Справа № 127/26354/20

Провадження № 22-ц/801/1678/2021

Категорія: 96

Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.

Доповідач:Медвецький С. К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2021 рокуСправа № 127/26354/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Медвецького С. К.,

суддів: Оніщука В. В., Сопруна В. В.,

за участю секретаря судового засідання - Очеретної М. Ю.

учасники справи:

заявник – ОСОБА_1 ,

заінтересована особа – Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 4 цивільну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Вохмінової О. С. в залі суду, повне судове рішення складене 04 червня 2021 року,

встановив:

Короткий зміст вимог

У листопаді 2020 року адвокат Олексієнко О. І. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою, у якій просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року.

Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 (паспорт СРСР НОМЕР_1 ) постійно проживав на території України.

З 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року навчався на денному відділенні Морехідного коледжу технічного флоту Національного університету «Одеська морська академія». З вересня 1995 року по серпень 1999 року працював різноробочим по найму в дачно-будівельному кооперативі та використовував для постійного проживання службове приміщення кооперативу « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що по АДРЕСА_1 . З 1999 року по даний час ОСОБА_1 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.

Заявник не є громадянином іншої держави, в тому числі Російської Федерації.

На час звернення з цієї заявою не має документів, що посвідчують його громадянство, проте факт проживання на території України підтверджується відомостями з місця навчання, роботи та іншими доказами.

Посилаючись на те, що встановлення факту проживання на території України необхідно ОСОБА_1 для звернення за набуттям громадянства України, адвокат Олексієнко О. І. просила задовольнити заяву.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 травня 2021 року 2019 року заяву задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року.

Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 довів належними та допустимими доказами факт його постійного проживання на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги        

У червні 2021 року Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду скасувати та закрити провадження у справі.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 05 липня 2021 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Медвецький С. К., судді: Оніщук В. В., Сопрун В. В.,

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2021 року відкрито апеляційне провадження у цій справі.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 липня 2021 року справу призначено до апеляційного розгляду на 22 липня 2021 року о 08:30 год з повідомленням сторін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанцій не врахували, що не можуть бути встановленні в судовому порядку факти, зокрема, належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави.

Також судом першої інстанції не враховано, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про встановлення факту проживання на території України.

Відтак, на думку заявника, провадження у справі підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу та узагальнення його доводів

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Олексієнко О. І. вважає вимоги скарги необґрунтованими. Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 довів належними та допустимими доказами факт його постійного проживання на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року. Громадянство Російської Федерації ОСОБА_1 не набув.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Черкеськ Ставропольського Краю РСФСР (а.с.9).

Із архівної довідки, що видана 09 липня 2018 року за № 29 Морехідним коледжем технічного флоту Національного університету «Одеська морська академія» слідує, що ОСОБА_1 дійсно навчався на денному відділенні в Одеському морехідному коледжі технічного флоту з 01 вересня 1990 року (наказ про зарахування № 220 від 08.08.1990) по 01 лютого 1992 року (наказ про відрахування № 8 від 01.02.1992 року) (а.с.13).       

У період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року ОСОБА_1 на території України та Російської Федерації зареєстрований не був.

З відміток у паспорті громадянина СРСР серії НОМЕР_2 , що виданий 25 лютого 1992 року відділом внутрішніх справ м. Черкеськ слідує, що ОСОБА_1 з 25 лютого 1992 року по 14 серпня 1992 року та з 07 вересня 1994 року по 26 березня 1999 року був зареєстрований по АДРЕСА_2 (а.с.6).

Листом від 10 серпня 2020 року № 3737 консульський відділ Посольства Російської Федерації в Україні повідомив, що згідно з ч. 1 ст. 13 Закону «Про громадянство Російської Федерації» № 1948-І від 28 листопада 1991 року громадянами Російської Федерації визнаються всі громадяни бувшого СРСР, які постійно проживали на території Російської Федерації на день вступу Закону в силу (06 лютого 1992 року). Приймаючи до уваги факт відсутності постійної реєстрації на території Росії у ОСОБА_1 на момент вступу в силу вищевказаного Закону, набути російське громадянство за визнанням він не міг. Додатково зазначено, що після перевірки по облікам ОСОБА_1 по питанню набуття/виходу із громадянства РФ в консульський відділ посольства Росії в Україні у встановленому законом порядку не звертався (а.с.11).

Обставини щодо постійного проживання ОСОБА_1 на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року також підтвердила свідок ОСОБА_2 . Свідок зазначила, що ОСОБА_1 в указаний період не звертався до уповноважених органів РФ з приводу набуття громадянства Росії.

На даний час ОСОБА_1 засуджений до довічного позбавлення волі і відбуває покарання в ДУ «Вінницька УВП (№1)» з 01 лютого 2002 року (а.с.7).

Позиція суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

У справі, яка переглядається,  ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України».

У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи ІНФОРМАЦІЯ_3 ; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Отже, на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.

Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».

Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.

Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду).

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до ІНФОРМАЦІЯ_4 на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.

Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20).

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд першої інстанції, дослідивши зібрані у справі докази, зокрема, свідоцтво про народження заявника, довідки з місця навчання та роботи на території України, документи, які підтверджують проживання близьких родичів на території України, відповідь консульського відділу Посольства Російської Федерації в Україні, обґрунтовано вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1  на території України з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року, що є підставою для задоволення заяви.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про встановлення факту проживання на території України, і це, є підставою для закриття провадження у справі на підставі п. 3 ст. 255 ЦПК України не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2019 року у справі № 127/2966/19 в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року відмовлено. Рішення набуло законної сили.

Суд першої інстанції вірно встановив, що заяви ОСОБА_1 у справі № 127/2966/19 і у справі № 127/26354/20 не є тотожними.

Обґрунтовуючи заяву у справі № 127/26354/20 заявник посилався на те, що 10 серпня 2020 року консульський відділ Посольства Російської Федерації в Україні повідомив, що ОСОБА_1  не мав постійної реєстрації на території Росії станом на 06 лютого 1992 року і він не набув громадянства Російської Федерації. Крім того, ОСОБА_1 з питань набуття/виходу з громадянства РФ до консульського відділу Посольства Росії в Україні в установленому порядку не звертався.

Ці обставини не були відомі суду при розгляді справи № 127/2966/19.

Крім того, ОСОБА_1 у справі № 127/26354/20 просив встановити факт постійного проживання на території України в період з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року.

Отже підстав для закриття провадження у справі відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України немає.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильні висновки суду першої інстанції та не спростовують їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції слід віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381 – 384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів,

постановив:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 травня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, віднести за рахунок заявника.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий                                                                     С. К. Медвецький

судді:                                                                В. В. Оніщук

                                                                       В. В. Сопрун