ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6945/21 Справа № 179/1668/20 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Деркач Н. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

       21 липня 2021 року                                                                м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Деркач Н.М.,

суддів: Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.,

за участю секретаря Усик А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Солодовник Вікторії Володимирівни, третя особа – Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку, -

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Солодовник В.В., третя особа – Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що її мати ОСОБА_3 була власником земельної ділянки площею 8,260 га, кадастровий номер 1222387000:01:002:0539, що розташована на території Топчинської сільської ради на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ДП № 072181 від 11.09.2000 року.

З листа приватного нотаріуса Магдалинівського районного нотаріального округу Солодовник В.В. матері позивачки стало відомо, що між нею та відповідачем укладений договір дарування земельної ділянки. 19 лютого 2015 року листом відділу Держземагенства у Магдалинівському районі Дніпропетровської області позивачеві повідомлено, що 22 травня 2001 року між нею та відповідачем було укладено договір дарування земельної ділянки.

Після цього в квітні 2016 року мати позивача звернулася до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки.

В пред`явленому позові мати позивача оспорювала договір дарування земельної ділянки, у зв`язку з тим, що їй не було відомо про факт дарування нею земельної ділянки та про наявність мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення на момент оформлення нотаріусом договору.

Рішенням Магдалинівського районного суду від 30.10.2018 року, додатковим рішенням від 30.10.2018 року позовні вимоги були задоволені - визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 8,260 га, кадастровий номер 1222387000-01-002-0539, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 22.05.2001 року приватним нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Солодовник В.В., зареєстрований в реєстрі за № 1316, та визнано недійсним державний акт про право приватної власності на землю серія Р3 № 139030 на ім`я ОСОБА_1 , зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за Мд № 9942 від 25.10.2002 року.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10.07.2019 року рішення суду першої інстанції було скасовано, у зв`язку з незалученням до участі у справі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. В постанові апеляційного суду звернуто увагу про можливість повторного звернення до суду.

В даному позові позивачка вважає, що договір дарування укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 22.05.2001 року приватним нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Солодовник В.В., зареєстрований в реєстрі за № 1316, в період дії заборони (мораторію), оспорюваний договір дарування земельної ділянки є недійсним з моменту його укладення.

На підставі наведеного, позивач звернулась до суду та просила: -поновити строк на подачу позову; -визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 8,260 га, кадастровий номер 1222387000:01:002:0539, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 22.05.2001 року приватним нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Солодовник В.В., зареєстрований в реєстрі за № 1316; -визнати недійсним державний акт про право приватної власності на землю серія Р3 № 139030 на ім`я ОСОБА_1 , зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за Мд № 9942 від 25.10.2002 року.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 , задоволено.

       Визнано договір дарування земельної ділянки площею 8,260 га, кадастровий номер 1222387000:01:002:0539, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 22 травня 2001 року приватним нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Солодовник В.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1316 – недійсним.

Визнано державний акт на право приватної власності на землю серії Р3 № 139030 від 25.10.2002 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за Мд № 9942, виданий на ім`я ОСОБА_1 – недійсним.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , судовий збір в сумі 1681 грн. 60 коп.

       Не погодившись з даним рішенням суду,  ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.

       У відзиві на апеляційну скаргу позивачка просить рішення суду, як законне та обґрунтоване, на її думку, залишити без змін з огляду на безпідставність доводів апеляційної скарги.        

       Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити з огляду на наступні обставини.

       Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

               Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

               Судом встановлено, що на підставі рішення 14 сесії 23 скликання Топчинської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області від 06 березня 2000 року, ОСОБА_3 11 вересня 2000 року було видано державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ДП № 072181 (а.с. 29).

               Згідно договору дарування земельної ділянки від 22 травня 2001 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1316, ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,260 га, яка належала їй на підставі державного акту серії ІІІ-ДП № 072181 (а. с. 16).

               На підставі договору дарування земельної ділянки від 22 травня 2001 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1316, відповідач ОСОБА_1 25 жовтня 2002 року отримав на своє ім`я державний акт на право приватної власності на землю серії Р3 № 139030, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за Мд № 9942 (а. с. 109).

               19 лютого 2015 року листом відділу Держземагенства у Магдалинівському районі Дніпропетровської області Самарець Л.Т. повідомлено, що 22 травня 2001 року між нею та відповідачем було укладено договір дарування земельної ділянки (а. с. 18).

               13 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області із позовною заявою про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки площею 8,260 га, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а. с. 12-15).

               У зв`язку із смертю позивача ОСОБА_3 11 березня 2017 року, ухвалою суду від 02 лютого 2018 року до участі у справі в якості позивача було залучено спадкоємицю - ОСОБА_2 , якою було подано 10 травня 2018 року заяву про збільшення розміру позовних вимог.

               Рішенням суду від 30.10.2018 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 (а. с. 5-7). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2019 року рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2018 року скасовано та відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , у зв`язку з незалученням до участі у справі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (а. с. 8-9).

               Усунувши вказані недоліки позову, ОСОБА_2 звернулася до суду з даним позовом.

                Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 набула земельну ділянку площею 8,260 га, як власник земельної частки (паю), яка відведена в натурі, а договір дарування земельної ділянки від 22 травня 2001 року, зареєстрований в реєстрі за № 1316, було укладено в порушення вимог закону, оскільки на момент його посвідчення було заборонено укладати угоди щодо дарування земельної частки (паю). Оскільки за договором дарування укладеним у порушення вимог закону відповідачем було виготовлено державний акт, у зв`язку із чим, суд вважав за необхідне визнати недійсними оспорюваний договір дарування та виданий на його підставі державний акт.

               Однак, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступних підстав.

               Відповідно до вимог статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності(ч.1). Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи(ч.2). Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч.3).

               Отже правовідносини, що виникли між сторонами регулюються за правилами Цивільного кодексу Української РСР та іншими актами цивільного законодавства в редакції чинній на час укладення оспорюваного договору.

               Відповідно до ст. 42 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

               Угоди, згідно з вимогами ст. 42 ЦК УРСР, можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

               За правилами ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

               Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

               За договором дарування, відповідно до вимог частин 1 та 2 ст. 243 ЦК УРСР, одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

               Відповідно до частини 3 ст. 244 ЦК УРСР до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.

               За правилами ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

               Як вбачається з матеріалів справи між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 22 травня 2001 року був укладений договір дарування спірної земельної ділянки. В той же день договір дарування був посвідчений приватним нотаріусом Солодовник В.В. та зареєстрований в реєстрі за №1316.

               Зі змісту договору дарування вбачається, що між сторонами у формі, визначеної законом, досягнуто згоди по всіх істотних умовах, які необхідні для укладення договору дарування, відповідно до частини 1 ст. 243 ЦК УРСР.

               Також, зі змісту договору вбачається, що другий примірник договору виданий нотаріусом «Обдарованому», тобто ОСОБА_1 , що фактично прирівнюється до передачі майна обдарованому. А отже договір дарування земельної ділянки, в силу вимог частини 2 ст. 243 ЦК УРСР, вважається укладеним.

               Так, на підставі договору дарування земельної ділянки від 22 травня 2001 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1316, відповідач ОСОБА_1 25 жовтня 2002 року отримав на своє ім`я державний акт на право приватної власності на землю серії Р3 № 139030, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за Мд № 9942 (а. с. 109).

               Законом України «Про угоди щодо відчуження земельної частки(паю)» від 18.01.2001 року №2242-ІІІ установлено, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб.

               Тобто вказаним заборонено відчужувати тільки земельні частки(паї), право на які посвідчено сертифікатом.

               Земельним кодексом України, в редакції чинній на час укладення договору дарування, обмеження щодо відчуження у будь-який не заборонений законодавством спосіб земельних ділянок сільськогосподарського призначення не встановлювалися.

               Отже, законодавчих обмежень щодо відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, право на які посвідчено державним актом на право власності на землю, на час укладення оспорюваного договору дарування, не існувало.

               Суд першої інстанції на зазначені обставини справи та вимоги закону уваги не звернув та дійшов помилкового висновку, що договір дарування між сторонами може бути визнаний недійсним, у зв`язку з обмеженнями встановленими Законом України «Про угоди щодо відчуження земельної частки(паю)» від 18.01.2001 року №2242-ІІІ.

               Зважаючи на викладене доводи позивача щодо існування на час укладення договору дарування заборони, встановленої законом, на відчуження, у тому числі шляхом купівлі-продажу чи дарування, земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

               Крім того, статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

               Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

               Європейський суд з прав людини зауважував, що стаття 1 Першого протоколу по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (рішення у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. the United Kingdom) від 08 липня 1986 року, п. 106, серія A, N 102) (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

               Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

               Відповідно до положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав.

               Як встановлено судом, на момент розгляду справи і прийняття рішення Магдалинівський районним судом 22 квітня 2021 року, майже 19 років ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, що підтверджено державним актом на право приватної власності земельної ділянки серії Р3 № 139030 від 25.10.2002 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за МД No 9942, виданим на ім`я ОСОБА_1 .

               З часу отримання земельної ділянки у власність на підставі договору дарування і подальшої реєстрації права власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 здійснюються обов`язки власника землі відповідно до вимог Земельного кодексу від 18.12.1990 року, Закону України «Про плату за землю», у тому числі, сплачується земельний податок.

               Більш того, Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також по вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

               Позивач не заперечувала факт підписання 22 травня 2001 року нею спірного договору дарування земельної ділянки площею 8,260 га. Зокрема, в позовній заяві нею було вказано, що «вона не мала на увазі дарувати землю ОСОБА_1 , так як на землі сільськогосподарського призначення державою був встановлений мораторій на відчуження.»

               Таким чином, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові Пленуму № 9 від 06 листопада 2009 року, визнання недійсним договору дарування внаслідок недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

               За сукупністю таких обставин, підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору дарування земельної ділянки відсутні, а отже у задоволені позовних вимог слід відмовити за необґрунтованістю.

               Відповідно до вимог ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

               Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову, згідно вимог ст. 80 ЦК УРСР, є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

               Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже для застосування наслідків закінчення строку позовної давності суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся. Якщо це право порушене не було, суд має відмовити у позові через необґрунтованість останнього. Суд відмовляє у позові з підстав спливу строку позовної давності, якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла.

               Оскільки колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відсутні.

               Позивачка не скористалась наданими їй правами, не обґрунтувала свої доводи, не надала суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

               Отже, апеляційний суд вважає, що позивачка не довела у належний спосіб обґрунтування своїх позовних вимог, а тому у задоволенні її позову необхідно відмовити за необґрунтованістю.

               Таким чином, суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про необхідність задоволення позову, що є підставою для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення суду та постановлення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2  про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку.

               Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

       Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

       Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2021 року — скасувати.

       У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до  ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Солодовник Вікторії Володимирівни, третя особа – Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку — відмовити.

       Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

       Судді:                                                                        Н.М. Деркач

                                                                               М.М. Пищида        

                                                                                       І.Ю. Ткаченко