РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2021 року м. Мукачево Справа №303/555/21

2/303/636/21

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого - судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за первісним позовом ОСОБА_1

до відповідача ОСОБА_2

третя особа: служба у справах дітей Мукачівської міської ради

про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів

та зустрічним позовом ОСОБА_2

до відповідача ОСОБА_1

треті особи на стороні позивача: 1) служба в справах дітей Берегівської міської ради;

2) служба у справах дітей Мукачівської міської ради

про визначення місця проживання дитини з батьком,

За участю:

позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ;

представника позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ;

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - Дитина) разом з нею та стягнення з відповідача аліментів на утримання Дитини в розмірі ј частини з усіх видів заробітку.

Як на підставу для задовлення позовних вимог позивач посилається на те, що з 29 жовтня 2016 року по 11 листопада 2020 року вони з відповідачем перебували в шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилася донька - ОСОБА_4 . З грудня 2020 року відповідач забрав Дитину і з того часу вона її не бачила. Враховуючи вік дитини, а також те, що вона має самостійний дохід, постійне місце проживання, вільний графік роботи, може забезпечити належний всебічний розвиток дитини, тому просить визначити місце проживання доньки разом з нею.

Також ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача аліменти у вищевказаному розмірі.

ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву, у якому ним висловлено свою незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки Дитина з липня 2020 року проживає разом з ним. При цьому, враховуючи вік дитини, особисту прихильність останньої до батьків, а також те, що він зможе забезпечити якнайкращі інтереси дитини вважає за доцільне проживання Дитини разом з ним, а не матір`ю.

3 березня 2021 року ОСОБА_2 подано зустрічний позов про визначення місця проживання Дитини разом з ним.

Вимоги за зустрічним позовом обґрунтовуються доводами про те, що Дитина з липня 2020 року проживає разом з ним та перебуває на повному його утриманні. Мати Дитини не цікавиться нею та її життям. Він має постійне місце роботи, стабільний заробіток та може забезпечити дитині якнайкращі умови.

На підставі ухвали суду від 25 березня 2021 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .

У поданому відзиві на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 у задоволенні зустрічного позову просила відмовити, з посиланням на те, що позивачем за зустрічним позовом не додано доказів на підтвердження обставин викладених в зустрічній позовній заяві. Зазначена у зустрічному позові інформація не відповідає дійсності та є надуманою.

Прийнявши участь у судовому розгляді справи, позивач за первісним позовом та її представник у повній мірі підтримали заявлені позовні вимоги, із підстав вказаних у позовній заяві. В задоволенні зустрічного позову просили відмовити.

Доводячи перед судом підставність своїх вимог за первісним позовом ОСОБА_1 зазначила, що позивач у грудні 2020 року, не повідомивши її, забрав дитину із державного дошкільного закладу в м. Мукачево та вивіз доньку в м. Берегово, де наразі проживає. З того часу незважаючи на вжиті нею заходи вона не бачилася та не спілкувалася із своєю дитиною, оскільки її колишній чоловік та члени його сім`ї їй у цьому перешкоджають. Її неодноразові звернення до правоохоронних органів з приводу ситуації, що склалася, позитивного результату не дали, тому вона звернулася до суду із позовом про визначення місця проживання дитини разом з нею, оскільки повноцінне виховання доньки, яка є особою жіночої статті, можливе лише матір`ю, а на батьками чоловіка.

Ухвалою суду від 20.04.2021 було призначено справу до розгляду по суті на 01.06.2021.

У зв`язку з письмовими клопотаннями відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) та його представника (а.с. 117-119) судовий розгляд справи було відкладено на 15.07.2021.

Належним чином повідомленні про дату, час та місце судового розгляду справи, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) та його представник в судове засідання повторно не з`явилися.

Натомість від представника відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) до суду надійшло клопотання про відкладення судового розгляду справи, у зв`язку з його зайнятістю у розгляді іншої справи.

