Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 569/10527/15-ц

провадження № 61-15134св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (треті особи за зустрічним позовом),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» на постанову Рівненського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

24 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 вересня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк»(далі - ВАТ «Універсал Банк»), яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 07-595-КФ-2007, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 000 доларів США під 13,45 % річних з кінцевим терміном повернення до 27 вересня 2027 року. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 19 травня 2015 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 68 323 доларів США, з яких: 61 278,04 доларів США - тіло кредиту, 6 002,99 доларів США - проценти, 1 042,69 доларів США - пеня. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 були укладені договори поруки, за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, комісії та неустойки. Враховуючи викладене, ПАТ «Універсал Банк»просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустріним позовом до ПАТ «Універсал Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про визнання недійсними кредитного договору, додаткових угод до кредитного договору та договору іпотеки, в якому просив визнати недійсними: кредитний договір від 28 вересня 2007 року № 07-595-КФ-2007; додаткову угоду від 18 березня 2008 року до кредитного договору, додаткову угоду № 1 від 23 квітня 2009 року до кредитного договору; договір іпотеки від 28 вересня 2007 року № 07-595-ІФ-2007. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що банк не надав йому об`єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування та про орієнтовну сукупну вартість кредиту, приховав фактичне значення подорожчання кредиту, не попередив, що валютні ризики під час виконання зобов`язань несе споживач. Умови кредитного договору є неконкретними та несправедливими відносно нього як споживача фінансових послуг та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Вказане свідчить про використання банком нечесної підприємницької практики та введення його в оману.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 09 грудня 2019 року у складі судді Смолій Л. Д. первісний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з кожного окремо, в солідарному порядку з ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 28 вересня 2007 року № 07-595-КФ-2007 в загальній сумі 68 323,72 доларів США, з яких: 61 278,04 доларів США - тіло кредиту, 6 002,99 доларів США - проценти, 1 042,69 доларів США - пеня. В задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що кредитний договір повністю відповідає вимогам чинного законодавства, підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов та мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Перед укладенням договору позичальник отримав у письмовій формі всю інформацію про умови кредитування і про орієнтовну сукупну вартість кредиту. Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 не висловлював будь-яких заперечень щодо його умов та в подальшому тривалий час виконував свої зобов`язання в частині повернення кредитних коштів, укладав додаткові угоди, за якими змінювався графік погашення кредиту. Отже, відсутні підстави для задоволення зустрічного позову та визнання недійсними оспорюваних правочинів. ПАТ «Універсал Банк» надіслало відповідачам вимогу про усунення порушень та дострокове погашення кредитної заборгованості, яку вони не виконали у визначений строк. Таким чином, позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому існують правові підстави для солідарного стягнення з ОСОБА_1 разом з окремо взятим поручителем заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 09 грудня 2019 року скасовано в частині задоволення первісного позову та в частині розподілу судових витрат. Первісний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 28 вересня 2007 року № 07-595-КФ-2007 в сумі 64 602,51 доларів США, з яких: 60 153,04 доларів США - тіло кредиту, 4 449,47 доларів США - проценти. В задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення пені та в задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим під час вирішення по суті первісного позову місцевий суд залишив поза увагою те, що пред`явивши позичальнику претензію про дострокове погашення кредитної заборгованості, ПАТ «Універсал Банк» на власний розсуд змінило умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, у зв`язку з чим вимога банку про стягнення процентів поза межами строку кредитування (за період з 06 квітня по 19 травня 2015 року в сумі 1 553,52 доларів США) не підлягала задоволенню. За умовами кредитного договору пеня може обчислюватися лише в національній валюті України - гривні, тому вимога банку про стягнення цього виду неустойки в доларах США є незаконною. Оскільки наданий ОСОБА_1 кредит є споживчим, то на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з частиною четвертою статті 11 якого кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону; умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. За пунктом 2.1.4 кредитного договору за рахунок суми кредиту позичальник сплатив банку комісійну винагороду за видачу грошових коштів у розмірі 1,5 % від суми кредиту, що становить 1 125 доларів США. Отже, вказана умова договору є нікчемною, а відрахування банком від суми кредиту комісійного платежу суперечить Закону України «Про захист прав споживачів», у зв`язку з чим розрахована позивачем заборгованість за тілом кредиту в розмірі 61 278,04 доларів США підлягає зменшенню на 1 125 доларів США. Крім того, в цій справі позичальник здійснив останній платіж на погашення кредиту 28 листопада 2014 року, а наступний платіж мав сплатити не пізніше 09 січня 2015 року. Протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням, а саме з 09 січня по 09 липня 2015 року банк мав право пред`явити позов до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором. Оскільки ПАТ «Універсал Банк» звернулося до суду з цим позовом лише 24 липня 2015 року, тобто після припинення поруки, то пред`явлені ним вимоги до поручителів не підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У жовтні 2020 року АТ «Універсал Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 09 грудня 2019 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11, від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц.

