ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5127/21 Справа № 183/1610/17 Суддя у 1-й інстанції - Сорока О. В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року                колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

                       головуючого - судді Демченко Е.Л.

                       суддів – Куценко Т.Р., Макарова М.О.

                       при секретарі — Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа — приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу Монашко Н.П., про визнання недійсним договору дарування будинку АДРЕСА_1 , укладеного 07 квітня 2004 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого 07 квітня 2004 року приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Монашко Н.П., зареєстрованого в реєстрі за №691, -

в с т а н о в и л а:

       У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з, уточненим 26 вересня 2018 року, позовом до ОСОБА_2 , третя особа — приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу Монашко Н.П. (далі - ПН Новомосковського РНО Монашко Н.П.), про визнання недійсним договору дарування, мотивуючи його тим, що вона мала рідну сестру ОСОБА_3 , з якою вони купили будинок, у зв`язку з тим що вона постійно хворіла, сестра була немічна та вони вирішили залучити родичів для надання їм допомоги. На сімейній нараді ними було вирішено, що такий догляд буде надавати її (позивача) дочка - відповідач по справі ОСОБА_5 , та разом з сестрою та дочкою вони домовилися про укладення договору, внаслідок якого відповідач буде довічно їх утримувати.

       Вказувала, що до 22 травня 2014 року вони з деякими перервами проживали разом з сестрою та чоловіком позивача в будинку АДРЕСА_1 , відповідач проживала неподалік, тому надавала їм допомогу та необхідний догляд. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з чоловіком та запропонувала їй переїхати в смт.Петриківку Петриківського району, пояснивши це тим, що вона має намір переїхати також в смт.Петриківку до свого чоловіка і вони разом будуть доглядати за нею та її чоловіком.

       Зазначала, що після деяких вагань, вона погодилася на пропозицію своєї дочки, продала належний їй на праві власності житловий будинок по АДРЕСА_2 та за власні кошти придбала будинок по АДРЕСА_3 , де зареєструвалися з 22 травня 2014 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік позивача – ОСОБА_6 . Укладаючи договір купівлі-продажу житла в смт.Петриківка, відповідач запевнила, що вони також з чоловіком будуть проживати в смт.Петриківка, і тому вони залишили житло по АДРЕСА_2 .

       Посилаючись на те, що певний час відповідач дотримувалася домовленостей, приїздила до них в смт.Петриківка, а для того, що вона мала можливість в повному обсязі надавати їм допомогу, договір купівлі-продажу житла в смт.Петриківка також був оформлений на ім`я ОСОБА_2 , однак в подальшому, а саме у 2016 році, остання перестала здійснювати належний догляд, а тому стало зрозуміло, що при укладенні договору дарування вона помилилася щодо природи правочину, єдиною умовою для укладення договору був постійний догляд зі сторони ОСОБА_2 , у зв`язку з чим просила суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1 , укладений 07 квітня 2004 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений 07 квітня 2004 року ПН Новомосковського РНО Монашко Н.П., зареєстрованого в реєстрі за № 691.

       Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

       В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з`ясував усі фактичні обставини справи, наполягала на тому, що правочин вчинявся нею виключно з метою отримання довічного догляду та допомоги. Дарування є помилкою. Зазначала, що відповідач повинна була жити разом з нею її чоловіком та сестрою та допомагати їм.

       Правом на надання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.

       Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до  висновку про відсутність  передбачених законом підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.

       Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

       Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

       Розглядаючи позов суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

       Встановлено судом і це підтверджується матеріалам справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Монашко Н.П. від 10 листопада 2003 року, по 1/2 частині кожній належав будинок за АДРЕСА_1 (т.1 а.с.36).

       07 квітня 2004 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_7 , з іншої сторони, був укладений договір дарування житлового будинку, у відповідності до якого дарувальники подарували, а обдарована прийняла в дар житловий будинок АДРЕСА_1 .Максима ОСОБА_8 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Монашко Н.П., зареєстровано в реєстрі за №690 (т.1 а.с.11).

       Також установлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування, позивач у власності мала інше житло, розташоване по АДРЕСА_2 .

       На момент відчуження житлового будинку по  АДРЕСА_2  позивачу належала на праві власності лише 1/2 частина житлового будинку. При цьому, позивач та її сестра, крім житлового будинку, в той же день подарували відповідачці і земельні ділянки, на яких розташований житловий будинок (т.1 а.с.98,99). За життя  ОСОБА_9  не оспорювала обставини, при яких нею вчинено дарування 1/2 частини будинку на користь  ОСОБА_2 , а позивач, в даному випадку, не набула прав спадкоємця майна ОСОБА_3 .

       Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач, укладаючи договір дарування, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення. Фактично всі доводи позивача зводяться до її претензій, що стосуються не спірного житла, а матеріального утримання через непрацездатність, стан здоров`я, похилий вік, невелику пенсію, а також щодо неприязних відносин, які склалися на протязі нетривалого часу, що передував зверненню до суду. Позивач не надала суду належних та допустимих доказів про те, що вона на момент укладення оспорюваного правочину потребувала сторонньої допомоги через свій незадовільний стан здоров`я чи матеріальне забезпечення.

       Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

       При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3,15,16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

       У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №643/17966/14-ц (провадження №14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

       Згідно ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

       Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

       Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

       Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

       Положенням ч.1 ст.215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

       З роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», убачається, що відповідно до статей

229–233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

       У позові ОСОБА_1 зазначала, що підписала договір дарування та вважала, що наслідком договору дарування буде довічне утримання з боку відповідача.

       За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ст.717 ЦК України).

       Відповідно до ст.718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі, майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

       Частиною 2 статті 719 ЦК України встановлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

       Позивач вказувала, що під час укладання спірного правочину вона та її сестра мали лише один намір це надання відповідачкою їм догляду.

       В той же час статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

       У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц (провадження №61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

       Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

       Отже, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

       Обставини, щодо яких помилилась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

       Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

       Доказами є будь-які дані, на підстав на яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

       У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

       Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

       Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

       Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

       Ураховуючи те, що оспорюваним є договір дарування нерухомого майна, посвідчений нотаріусом у присутності сторін із роз`ясненням значення і умов вчиненого правочину та його правових наслідків, встановленням відповідності цього договору дійсним намірам сторін.

Позивачем не доведено того, що укладаючи оспорюваний правочин вона думала, що укладає договір довічного утримання. З матеріалів справи та пояснень сторін вбачається, що підписавши оспорюваний договір вона та її сестра думали, що відповідач буде їх доглядати.

       Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.        

       З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що, з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

       Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

       Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

       Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

п о с т а н о в и л а:

       Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

       Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 січня 2021 року залишити без змін.

        Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

               Головуючий:                                         Демченко Е.Л.

               Судді:                                                 Куценко Т.Р.

                                                                        Макаров М.О.