По відношенню до вказаного клопотання суд зазначає, що положення частин третьої та четвертої ст. 223 Цивільного процесуального кодексу України містять імперативні приписи відносно необхідності судового розгляду справи у разі повторної неявки в судове засідання належним чином повідомлених відповідача та представника учасника справи.

Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року (заява №3572/03 у справі «Цихановський проти України») національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

За таких обставин справи справу було розглянуто по суті первісного та зустрічного позовів.

Подання представником відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом) чергової заяви про відкладення судового засідання розцінюється судом як затягування судового розгляду справи.

По відношенню до ситуації, що склалася по справі суд зазначає, що приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання.

Адвокат не повинен вчиняти дій, спрямованих на невиправдане затягування судового розгляду справи (частина друга ст. 17, частина друга ст. 44 Правил адвокатської етики).

З урахуванням строку перебування справи в провадженні суду, положень частин першої та третьої статі 223 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності таких учасників справи.

Така позиція суду співпадає із необхідністю дотримання судом розумних строків розгляду справи, що є вимогою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Крім того, ОСОБА_2 була висловлена своя позиція щодо суті спору за первісним позовом у поданому суду відзиві, який врахований судом.

Від уповноважених представників третіх осіб до суду надійшли висновки щодо вирішення первісного та зустрічного позовів.

Ухвалою суду від 1 червня 2021 року заяву ОСОБА_2 про відвід судді - залишено без розгляду.

Заслухавши доводи та заперечення учасників судового розгляду, дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду первісний та зустрічний позови, які є предметом даного судового розгляду, кожен з батьків просить визначити місце проживання Дитини разом з ним.

Отже суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин справи, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин з метою визначення місця проживання Дитини та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення прав у контексті із вимогами за предметом первісного та зустрічного позовів.

2. При вирішенні переданого на розгляд суду спору за первісним позовом у контексті із заявленими зустрічними вимогами ОСОБА_2 доказуванню підлягають обставини з приводу якнайкращого забезпечення інтересів Дитини.

Судом встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 жовтня 2016 року. На підставі заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 листопада 2020 року шлюб між сторонами розірвано (а.с. 11).

Також сторони по справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 11.05.2017, а.с. 15).

Згідно з даними виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем (7), а ОСОБА_2 з 07.11.2018 року працює у господарському товаристві у формі ТзОВ завод «Флекстронікс ТзОВ» на посаді економіста з планування (довідка від 8 лютого 2021 року №36-к, а.с. 50).

Відповідно до даних довідки від 19.01.2021 01-10/4 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідувала Мукачівський дошкільний навчальний заклад №20 (відрахована за заявою батька 18.01.2021 ), а з 21.12.2020 відвідує Берегівський ясла-садок №7 (довідка від 21 грудня 2020 року №34, а.с. 45).

У поданому суду висновку органу опіки і піклування Мукачівської міської ради щодо розв`язання спору за первісним позовом від 02.04.2021 №447/01-32 вказується на можливість та доцільність визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, з урахуванням віку дитини, місця її реєстрації, стану здоров`я батьків, стану виконання ними батьківських обов`язків, наявності у кожного з них належних матеріально-побутових умов для утримання та виховання дитини.

В свою чергу, у висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Берегівської міської ради від 21.04.2021 №03-13/305 вказано на доцільність проживання дитини разом з батьком з огляду на те, що умови проживання в батька Дитини є відмінні. Батько забезпечує дитину всім необхіднім для повноцінного розвитку та проживання, піклується про її здоров`я та духовний розвиток, створює належні умови для проживання та виховання Дитини . Також у вказаному висновку зазначено, «що зі слів» батька Дитини, мати не відвідувала свою доньку.

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, суд застосовує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Нормами статті 160 Сімейного кодексу України передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно зі статтею 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Також, при вирішенні переданого на розгляд суду позову, слід врахувати те, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, що ратифікована постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.91 №789-XII в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення ст. 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Європейський суд з прав людини зауважив на тому, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків.

