля хворої ОСОБА_4 , так як остання не могла самостійно а ні їсти, а ні пити, самостійно не підіймалася з ліжка. Доглядала за будинком, сплачувала комунальні послуги за електроенергію, газ та ін., що затверджується копіями квитанцій.

Повернулися в будинок з маленькою дитиною вона не мала змога, так як ОСОБА_4 останній рік свого життя відчувала нестерпний біль, страждала від страшного болю, помирала в муках. Знаходитися там для дитини був би величезний стрес.

ОСОБА_1 про це було відомо, вона знала про їх домовленості, з позивачем на той час у відповідача були добрі, дружні відносини. В грудні 2018 року, після того як ОСОБА_1 на неодноразові прохання сестри все ж таки не впустила її проживати до будинку, в якому вона з дитинства проживала та зареєстрована там, не впускала, забрала ключі від будинку, звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом вселення її та сина ОСОБА_3 на теперішній час і її доньки ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (справам 201/531/19).

Реєструючи своїх дітей у зазначеному житловому будинку, відповідачка не порушувала норми Закону. Окрім того, згідно постанови Кабінету Міністрів України № 207 від 02 березня 2016 року «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» згода власника не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників.

В лютому 2019 року відповідачкою подано позовну заяву про визнання недійсним договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки він укладений у період тяжкої хвороби ОСОБА_4 , в той час коли вона була в тяжкому стані та не усвідомлювала значення своїх дій і цим скористалася позивачка (справа Мі 201/1575/19).

Згідно ст. 47 Конституції України кожен мас право па житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як па підставі закону за рішенням суду.

Звернення з цього приводу до поліції та Управління-служби у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради не дали жодного результату.

Частиною першої статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК У PCP члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Позивачем не заперечується, що до моменту укладення договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 з однієї сторони та ОСОБА_1 з другої сторони, відповідач ОСОБА_2 мала право користування вищевказаним житловим будинком, у відповідності до положень ст. 156 Ж К України, як член сім`ї ОСОБА_4 , тобто, на момент укладення цього договору право власності попереднього власника вищевказаного будинку було обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати іншій особі - відповідачу ОСОБА_2 та її сину, можливість проживання у спірному будинку, яка хоча і не є власником цього будинку, але має право на проживання у ньому, відповідно до закону.

Отже, з тексту позовної заяви вбачається що ОСОБА_1 знала про права третіх осіб на цей будинок, між тим не відмовилася про прийняття його в дар. Будь-яких претензій до ОСОБА_4 , з приводу проживання та реєстрації відповідача ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_1 перешкоджання останнім у користуванні ними новопридбаним нерухомим майно, не пред`явила і від вказаного договору дарування не відмовились та вимогу про його розірвання не заявляла, а тому фактично висловила свою згоду мати право власності на вищевказаний будинок з тими обтяженнями чи обмеженнями, які існували у попереднього власника цього будинку, тобто, із правом користування цим будинком ОСОБА_2 на тих же самих умовах, що існували до моменту укладення вищевказаного договору дарування.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід грунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСГІЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку усуненню перешкод в користуванні власністю з наступним виселенням в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватніш інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її визнання втратившою право користування житлом, зняття з реєстрації, виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховною Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У даному випадку, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 та її малолітні діти можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.

Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своєї баби. У подальшому право власності на житло набула її рідна сестра. Окрім того, у договорі дарування сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності. Відповідач проживала в будинку з дитинства та зареєстрована в ньому про що було відомо позивачці.

Однак, знаючи про право проживання відповідачки у спірному будинку, позивач свідомо укладає договір дарування, в подальшому приховує цей факт, аби в майбутньому просто залишити на вулиці рідну сестру з малолітніми дітьми.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4374/16 права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має грунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи в даній ситуації не є безумовною підставою для усунення перешкод, визнання втратившим право на користування житлом з можливим наступним виселенням членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність такого усунення перешкод в користуванні і розпорядженні власністю, визнання втратившим право користування житлом, виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Загальні принципи поняття «житла» визначені, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року (остаточне рішення 02 березня 2011 року). Так у пунктах 40, 42, 43 рішення висловлено наступне: «Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем ( рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Ргокороуіс V. Ки88Іа). заява № 58255/00, пукт 36, ЕСНК 2004-ХІ).

З вищеописаних фактичних обставин вбачається, що у відповідача є триваючий зв`язок з конкретним місцем - будинком за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст. З Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Глиною державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Реєстрація місця проживання є лише фіксацією місцезнаходження особи і ніяким чином не може вплинути на право власності Відповідача на нерухомість, право на яке документально підтверджено в установленому законодавством порядку.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.

Конституційний Суд України у рішенні № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Розгляд цієї позовної заяви призведе до поновлення прав відповідача і її малолітньої дитини, оскільки із вищеописаних обставин вбачається, що права цього відповідача і її дитини були порушені.

У даній справі здійснюється розгляд питання про визнання ОСОБА_2 та її малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_10 такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом зняття з реєстрації.

Судом встановлено, що набуття відповідачем та її дитиною права користування житловим будинком АДРЕСА_1 відбулось згідно із законом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї померлої ОСОБА_4 , що була власником вказаного житлового будинку.

Крім того, наразі право власності за оспорюваним договором дарування від 20 вересня 2017 року також належить не сторонній особі, а рідній сестрі відповідача. При цьому, іншого житла відповідач та її діти не мають, а тому права відповідача як членів сім`ї колишнього власника житлового будинку підлягають захисту судом. При цьому, суд має враховувати, що позбавлення права користування житлом не лише має ґрунтуватись на вимогах закону, а таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для дійсного (а не надуманого) захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

З 2017 року бабуся сторін по справі - ОСОБА_4 , перебувала у важкому стані, а тому кожного дня ОСОБА_2 знаходилась біля ОСОБА_4 , оскільки бабуся не могла вже вставати з ліжка, самостійно вживати їжу та пити. Так, дійсно ОСОБА_2 та її син ОСОБА_11 на деякий час покинули місце реєстрації, однак це було вимушено, викликано станом здоров`я дитини відповідача і тим, що бабуся у зв`язку з важким почуттям, болями, не могла витримати постійну напругу (плач маленької дитини). Відповідач не ночувала у будинку, однак вдень (кожного дня) приходила до бабусі для надання допомоги.

Після смерті ОСОБА_4 , та заміни ОСОБА_1 вхідних замків до будинку, доступ до приміщення відповідачу є обмеженим, при цьому по сьогоднішній день у будинку залишились особисті речі ОСОБА_2 та її сина. На прохання надати можливість проживати у будинку, позивач не реагує.

Іншого житла відповідач та її діти не мають, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28 травня 2021 року № 258929055. Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 чинить будь-які перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 , а після дослідження всіх доказів можливо встановити, що такі перешкоди здійснює ОСОБА_1 (зокрема з цих підстав подано позов у справі № 201/531/19).

Належних та допустимих доказів не проживання без поважних причин відповідача у будинку за адресою: АДРЕСА_1 позивачем до справи не надано.

Зважаючи на необхідність забезпечення ОСОБА_2 житлом не лише себе, але й своїх малолітніх дітей, позбавлення ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням не переслідуватиме легітимну мету та буде втручанням у право на житло в розумінні положень ст. 8 Конвенції по правам людини, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, позивач не є особою, уповноваженою на вирішення питання щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей, батьки яких дійшли згоди про реєстрацію місця їх проживання за адресою реєстрації місця проживання їхньої матері ОСОБА_2 .

Надані до справи акти про не проживання не свідчать про втрату інтересу до житла ОСОБА_2 , а лише підтверджують неможливість проживання відповідача з дітьми у спірному приміщенні, що зумовлено переоформленням нерухомості (договір дарування, що оскаржується у справі № 201/1575/19), заміною замків на дверях житлового будинку ОСОБА_1 , та фактичним недопуском ОСОБА_2 до житла.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним з переслідуваною законною метою.

З огляду на те, що ОСОБА_2 вселилася до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживає і зареєстрована тривалий час, іншого житла вона не має, на час укладення договору дарування від 20 вересня 2017 року позивач знала про постійне проживання відповідачки у цьому будинку - відсутні підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, слід ураховувати, що визнання втратившими право користування цим житлом з подальшим виселенням ОСОБА_2 та її малолітніх дітей зі спірного житлового будинку буде суперечити принципу пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені ОСОБА_1 вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.

Окрім того, ч. 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі.

Згiдно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог i заперечень. Частиною 3 вказаної статтi передбачено, що доказуванню пiдлягають обставини, якi мають значення для ухвалення рiшення у справi i щодо яких у сторін та iнших осiб, якi беруть участь у справi, виникає спiр.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вона спростовуються вищенаведеним та ні чим об`єктивно не підтверджується, перешкоди позивачу відповідач не чинив, звернення позивача до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій відповідачки, спору за вказане житло, вселення чи іншого житлового питання не було.

При таких обставинах суд вважає, що позовні вимоги не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання, а тому можливо ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 і ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом знаття з реєстраційного обліку і стягнення судових витрат відмовити.

Таким чином суд вважає не доведеними обставини позовних вимог, позов не обгрунтований і не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 4, 15, 16, 316-319, 321, 334, 391 ЦК України, ст. 9, 64, 65, 163 ЖК України, ст. 3, 6, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», п. 1 ч. 1 ст. 2, п. 1 ч. І ст. 4, ч. І ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

        ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 і ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , третя особа Адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом знаття з реєстраційного обліку і стягнення судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

       Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

       Повний текст рішення складено 28 липня 2021 року.

Суддя -