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

14 грудня 2020 року справа № 569/10527/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судове рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову не оскаржується,а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно достаттею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, яка залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 550, частин першої, другої статті 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 07-595-КФ-2007, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 000 доларів США під 13,45 % річних з кінцевим терміном повернення до 27 вересня 2027 року.

Заявою на видачу готівки від 28 вересня 2007 року № 54_143 підтверджується, що позичальник ОСОБА_1 отримав від банку 75 000 доларів США за кредитним договором № 07-595-КФ-2007.

18 березня 2008 року ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до кредитного договору, згідно з пунктом 1.2 якої термін сплати процентів та відповідної частини кредиту встановлюється: останній робочий день, що передує 10-му числу кожного місяця.

23 квітня 2009 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, за умовами якої сторони погодили ануїтетний графік погашення кредиту з відповідним коригуванням розміру щомісячних платежів у бік зменшення.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 були укладені договори поруки, за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, комісії та неустойки.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Згідно з пунктом 2.1.4 кредитного договору позичальник сплатив банку винагороду за видачу кредиту в розмірі 1,5 % від суми кредиту за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день здійснення платежу, на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в банку.

Пунктом 9.1 кредитного договору передбачено, що при порушенні строків погашення кредиту або сплати процентів за користування коштами позичальник додатково сплачує пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення платежу за весь час прострочення.

Згідно з пунктом 10.4 кредитного договору у випадку виникнення в позичальника простроченої заборгованості з погашення кредиту та/або сплати процентів за користування ним чи інших платежів строком більше 10-ти календарних днів, банк надсилає позичальнику повідомлення, в якому зазначається сума прострочки та термін сплати. У випадку невиконання позичальником вимоги банку в термін, встановлений у повідомленні, дата погашення кредиту, вказана в пункті 1.1 цього договору, вважається такою, що настала на наступний день після дати, зазначеної в повідомленні. В цю дату позичальник зобов`язується повернути банку суму кредиту в повному обсязі, проценти та інші платежі, передбачені цим договором.

Позичальник тривалий час виконував свої зобов`язання в частині повернення кредитних коштів. Останній платіж на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 здійснив 28 листопада 2014 року, а наступний платіж за розрахунковий період з 10 грудня 2014 року по 09 січня 2015 року мав здійснити не пізніше 09 січня 2015 року.

23 січня 2015 року ПАТ «Універсал Банк» надіслало позичальнику ОСОБА_1 та поручителям ОСОБА_2 , ОСОБА_1 письмові вимоги, в яких повідомило, що на 23 січня 2015 року заборгованість за кредитним договором становить 64 531,88 доларів США, з яких: 60 569,98 доларів США - строкова сума заборгованості за кредитом; 708,06 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом; 3 093,50 доларів США - відсотки/комісія, нараховані за користування кредитними коштами; 160,34 доларів США - підвищені відсотки/пеня/штраф за порушення виконання зобов`язань за кредитним договором. На підставі викладеного банк вимагав від позичальника та поручителів негайно сплатити прострочену заборгованість за кредитним договором, проценти за користування кредитними коштами та штрафні санкції за порушення виконання зобов`язань. У випадку невиконання цих вимог термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на шістдесят перший день з моменту отримання вимоги.

Зазначені досудові вимоги позичальник та поручителі отримали 02 лютого 2015 року, однак не виконали їх.

Таким чином, пред`явивши вимогу про дострокове погашення заборгованості, ПАТ «Універсал Банк» відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов`язання з 27 вересня 2027 року на 03 квітня 2015 року.