По відношенню до спірної по справі ситуації слід зазначити, що одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної правової процедури.

Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов`язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

У поданому суду висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради зазначено за доцільне визначити місце проживання Дитини разом з матір`ю.

В свою чергу, у висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Берегівської міської ради містить протилежний за своєю суттю висновок.

Надаючи правову оцінку вищевказаним висновкам органів опіки та піклування слід зазначити, що нормами статті 19 Сімейного кодексу України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Фактичний аналіз змісту висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Берегівської міської ради від 21.04.2021 №03-13/305 (а.с. 110-112) свідчить про його недостатню обґрунтованість, оскільки орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Так у вказаному висновку, окрім констатації фактичних обставини щодо сімейного співжиття батьків Дитини та норм законодавства, які регулюють спірні правовідносини, здійснено лише посилання на дослідження матеріально - побутових умов проживання батька Дитини, а також відносно того, що зі слів відповідача за первісним позовом, мати їх спільної доньки її не навідувала та не телефонувала.

В свою чергу, у висновку органу опіки і піклування Мукачівської міської ради щодо розв`язання спору за первісним позовом від 02.04.2021 №447/01-32, за умови однакового врахування обставин щодо віку дитини, стану здоров`я батьків, а також виконання ними батьківських обов`язків та матеріально - побутових умов кожного з них вказано на доцільність проживання дитини разом з ОСОБА_1 , з огляду на відсутність виняткових обставин для розлучення дитини зі своєю матір`ю.

Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини.

При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

У рішенні ЄСПЛ від 02 лютого 2016 року у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов`язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз`єднання, проте не є абсолютним. Возз`єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов`язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, 94, Plaza v. Poland , № 18830/07, п. 71, 25 січня 2011 р., І Manic, § 102).

Вирішуючи таку категорію спорів, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності.

В процесі судового розгляду справи судом встановлено наявність належних матеріально-побутових умов як у матері, так і у батька, - для проживання і виховання Дитини та відсутність вищевказаних негативних моментів в їх житті.

Однак, у спірній по справі ситуації слід констатувати підставність доводів матері Дитини щодо її розлучення з донькою протягом більше шести місяців.

Свідченням цього є дані листів Берегівського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області (а.с. 75, 76), а також зміст доводів ОСОБА_2 , які містять його відзив на первісний позов (а.с. 27-33) та зустрічна позовна заява (36-44).

У вказаних письмових матеріалах ОСОБА_2 не заперечує того факту, що дитина разом з ним проживає у м. Берегово Закарпатської області.

Також і дані Довідки Мукачівського дошкільного навчального закладу №20 свідчать про те, що Дитина сторін по справі відвідувала вказаний навчальний заклад за місцем проживання матері, однак за заявою батька була відрахована з нього.

Наведені ОСОБА_2 аргументи та доводи відносно нехтування матір`ю Дитини своїх материнських обов`язків та наявності певних негативних моменті у її поведінці (а.с. 28, 38-39) залишилися доказово непідтвердженими, тому не можуть враховуватися при з`ясуванні питання щодо забезпечення якнайкращих інтересів Дитини.

На час судового розгляду справи компетентним органом рішення щодо визначення місця проживання дитини разом з батьком не було прийнято, тому відсутність можливості у Дитини на спілкування зі своєю матір`ю, не може відповідати якнайкращим інтересам Дитини на забезпечення її гармонійного розвитку в умовах турботи та любові, а також практичної реалізації принципу рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей.

Зазначена поведінка батька Дитини не може вважатися свідченням його дій в інтересах самої Дитини, яка є особою малолітнього віку, тому для неї вкрай необхідним є контакт з матір`ю для забезпечення її нормального психоемоційного стану та відчуття благополуччя. Для малолітньої ОСОБА_4 у чотирьохрічному віці має значення не тільки наявність в одного з батьків належних матеріально - побутових умов та їх працевлаштованість. В такому віці дитина повинна відчувати себе вільною у можливості спілкування з обома батьками.

Як вже було констатовано судом перед цим, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, тому у першу чергу повинні бути визначенні та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Практична можливість для Дитини мати повноцінний контакт з її матір`ю протягом останнього часу з боку правоохоронних органів, а також органів опіки й піклування забезпечена та належним чином досліджена у позасудовому порядку також не була, тому одне лише посилання ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_1 не цікавиться долею доньки та її життям не є свідченням належного врахування інтересів Дитини.

Разом з тим, виходячи із обставин цієї справи, враховуючи те, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання Дитини та забезпечити доброзичливе спілкування Дитини з ними обома, суд вважає за можливе визначити місце проживання Дитини разом з матір`ю, що відповідатиме її якнайкращим інтересам.

В свою чергу, батько Дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку останньої, тому має право та обов`язок піклуватися про здоров`я Дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким Дитина буде проживати.

Приймаючи до уваги вищевказані фактичні обставини справи на предмет їх відповідності зазначеним судом нормам права, з урахуванням висновків органу опіки та піклування, у контексті першочергового врахування інтересів Дитини, які переважають над інтересами батьків, з урахуванням того, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини, суд приходить до висновку щодо задоволення первісного позову, що виключає можливість задоволення зустрічних позовних вимог.

4. По відношенню до вимоги позивача за первісним позовом про стягнення аліментів суд виходить з наступного.

Статтею ст. 27 Конвенції ООН «Про права дітей» від 20 листопада 1989 року (ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХII) задекларовані гарантії щодо права кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно зі ст. 150 Сімейного кодексу України обов`язками батьків є піклування про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готування її до самостійного життя.

Відповідно до ст. 180 Сімейного Кодексу України батьки зобов`язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття.

У відповідності з положеннями ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно з приписами ст. 182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до частини другої ст. 182 Сімейного кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Враховуючи відсутність взаємної домовленості між сторонами про участь у матеріальних витратах на утримання Дитини, з урахуванням того, що відповідач за первісним позовом офіційно працевлаштований, суд вважає за необхідне визначити розмір аліментів на утримання дитини у відповідності до ст. 183 Сімейного кодексу України у розмірі 1/4 частки всіх видів доходів щомісячно, до досягнення дитиною повноліття.

В свою чергу, частиною першою ст. 141 Сімейного кодексу України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Приймаючи саме таке рішення суд виходить також з того, що визначений судом розмір аліментів надасть можливість забезпечити інтереси Дитини, не ставитиме відповідача у скрутне матеріальне становище, відповідатиме критерію щодо рівності батьків у понесенні витрат на утримання дитини, а також загальним засадам сімейних відносин - справедливості, розумності та моральності.

Відповідно до частини першої ст. 191 Сімейного кодексу України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Пунктом 1 частини першої ст. 430 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що рішення про стягнення аліментів підлягає негайному виконанню у межах суми платежу за один місяць.

5. На підставі ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України на відповідача слід покласти обов`язок зі сплати судового збору.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 129, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1.Первісний позов ОСОБА_1 задволити.

2. Місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначити з матір`ю - ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .

3. Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів його доходів щомісячно, але не менше 50% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 21 січня 2021 року та до досягнення дитиною повноліття.

4. Допустити негайне виконання рішення у частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць.

5. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 908,00 (дев`ятсот вісім) гривень судового збору.

5.1. Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави суму 908,00 (дев`ятсот вісім) гривень судового збору.

6. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 - відмовити.

7. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

8. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

9. Позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом): ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Представник позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічним позовом): ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ).

Відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Представник відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним позовом): ОСОБА_8 ( АДРЕСА_5 ).

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 20.07.2021.