Справа № 761/1728/21 Головуючий 1 інстанція- Кахно І.А.

Провадження № 22-ц/824/9970/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.

П О С Т А Н О В А

іменем України

26 липня 2021 року м.Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії судів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 29 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації за фактично сплачені комунальні послуги,-

в с т а н о в и в:

У січні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що 17 листопада 1990 року між ним та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений шлюб, в період якого на його ім`я було придбано квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до договору купівлі-продажу від 25 листопада 1997 року. Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 12 жовтня 2012 року (справа № 2601/16642/12) шлюб між сторонами розірвано. Рішення суду набрало законної сили 22 жовтня 2012 року.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 15 січня 2013 року у справі № 2601/19041/12 позов ОСОБА_1 до нього про поділ спільного майна подружжя задоволено. Проведено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в тому числі виділено у власність кожної із сторін по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 .

Вказував, що з моменту набуття права власності на 1/2 частину квартири відповідачка ОСОБА_1 як співвласник квартири не здійснювала жодних платежів щодо оплати комунальних послуг та витрат по утриманню нерухомого майна. Всі комунальні платежі, поточні ремонти тощо, пов`язані із утриманням майна здійснював позивач. Відповідно до чеків та виписок по руху коштів на картковому рахунку ним сплачено вартість комунальних послуг за період із жовтня 2017 року по вересень 2020 року в розмірі 74120,74 грн. Вважає, що він як співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати витрат на утримання спільного майна, вправі вимагати відшкодування пропорційної частини понесених ним витрат від відповідачки як співвласниці квартири, що підтверджується судовою практикою (постанови Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 521/3743/17-ц). У зв`язку з наведеним просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь грошову компенсацію за половину фактично сплачених ним комунальних послуг у розмірі 37060,37 грн. та стягнути із відповідачки судовий збір.

Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 29 квітня 2021 року позов

- 2 -

задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за фактично сплачені комунальні послуги в розмірі 37060,37 грн. та судовий збір у розмірі 908 грн.

Не погоджуючись із рішенням відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Скарга мотивована тим, що справа розглядалася судом у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, при цьому суд неправомірно відмовив у задоволенні її клопотання про розгляд справи у судовому засіданні, що позбавило її права на захист своїх прав та витребування доказів, в тому числі позбавив права заявити клопотання про застосування позовної давності. Суд не врахував відсутність квитанцій до прибуткового касового ордера за сплату позивачем комунальних послуг, а додані до позову квитанції не є належними доказами, бо їх неможливо прочитати та встановити коли і ким здійснена оплата, та за що. Окрім того, з деяких квитанцій вбачається, що перерахування коштів проведене не позивачем, а іншою особою. Судом не було з`ясовано, що вона не користується комунальними послугами у спірній квартирі, оскільки не мешкає в ній і має інше місце реєстрації. Суд не звернув уваги на недоведеність наявності у позивача права власності на 1/2 частину квартири, оскільки судові рішення не набрали законної сили, бо за касаційною скаргою позивача відкрите касаційне провадження і справи витребувана до Верховного Суду, а право власності на 1/2 частину квартири за позивачем у встановленому законом порядку не зареєстроване. В матеріалах справи відсутні рахунки державних установ на сплату комунальних послуг та відповідні договори. Рішення містить розбіжності в мотивувальній та резолютивній частинах щодо задоволення вимог повністю та частково.

Позивач ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив його позов, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.

Згідно ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки в даній справі ціна позову становить 37060,37 грн., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження,апеляційний розгляд справиздійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню

- 3 -

цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони із 1990 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 12 жовтня 2012 року.

В період шлюбуза договоромкупівлі-продажу від 25 листопада 1997 рокуна ім`я позивача ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 15 січня 2013 року (справа № 2601/19041/12) позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Проведено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в тому числі виділено у власність кожної із сторін по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року заочне рішення в частині розподілу квартири залишене без змін.

Також судом встановлено, право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину вказаної квартири зареєстроване у встановленому законом порядку, що стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновків, що відповідачка як співвласник квартири не виконала своїх зобов'язань з оплатижитлово-комунальних послуг і послуг з утримання будинку та прибудинкової території, чим порушила права та інтереси позивача, який вимушено самостійно несе витрати на оплату вказаних послуг, а тому в силу положень ст.544 ЦК України позивач має право зворотньої вимоги.