За наданим банком розрахунком станом на 19 травня 2015 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 68 323 доларів США, з яких: 61 278,04 доларів США - тіло кредиту, 6 002,99 доларів США - проценти, 1 042,69 доларів США - пеня.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18)викладено правовий висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені Законом України «Про захист прав споживачів».

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено нормою такого змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до частини першої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/16902/16-ц (провадження № 61-9391зпв18) зазначено, що пункт кредитного договору, за яким позичальник у день надання йому кредиту за договором сплачує кредитору плату за ініціювання кредиту, є платою споживача кредиту за дії банку щодо встановлення правовідносин, а саме укладення договору, а тому банк не дотримався вимог пункту 3.6 Правил № 168, згідно з яким банк не має права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь або що їх вчиняє банк або споживач із метою встановлення, зміни або припинення правовідносин. Проте у суду відсутні підстави вважати, що оспорюваний договір кредиту є недійсним у цілому, оскільки несправедливість пункту договору про плату за ініціювання кредиту сама по собі не впливає на зміст договору, його істотні умови, цілі, яких прагнули досягти сторони при укладенні цього договору, необхідності у зв`язку із цим змінювати інші умови договору, а також змінювати суть та зміст правовідносин сторін тощо.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) наведено правовий висновок про те, що у відповідності до частин першої-третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на час укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Положення кредитного договору від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил № 168, які були чинними на момент укладення спірного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи частково первісний позов, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення кредитного договору про сплату позичальником ОСОБА_1 на користь банку винагороди за ініціювання (видачу) кредиту, визначеної у пункті 2.1.4 договору, є нікчемним, оскільки встановлення такої плати було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил № 168, у зв`язку з чим заборгованість за тілом кредиту в розмірі 61 278,04 доларів США підлягає зменшенню на 1 125 доларів США (на суму комісійного платежу, яку кредитор безпідставно утримав з позичальника).

З огляду на викладене, не заслуговують на увагу доводи ПАТ «Універсал Банк» про те, що утримання з позичальника комісії за ініціювання кредиту було правомірним.Висновки апеляційного суду в означеній частині відповідають правовим висновкам Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, наведеним у вищезгаданій постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18), на яку посилався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення.

Разом з тим Верховний Суд не може повністю погодитися з визначеним судом апеляційної інстанції розміром заборгованості за кредитним договором з огляду на таке.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що після пред`явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості в порядку частини другої статті 1050 ЦК України банк змінив строк виконання основного зобов`язання з 27 вересня 2027 року на 03 квітня 2015 року, а тому після вказаної дати він не мав права нараховувати проценти за кредитом.

Разом з тим, стягуючи з позичальника на користь позивача проценти за користування кредитом в розмірі 4 449,47 доларів США, апеляційний суд визначив вказану суму станом на березень, а не квітень 2015 року. Отже, не дослідивши належним чином наданий ПАТ «Універсал Банк» розрахунок заборгованості, суд безпідставно відмовив у стягненні процентів за період, який входив у межі зміненого банком строку кредитування.

Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц (провадження № 14-422цс18) визначено, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. Оскільки виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України, умови кредитного договору, передбачали сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, а сторони ці умови не оспорювали, то разом зі стягненням з фізичних осіб-поручителів заборгованості в іноземній валюті суд мав право стягнути й пеню в іноземній валюті.

Разом з тим у спірних правовідносинах сторони не обумовили можливість стягнення пені в іноземній валюті.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Пунктом 9.1 кредитного договору від 28 вересня 2007 року № 07-595-КФ-2007 передбачено, що при порушенні строків погашення кредиту або сплати процентів за користування коштами позичальник додатково сплачує пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення платежу за весь час прострочення.

Встановлення розміру пені з розрахунку облікової ставки НБУ можливе лише щодо грошової одиниці України - гривні, оскільки чинним законодавством НБУ не надано повноважень на встановлення облікової ставки для іноземної валюти.

Отже, за умовами кредитного договору пеня може обчислюватися і стягуватися лише в національній валюті України - гривні. При цьому саме у гривні вона повинна обчислюватися на момент прострочення зобов`язання, а не визначенням гривневого еквіваленту на час звернення до суду з позовом.

За розрахунками позивача пеню обчислено в доларах США із зазначенням відповідних періодів її нарахування за кожним простроченим зобов`язанням.

Однак в порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову в частині стягнення пені, оскільки залишив поза увагою те, що в цій справі пеня повинна обчислюватися у національній валюті за кожен місяць прострочення і переводитися у гривню на час прострочення. Не погоджуючись з наданим позивачем розрахунком пені в іноземній валюті, суд не зазначив правові аргументи на спростування поданого стороною доказу і не навів у рішенні свій розрахунок, що є його процесуальним обов`язком.

Необхідність розрахунку та стягнення пені у гривні в цій справі не є відходом від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц, оскільки на відміну від фактичних обставин справи, яку переглядала Велика Палата Верховного Суду, в цій справі сторони не обумовили можливість стягнення пені в іноземній валюті.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 495/3889/14 (провадження № 61-8508св18).

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив з достатньою повнотою фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову банку до позичальника у визначеному цим судом обсязі.

Крім того, Верховний Суд не може погодитися з висновком апеляційного суду щодо відсутності підстав для задоволення первісного позову, пред`явленого банком до поручителів, оскільки цей висновок ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

У постановах від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (провадження № 14-265цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц (провадження № 14-23цс19), на які посилався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:

- у справі № 408/8040/12: з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку;

- у справі № 2-1169/11: умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов`язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Позов до поручителів слід пред`явити протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15). Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред`явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання, то згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення коштів поза межами цього строку. Оскільки банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України пред`явив 17 липня 2009 року позичальникові вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором і вказав у вимозі, що ця заборгованість має бути погашена до 15 серпня 2009 року, кредитор змінив строк виконання основного зобов`язання, яке згідно з цим договором мало виконуватися за графіком погашення кредиту. За умови пред`явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов`язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання. З огляду на це, беручи до уваги встановлені судами факти направлення позивачем 17 липня 2009 року позичальникові вимоги з вказівками на те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року, позивач мав звернутися до поручителів з позовом у межах шести місяців від цієї дати, а звернувся лише 18 червня 2010 року;

- у справі № 200/15135/14-ц: у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Суди встановили, що у кредитному договорі та в додаткових угодах до нього сторони досягли згоди щодо погашення кредиту шляхом сплати щомісячних платежів, про що свідчить графік у пункті 1.3 кредитного договору та додаткових угодах до нього. Оскільки кредитним договором передбачено сплату періодичних платежів, а за договором поруки поручитель відповідає за зобов`язаннями згідно з кредитним договором перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителя. Тобто, якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується загальний строк давності, передбачений статтею 257 ЦК України, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком дії поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов`язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції про початок перебігу шестимісячного строку для пред`явлення банком позову до поручителів в цій справі з часу внесення позичальником останнього платежу на погашення кредитної заборгованості ґрунтується на неправильному застосуванні вищенаведених норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Відмовляючи в задоволенні позову до поручителів, апеляційний суд залишив поза увагою те, що в разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов`язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню саме від цієї дати. Тому порука ОСОБА_2 та ОСОБА_1 припинилася в частині щомісячних зобов`язань поза межами шестимісячного строку з моменту виникнення в банку права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань, та діє в іншій частині, враховуючи, що вимога банку про дострокове погашення заборгованості була отримана поручителями 02 лютого 2015 року і не виконана протягом шістдесяти одного дня з моменту її отримання, та те, що кредит надавався на строк до 27 вересня 2027 року. Отже, кредитна заборгованість в межах строку кредитування (прострочена і поточна) підлягає стягненню з позичальника, а заборгованість за кредитним договором в частині щомісячних платежів у межах шестимісячного строку до дати звернення з цим позовом до поручителів та поточна заборгованість за кредитним договором підлягає солідарному стягненню з позичальника і кожного з поручителів. З огляду на це судом не з`ясовано, які з пред`явлених банком вимоги знаходяться в межах шести місяців за кожним періодичним платежем та чи припинилася порука за окремими платежами.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення первісного позову не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року в частині вирішення первісного позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська

Судді:В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук