ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 липня 2021 року №640/9211/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мамедової Ю.Т., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом Громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд), надійшов позов Громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 , (далі - позивач) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - третя особа), у якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача №188-19 від 15.05.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу (далі - оскаржуване рішення);

- зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.06.2019 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач була змушена покинути Камерун через загрозу життю, зґвалтування, нелюдські тортури, затримання, неправдиве звинувачення, нелюдське ставлення з боку військових в своїй країні, що пов`язано з її належністю до певної соціальної групи (англофони). Позивач звернулась до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця, проте їй було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішенням відповідача №188-19 від 15.05.2019 року. Враховуючи викладене, позивач вважає, що рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, прийнятим без передбачених на те законодавством України підстав, з порушенням процедури та без урахування обставин що мають значення для справи.

Представник відповідача надав до суду відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав, просив в їх задоволенні відмовити, зважаючи на те, що матеріалами особової справи позивача її побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять сумнівний та недостовірний характер, оскільки суперечать один одному в цілому і окремо та свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію Камеруну добровільно. Отже, не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі повернення в країну громадянської належності, а існування небезпеки життю позивача не підтверджується жодними документами.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Позивач є громадянкою Камеруну, прибула до України та подала заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач легально прибула на територію України повітряним транспортом через міжнародний пункт пропуску для повітряного сполучення «Одеса» за короткостроковою візою, строком дії до 07.08.2017 року, з метою прийняття участі у навчальному семінарі на запрошення Одеського політехнічного інституту у період з 31.07.2017 по 06.08.2017 рік. Однак після закінчення дії візи не покинула територію України.

Натомість, 08.08.2017 року позивач незаконно намагалась перетнути державний кордон між Україною та Республікою Молдовою, під час чого була затримана.

09 серпня 2017 року постановою Білгород-Дністровського місьрайонного суду Одеської області у справі № 495/5906/17 позивача затримано та примусово видворено за межі території України.

06 вересня 2017 року позивач звернулась до УДМС України в Чернігівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду зазначеної заяви, УДМС України у Чернігівській області було прийнято наказ від 26.09.2017 № 76 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Зазначена відмова була оскаржена позивачем до суду, однак постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 25.10.2017 року у справі № 826/1571/17, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.12.2017 року та Постановою Верховного суду від 13.03.2018 року у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено у повному обсязі.

14 грудня 2018 року позивач повторно звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління ДМС України в Київській області у зв`язку з нововиявленими обставинами, а саме: оновленою інформацією про країну походження.

За результатами розгляду заяви та проведених співбесід відповідачем прийнято рішення №188-19 від 15.05.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу

Позивач, вважаючи, що таке рішення відповідача є протиправними, звернувся до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ (далі - Закон № 3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За приписами частини 5 статті 5 Закону № 3671 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до вимог частин 2 та 7 статті 7 Закону № 3671 у заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до положень пункту 6 частини 8 Закону № 3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно з пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 21.11.2019 року у справі № 816/2279/17.

Як встановлено Чернігівським окружним адміністративним судом від 25.10.2017 року у справі № 826/1571/17 позивач зазначав підставою необхідності визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що в Камеруні існують протиріччя між франкофонами (французькими камерунцями) та англофонами (південними камерунцями), які розпочалися в середині 2016 року. Будучи жителем південного Камеруну позивач стверджує, що зазнала фізичного та психологічного насильства з боку поліції та військових.

Під час опитування, що відображено в реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вказала на політичні причини виїзду з останньої країни постійного проживання.

Під час процедури розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача міграційною службою встановлено наступне: позивач є громадянкою Республіки Камерун, баянгі (бангуа) за національністю, сповідує католицизм (християнство); має не закінчену вищу освіту, працювала викладачем у приватній школі (дошкільному закладі) в Камеруні, рідна мова - баянгі; володіє іджаган, піджін, невійськовозобов`язана, неодружена; особа позивача ідентифікована за допомогою національної ідентифікаційної карти Камеруну № 114687606 від 10.01.2014 року.

Позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавала. Заявник не намагалась скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхала з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.

В заяві-анкеті від 06.09.2017 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначила, що в Камеруні існують протиріччя між франкофонами (французькими камерунцями) та англофонами (південними камерунцями), які розпочалися в середині 2016 року. Будучи жителем південного Камеруну позивач стверджує, що зазнала фізичного та психологічного насильства з боку поліції та військових. Так, позивач зазначала, що під час приймання участі у мітингах була заарештована військовими, під час перебування у камері військові неодноразово ґвалтували її. Перебуваючи в Україні, намагалася нелегально перетнути державний кордон та потрапити до Німеччини, де мала намір звернутися за захистом.

В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач, щодо причини виїзду з країни походження, зазначила буквально - «загроза життю, зґвалтування, нелюдські тортури, затримання, неправдиве звинувачення, нелюдське ставлення з боку військових в моїй країні».

Натомість в анкеті поданій 04.12.2018 року позивач зазначала, що не затримувалась військовими і поліцією, однак перебувала у таборі полонених організованому франкофонами, де зазнавала насилля.

В подальшому, на співбесіді, позивач зазначала, що табір, в якому вона перебувала, був державним створеним для осіб, що не мають документів.

За таких умов, суд погоджується з позицією відповідача, що відповіді позивача мають багато протиріч, та викликають сумніви у їх реальності.

Крім того, позивач обґрунтовуючи своє намагання отримати статус біженця вдруге, зазначає, що в країні її походження неможливе подальше проживання через складну політичну ситуацію.

За інформацією з мережі Інтернет: «Камерун-двомовна і багатокультурна країна, відома своєю стабільністю і сильним альянсом з Францією і СІІІА" скочується до затяжної кризи в області прав людини в англомовних, північно- західному і південно-західному регіоні, які межують з Нігерією. З кінця 2016 року англомовні активісти, які давно скаржилися на свої регіони мобілізували значні сегменти англомовного населення вимагають більшої політичної автономії або відділення. В період з жовтня по грудень 2016 року англомовні юристи, вчителі та студенти вийшли на вулиці, щоб висловити протест проти передбачуваної «франкізації» освітньої і судової системи центрального уряду. У відповідь урядові сили безпеки сильно пригнічували акції протесту, заарештовані сотні демонстрантів, в тому числі дітей, вбили щонайменше чотирьох і поранили багатьох. На початку 2017 року уряд провів переговори з профспілками адвокатів і вчителів. Уряд стверджував, що погодився на їх вимоги, в тому числі створена Національна Комісія з двомовності і мультикультуралізму і найму двомовних вчителів з боку уряду, але це мало допомогло в подоланні кризи. Репресії уряду і арешт видних англомовних переговірників 17 січня 2017, підбадьорило більшість екстремістських лідерів, які почали вимагати, все більш насильницьким чином, незалежність для англомовних північно-західних і південно-західних регіонів Камеруну, територія, яку вони назвали « Амбазон ».

Також, як вбачається з мережі Інтернет, нестабільна ситуація в плані безпеки в Камеруні обмежуються лише двома регіонами, це північно-західний та південно-західний регіон.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійними переконаннями не зазнавала. Заявник не намагалась скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхала з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці. При цьому суд зауважує, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Посилання представника позивача в адміністративному позові на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

За таких умов, суд дійшов до переконання, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, політичних переконань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.

Згідно ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято рішення №188-19 від 15.05.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу.

Крім того, позовна вимога щодо зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, також не підлягає задоволенню, адже вона є похідною від попередньої.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно яких підлягають відшкодуванню або оплаті витрати позивача - не суб`єкта владних повноважень лише при задоволенні адміністративного позову.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову Громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Мамедова