При цьому суд виходив з того, що відповідачка як співвласник квартири зобов`язана брати участь у витратах щодо її утримання, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, поскільки вони не грунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Сторони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних частках.

Спірні правовідносини щодо здійснення спільної часткової власності врегульовано Цивільним кодексом України.

Згідно ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.356 ЦК власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно ст.360 ЦК співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що під витратами на управління, утримання та збереження спільного майнау розумінні ст.360 ЦК України, які мають нести сторони як співвласники квартири, слід розуміти витрати на утримання цієї квартири, які є об`єктивно необхідні для підтримання її у придатному для використання за

- 4 -

призначенням стані, тобто безпосередньо пов`язані саме із забезпеченням належного технічного стану квартири, без вчинення яких житло втратить свої споживчі властивості.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлені вимоги про відшкодування половини вартості понесених ним витрат на центральне опалення, комунальні послуги, водопостачання і водовідведення, електроенергію, газ та утримання будинків та прибудинкової території.

Із заявлених позивачем витрат лише витрати на центральне опалення та утримання будинку і прибудинкової території пов`язані з витратами на управління, утримання та збереження квартириу розумінні ст.360 ЦК України та є об`єктивно необхідними, окільки без надання вказаних послуг квартира може втратити свої споживчі властивості як жиле приміщення. Зокрема відсутність централізованого опалення, яка передбачена технічно у цьому будинку, вплине на можливість проживання у зимовий період та її технічний стан, а відсутність послуг з утримання будинку і прибудинкової території призведе до порушення санітарних, протипожежних та інших норм щодо користування жилими приміщеннями.

Решта комунальних послуг, зокрема витрати на водопостачання і водовідведення, електроенергію, газ, це комунальні послуги, які надаються споживачу і оплачувати їх має саме особа, яка їх споживає, тобто використовує для власних потреб, що прямо передбачено п.5 ч.2 ст.7 Закону України «Про захист прав споживачів».

Апеляційним судом встановлено, що відповідачка у спірній квартирі не мешкає, із 07 березня 2017 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , де і сплачує комунальні послуги відповідно до положень чинного законодавства, послуг за місцем проживання позивача не споживає.

Поскільки у спірній квартирі АДРЕСА_1 мешкає лише позивач, то саме він використовує ці послуги для задоволення своїх власних побутових потреб. Зокрема послуги електропостачання використовує для освітлення приміщень квартири, роботи холодильника, телевізора та інших побутових приладів, що споживають електроенергію. Це ж стосується використання газу, який використовується виключно на потреби позивача для приготування їжі на газовій плиті і нагріву води для миття посуду, гігієнічних потреб позивача, тощо. Отже, саме позивач має оплачувати використані ним комунальні послуги, а не покладати ці витрати на відповідачку.

Також, апеляційний суд погоджується із доводами апеляційної скарги про те, що посилаючись на необхідність компенсації понесених витрат, позивач взагалі не надав суду доказів про розмір нарахувань за спожиті комунальні послуги, здійснений відповідними надавачами послуг, зокрема скільки йому нараховано, яким надавачем послуг і за яким видом послуг, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості з`ясувати відповідність таких послуг.

При цьому посилання суду у рішенні на висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 13 березня 2019 року у справі № 521/3743/17-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц та від 15 квітня 2021 року у справі № 638/5001/17, не є релевантними, оскільки у даних справах судами встановлені інші фактичні обставини.

Зокрема у справі № 521/3743/17-ц судами встановлено, що один із співвласників квартири, яка не проводила оплату за комунальні послуги, сама мешкала у цій квартирі і споживала ці послуги, а пізніше здала її в оренду, однак орендарі теж не проводили оплату послуг, а тому суд стягнув частину понесених позивачем витрат на оплату послуг, які в тому числі спожиті іншим співвласником.

Це ж стосується справи № 703/2200/15-ц, де встановлено, що обоє співвласників зареєстровані у квартирі і нарахування за комунальні послуги здійснюється по кількості зареєстрованих, що у свою чергу є підставою для стягнення витрат на послуги із співвласника, понесених іншим співвласником.

- 5 -

Щодо справи № 638/5001/17, то в цій справі Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду про те, що хоча один із співвласників квартири зареєстрований в ній, проте не проживає і не користується послугами з газопостачання, водовідведення та водопостачання, а також постачання електричної енергії, а тому вартість цих послуг стягненню не підлягає. Разом з тим, оскільки послугами, вартість яких залежить не від кількості осіб, які ними користуються, а від площі квартири, є послуги з опалення та утримання будинку і прибудинкової території, то з відповідача слід стягнути 1/2 частину коштів, сплачених за ці послуги іншим співвласником.

Правова позиція Верховного Суду у справі № 638/5001/17 повністю відповідає наведеним вище висновкам апеляційного суду у даній справі з огляду на непроживання та відсутність реєстрації відповідачки у спірній квартирі.

Суд наведеного не врахував, не визначився із змістом витрат на утримання спільного майна, вжитим у ст.360 ЦК України, як і не врахував те, що відповідачка не має проводити оплату житлово-комунальних послуг, які спожиті позивачем, що призвело до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи та вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов не підлягає до задоволення з таких міркувань.

Сторони є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних частках, а відтак згідно ст.360 ЦК зобов'язанібрати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна.

Позивачем заявлені вимоги про відшкодування половини вартості понесених ним витрат на центральне опалення, комунальні послуги, водопостачання і водовідведення, електроенергію, газ та утримання будинків та прибудинкової території.

Оскільки витрати на водопостачання і водовідведення, електроенергію та природний газ не пов`язані із витратами на утримання квартири, а є комунальними послугами, які спожиті безпосередньо позивачем для задоволення його особистих побутових потреб, то підстави для їх відшкоудвання відсутні.

Щодо витрат на централізоване опалення та утримання будинку і прибудинкової території, які є об`єктивно необхідними витратами на утримання квартири, то підстави для їх стягнення відсутні з огляду на відсутність належних та достатніх доказів понесення позивачем таких витрат.

Відповідно до приписів цивільного процесуального закону докази у процесі мають відповідати певним критеріям. Зокрема докази мають бути належними, тобто такими, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.77 ЦПК), допустимими, тобто такими, що підтверджують певні обставини справи, які за законом не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.79 ЦПК), достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи(ст.79 ЦПК) та достатніми, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до

- 6 -

предмета доказування(ст.80 ЦПК).

Згідно ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження понесених витрат на централізоване опалення та утримання будинку і прибудинкової території позивач надав ксерокопії дублікатів квитанцій (а.с.24-27,29), проте дані квитанції не є належної якості, з них неможливо встановити як особу, яка провела оплату, так і дату оплати та розмір оплати, призначення платежу та його отрмувача. Дані квитанції містять написи кульковою ручкою щодо розміру сплати та призначення, що очевидно та поза всяким розумним сумнівом не може бути прийнято судом до уваги.

Із решти наданих квитанцій у кількості 4 штуки (а.с.28) вбачається що платником послуг є ОСОБА_5 , тобто дані квитанції ніяким чином не підтверджують факт понесення витрат саме позивачем.

Окрім того, позивач додав до позову виписки АТ КБ «ПриватБанк» про рух коштів по його карковому рахунку, які також не можуть приняті до уваги як докази витрат. Так у виписці на а.с.30 вказано про оплату за газ, а на а.с.31 про оплату за елктроенергію, проте як вище вказувалося ці витрати не пов`язані із утриманням будинку, а є послугами, які спожив особисто позивач. У виписках на а.с.32-33 вказано про оплату за тепло і постачання теплої води, однак визначити яка саме сума коштів сплачена за опалення, а яка за спожиту безпосередньо позивачем гарячу воду неможливо.

У матеріалах справи відсутні докази і таких позивач не надав про те, чи укладені у нього договори із надавачами (виконавцями) послуг, які у нього відкриті особові (оперативні) рахунки по оплаті конкретних послуг за якими він має проводити оплату.

Окрім того, позивач, не надав суду доказів про розмір нарахувань за спожиті комунальні послуги, здійснений відповідними надавачами послуг, та їх відповідність проведеній ним оплаті.

З викладених вище міркувань підстави для задоволення вимог відсутні.

Доводи апедяційної скарги про те, що справа розглядалася судом у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, при цьому суд неправомірно відмовив у задоволенні клопотання відповідачки про розгляд справи у судовому засіданні, що позбавило її права на захист своїх прав та витребування доказів, в тому числі позбавив права заявити клопотання про застосування позовної давності, клегія суддів відхиляє як необгрунтовані.

По-перше, з огляду на те, що в даній справі ціна позову становить 37060,37 грн., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, то відповідно до ч.6 ст.19 ЦПК України дана справа є малозначною в силу вказівки закону і згідно п.1 ч.1 ст.ст.274 ЦПК України дана справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження, а тому суддя першої інстанції в ухвалі від 29 березня 2021 року про відкриття провадження обгрунтовано ухвалив проводити розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

По-друге, посилання відповідачки на неправомірну відмову у задоволенні її клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін, безпідставні. Із поданого її представником клопотання не вбачається переконливих доводів чому саме відповідачка вважає, що всупереч закону та ухвалі суду справа має розглядатися у судовому засіданні з викликом сторін. Жодних переконливих доводів, окрім незгоди із позовом, заява не містить, а відтак суд обгрунтовано відхилив дане клопотання. При цьому апеляційний суд враховує, що бажання відповідачки викласти під час публічних слухань свої аргументи, які вказані і обгрунтовані нею у поданих процесуальних документах, не зумовлюють

- 7 -

необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. Окрім того, практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «VarelaAssalino contrele Portugal», заява № 64336/01).

По-третє, відповідно до ч.8 ст.279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Згідно ч.ч.1-3 ст.178 ЦПК України у відзиві відповідач викладає заперечення проти позову, в тому числі заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.

Наведені положення процесуального закону є чіткими, зрозумілими та прогнозованими, а відтак відповідачка та її представник адвокат Семашко Д.М. при вчиненні процесуальних дій, зокрема подачі відзиву мали це враховувати.

Після отримання копії ухвали відповідачка в особі адвоката Семашка Д.М. 12 квітня 2021 року подала відзив із доданими документами, в якому не зазначила про застосування позовної давності. Будь-яких доводів чи переконливих аргументів чому відповідачка не зазначила про це у відзиві, або про об`єктивні обставини, які цьому перешкоджали не зазначила.

Надалі відповідачка подавала і інші письмові заперечення, у яких відсутня вказівка про застосування позовної давності, що у свою чергу спростовує її доводи про перешкоджання у подачі такої заяви.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не звернув уваги на недоведеність наявності у позивача права власності на 1/2 частину квартири, оскільки судові рішення не набрали законної сили, бо за касаційною скаргою позивача відкрите касаційне провадження і справи витребувана до Верховного Суду, а право власності на 1/2 частину квартири за позивачем у встановленому законом порядку не зареєстроване надумані та безпідставні.

Після перегляду справи апеляційним судом рішення набрало законної сили згідно приписів ч.2 ст.273 ЦПК України. Це по-перше.

По-друге, позивач є співвласником квартири, оскільки набув таке право на підставі договору купівлі-продажу і його право власнсоті не припинене, а трансформувалося у право власності на 1/2 частину квартири в результаті поділу майна.

Решта доводів апеляційної скарги враховані при скасуванні рішення.

Щодо доводів, викладених представником позивача у відзиві на апеляційну скаргу, то вони враховані при оцінці доводів апеляційної скарги відповідачки щодо виникнення права власності та набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ст.141, п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України, суд покладає на позивача витрати відповідачки по оплаті судового збору за подачу апеляційної скарги та витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції пропорційно розміру задоволених вимог.

Вирішуючи питання про розмір витрат на правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню суд керується наступним.

Згідно з ч.2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу

- 8 -

допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України, враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частин 3-4 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 5 ст.137 ЦПК України встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а згідно з ч.6 ст.137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідачкою в суді першої інстанції заявлено вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 10000 грн., проти чого відповідач заперечив, подавши до суду першої інстанції заперечення.

З урахуванням складності цієї справи, наданих адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, де справа розглянута в порядку спрощеного провадження без виклику

- 9 -

сторін, обсягу підготованих ним документів, колегія суддів визначає відшкодування витрат у розмірі 5000 грн., що відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

Згідно ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятидесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 29 квітня 2021 року скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації за фактично сплачені комунальні послуги.

Стягнути із ОСОБА_2 (мешкає: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на оплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1000 гривень та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий

Судді: