Постанова

Іменем України

01 липня 2021 року

м. Київ

справа № 438/1135/16-ц

провадження № 61-1490св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , виконавчий комітет Бориславської міської ради,

треті особи: Бориславська державна нотаріальна контора, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_5 , на постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 та виконавчого комітету Бориславської міської ради, треті особи: Бориславська державна нотаріальна контора та ОСОБА_3 , про визнання незаконним рішення виконавчого комітету, визнання незаконним та скасування державних актів на право приватної власності на землю та визнання права власності на земельну ділянку.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона та її дядько (рідний брат матері) ОСОБА_2 володіють на праві спільної часткової власності будинковолодінням АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 зазначала, що 11 листопада 1996 року між її дідом ОСОБА_6 з однієї сторони та двома його дітьми: дочкою ОСОБА_7 (мати позивача) та сином ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори Дубель І. Б., реєстраційний номер 5340, відповідно до умов якого

ОСОБА_7 отримала в дар 16/50 частки зазначеного житлового будинку з господарськими спорудами, а ОСОБА_2 - 20/50 частки цього житлового будинку з господарськими спорудами.

У вказаному договорі зазначено, що будинок знаходиться на земельній ділянці площею 800,0 кв. м. Решта частки у будинку у розмірі 14/50 частин залишилась у власності ОСОБА_6 .

Зазначала, що після смерті своєї матері вона прийняла та отримала у власність частину будинку з господарськими будівлями у розмірі

16/50 частки, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 29 грудня 2004 року державним нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори, реєстровий номер 2187 та договором про розподіл спадкового майна від 29 грудня 2004 року, реєстровий номер 2191.

15 грудня 2004 року ОСОБА_2 подарував їй 7/50 ідеальних частин житлового будинку, які у свою чергу отримав як спадщину після смерті діда ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Бориславською державною нотаріальною конторою 08 грудня

2004 року, реєстровий номер 2299, про що свідчить договір дарування

від 15 грудня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу Василевич О. Р., реєстровий номер 2411.

Таким чином з 29 грудня 2004 року вона володіла часткою у будинку АДРЕСА_1 у розмірі 23/50 ідеальних частин (16/50+7/50), її дядько - ОСОБА_2 часткою у розмірі 27/50 ідеальних частин (20/50+7/50).

ОСОБА_1 зазначала, що восени 2016 року, після чергового конфлікту з дружиною ОСОБА_2 , вона зверталася в управління Держгеокадастру для приватизації належної їй частини земельної ділянки. Після чого їй стало відомо про те, що спірна земельна ділянка приватизована ще її дідом та ОСОБА_2 , який зараз виготовляє проект землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки та присвоєння кадастрового номера тієї частини земельної ділянки, яку, на його думку, останній успадкував, але на якій знаходиться належна їй частина будинку і господарських споруд.

Разом із тим посилалась на те, що у договорі дарування 1996 року і у договорі дарування 2004 року зазначено, що житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, площею 800,0 кв. м, власник не зазначений.

Рішенням виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області «Про вилучення, надання в користування та передачу у приватну власність земельних ділянок» від 08 вересня 1994 року № 536, її діду ОСОБА_6 було передано безоплатно у приватну власність із земель міського земельного фонду та земель постійного користування

800,0 кв. м по АДРЕСА_1 .

Згідно із архівним витягом з рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області від 23 січня 1997 року

№ 43 «Про внесення змін до рішення виконкому від 08 вересня 1994 року

№ 536 та від 30 травня 1996 року № 280», внесено зміни до пункту 4 рішення виконкому від 08 вересня 1994 року № 536 та передано безоплатно у приватну власність земельні ділянки із земель міського земельного фонду та земель постійного користування, які надані для обслуговування будинку з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю, а саме: 304,0 кв. м - ОСОБА_2 , 479,0 кв. м - ОСОБА_6 .

Вважала рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому від 08 вересня 1994 року № 536 та

від 30 травня 1996 року № 280» незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки на час прийняття цього рішення будинковолодіння

АДРЕСА_1 перебувало у спільній частковій власності на підставі вищезазначеного договору дарування від 11 листопада 1996 року в таких частках: ОСОБА_6 -

14/50 ідеальних частин, ОСОБА_7 - 16/50 ідеальних частин та

ОСОБА_2 - 20/50 ідеальних частин.

Зазначала, що згідно із матеріалами інвентаризаційної справи на будинковолодіння АДРЕСА_1 по день звернення із цим позовом до суду реальний розподіл житлового будинку не було проведено. Державна реєстрація такого поділу з присвоєнням окремих поштових адрес також відсутня.

Вважала, що вона разом із ОСОБА_2 є співвласниками у справі спільної часткової власності на будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом із тим вважала, що при переході права власності на спірний будинок земельна ділянка площею 800,0 кв. м також перейшла у спільне користування трьох співвласників, зокрема: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Проте рішенням виконкому Бориславської міської ради Львівської області від 21 січня 1997 року № 43 не враховано у цій земельній ділянці інтереси та право на земельну ділянку ОСОБА_7 , й розподілено її між двома співвласниками будинку.

Ураховуючи викладене та уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд: поновити їй строк на оскарження рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області

від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536 та від 30 травня 1996 року № 280», який пропущено з поважних причин; визнати незаконним рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536 та від 30 травня 1996 року № 280»;

визнати незаконним та скасувати державний акт на право приватної власності на землю від 02 лютого 1995 року серія ЛВ № 247, виданий

ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому від 08 вересня 1994 року № 536 та

від 30 травня 1996 року № 280; визнати незаконним та скасувати державний акт на право приватної власності на землю серія від 02 лютого 1995 року

ЛВ № 247, виданий ОСОБА_6 на підставі рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області

від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536 та від 30 травня 1996 року № 280; визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 800,0 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, пропорційно до її частки у розмірі 23/50 ідеальних частин у будинковолодінні АДРЕСА_1 ; встановити порядок користування земельною ділянкою між співвласниками будинковолодіння.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 09 квітня 2019 року у складі судді Слиша А. Т. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довела поважності пропуску позовної давності в частині позовних вимог щодо визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та визнання незаконними й скасування державних актів на право приватної власності на землю, виданих на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .

Вирішуючи спір у частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 800,0 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, пропорційно її частці у розмірі 23/50 ідеальних частин у вартості будинковолодіння АДРЕСА_1 та встановлення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками будинковолодіння, суд першої інстанції виходив із того, що у позивача право на спірну земельну ділянку після прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_8 не виникло, оскільки земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_2 та ОСОБА_6 до смерті ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та не мала права власності на земельну ділянку на момент своєї смерті.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 09 квітня 2019 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_1 позовну давність звернення до суду за захистом порушеного права.

Визнано незаконним рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому від 08 вересня 1994 року № 536».

Визнано незаконним та скасовано державний акт від 02 лютого 1995 року серії ЛВ № 247 на право приватної власності на землю площею 0,0304 кв. м, виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області

від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536».

Визнано незаконним та скасовано державний акт від 02 лютого 1995 року серії ЛВ № 247 на право приватної власності на землю площею 0,0479 кв. м, виданий ОСОБА_6 на підставі рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області

від 23 січня 1997 року № 43 «Про внесення змін до рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536».

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що у позивача право власності на земельну ділянку після прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 не виникло, оскільки при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруді, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. У зв`язку із чим, суд апеляційної інстанції вважав, що з часу набуття позивачем права власності на 16/50 ідеальних частин будинку та 7/50 ідеальних частин будинку, до неї перейшло право користування на відповідну частину земельної ділянки, що становить

23/50 частки.

Разом із тим суд апеляційної інстанції вважав необхідним поновити позивачу строк на звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки ні вона, ні спадкодавець ОСОБА_8 не могли знати про рішення виконавчого комітету, на підставі яких проводилася приватизація земельних ділянок. Кадастрові номери приватизованим земельним ділянкам не присвоювалися, тому у реєстрі речових прав були відсутні. В усіх правовстановлюючих документах земельна ділянка значилася у розмірі 800 кв. м. Після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 спірна земельна ділянка юридично не успадковувалася бабою ОСОБА_9 , яка була дружиною померлого діда ОСОБА_6 та матір`ю ОСОБА_8 й яка фактично прийняла спадщину, оскільки проживала у спадковому будинковолодінні, не успадковувалася відповідачем

ОСОБА_2 , який єдиний знав про приватизацію землі і тільки восени

2016 року про зазначене було оголошено його дружиною при черговому конфлікті. Кадастрові номера земельним ділянкам не присвоювалися.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не успадкувала право власності чи вимоги щодо набуття права власності на землю, які б могла за бажанням реалізувати її матір, звернувшись до органу місцевого самоврядування. Адже спадковим майном, яке отримала позивач від матері є виключно право власності на 16/50 житлового будинку. Попри те, що у договорі дарування від 15 грудня 2004 року не зазначено розмір та кадастровий номер земельної ділянки щодо чинних на той момент державних актів на землю, вказує лише про неукладання договору дарування через недосягнення істотних умов договору, а не про визнання відповідачем ОСОБА_2 того, що земельна ділянка й надалі існує у розмірі 800 кв. м.

Заявник зазначав, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального права щодо позовної давності. Суд вказав, що позивач про порушення свого права дізналася з архівного витягу від 02 листопада

2016 року та 09 листопада 2016 року, тобто в межах позовної давності звернулася до суду за захистом свого цивільного права, заявивши клопотання про її поновлення. У той же час у резолютивній частині рішення судом було поновлено позовну давність на звернення до суду за захистом порушеного права.

Суд апеляційної інстанції допустив порушення процесуального закону при розподілі судових витрат між сторонами. Оскільки суд задовольнив позовні вимоги лише частково, то безпідставним є покладення всіх судових витрат на ОСОБА_2 . Крім того, другим відповідачем є виконавчий комітет Бориславської міської ради, рішення якого було скасовано.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог

ОСОБА_1 та у цій частині ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що земельна ділянка вже є об`єктом приватної власності, розпорядження яким не входить до повноважень органу місцевого самоврядування, а у

ОСОБА_1 відсутні будь-які інші правові можливості захисту свого права на частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 . З огляду на те, що згоди щодо володіння та користування ділянкою між співвласниками не досягнуто, з цього питання існує спір, то такий спір, у відповідності до статей 88 та 158 ЗК України підлягає вирішенню судом, а не належить до компетенції органу місцевого самоврядування, як зазначено в оскаржуваній постанові апеляційного суду.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 31 січня 2020 року та 21 лютого

2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області, треті особи: Бориславська державна нотаріальна контора та ОСОБА_3 , про визнання незаконним рішення виконавчого комітету, визнання незаконним та скасування державних актів на право приватної власності на землю та визнання права власності на земельну ділянку призначено до розгляду.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У лютому 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - ОСОБА_5 , на касаційну скаргу ОСОБА_10 , подану представником - ОСОБА_4 , у якій вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 позовної давності та задоволення її позовних вимог залишити без змін.

У березні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_10 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_5 , у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Дід ОСОБА_1 - ОСОБА_6 був власником житлового будинку по

АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Бориславської міської ради народних депутатів від 28 березня 1994 року, зареєстроване Дрогобицьким МБТІ 28 березня 1994 року

№ 2299) (аркуш 62 інвентаризаційної справи).

Рішенням виконавчого комітету Бориславської міської ради № 536

від 08 вересня 1994 року ОСОБА_6 передано земельну ділянку площею 800 кв. м для обслуговування житлового будинку з видачею державного акта на право власності на земельну ділянку.

На підставі вищезазначеного рішення ОСОБА_6 02 лютого 1995 року виданий державний акт на земельну ділянку серія ЛВ № 247 площею

0,0800 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для обслуговування будинку, зареєстрований в Книзі записів державних актів про право власності на землю за № 247 від 02 лютого

1995 року.

11 листопада 1996 року ОСОБА_6 подарував своїй дочці ОСОБА_7 16/50 частин житлового будинку, синові ОСОБА_2 20/50 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування, посвідченим державним нотаріусом Бориславської ДНК Дубель І. Б., реєстровий номер 5340. У договорі прописано, що будинок розташований на земельній ділянці розміром

800 кв. м (а. с. 13, т. 1).

У ОСОБА_6 залишилося у власності 14/50 частин житлового будинку.

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом

від 29 грудня 2004 року виданого державним нотаріусом Бориславської державної нотаріальної контори, реєстраційний номер 2187 та договору про розподіл спадкового майна від 29 грудня 2004 року реєстровий номер № 2191 на праві власності належить 16/50 ідеальних частин житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 . Зазначене майно належало матері ОСОБА_7 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі договору дарування, посвідченого Бориславською державною нотаріальною конторою 11 листопада 1996 року за № 5340

(а. с. 12-15, т. 1).

Із змісту договору дарування від 11 листопада 1996 року та свідоцтва про право на спадщину від 29 грудня 2004 року житловий будинок А-1, частка у праві власності на який є предметом спадкування ОСОБА_1 , знаходиться на земельній ділянці площею 800 кв. м. Інформації про оформлення права власності на зазначену земельну ділянку та підстави такого оформлення зазначені документи не містять (а. с. 13, 14, т. 1).

Відповідно до договору дарування від 15 грудня 2004 року, укладеного між ОСОБА_11 як обдарованою та ОСОБА_2 (дарувальником), що посвідчений приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу Василевич О. Р., реєстровий номер 2411, ОСОБА_1 належить на праві власності 7/50 ідеальних частин житлового будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 15-18, т. 1).

Згідно із пунктом 1 договору дарування 7/50 ідеальних частин житлового будинку, які є предметом дарування, будинок розташований на земельній ділянці розміром 800 кв. м. Інформації про право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 та підстави такого оформлення договір дарування не містить (а. с. 16, т. 1).

ОСОБА_1 має на праві власності 23/50 ідеальних частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці площею 800 кв. м, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а. с. 12, т. 1).

Із архівного витягу № 0704/111 від 02 листопада 2016 року, отриманого на запит адвоката Потічної Н. Ю. позивач дізналася про рішення виконавчого комітету Бориславської міської ради народних депутатів Львівської області

від 23 січня 1997 № 43, яким внесено зміни у рішення виконкому

від 08 вересня 1994 року № 536 (а. с. 28, т. 1).

Із змісту оспорюваного рішення вбачається, що таким внесено зміни до рішення виконавчого комітету від 08 вересня 1994 року № 536 та пункт 4 слід читати у такій редакції: передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки із земель міськземфонду та земель постійного користування, які надані для обслуговування будинків з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю, а саме: 304 кв. м гр. ОСОБА_2 , що проживає по АДРЕСА_1 (загальна площа 304 кв. м); 479 кв. м

гр. ОСОБА_6 , що проживає по АДРЕСА_1 (загальна площа

479 кв. м) (а. с. 28, т. 1).

На підставі цього рішення ОСОБА_6 (дідові ОСОБА_1 ) видано державний акт серія ЛВ № 247 від 02 лютого 1995 року на земельну ділянку площею 0,0479 га по АДРЕСА_1 , який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 247 від 02 лютого 1995 року (а. с. 99, т. 1).

ОСОБА_2 видано державний акт серія ЛВ № 247 від 02 лютого 1995 року на земельну ділянку площею 0,0304 га по АДРЕСА_1 , який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 247 від 02 лютого 1995 року (а. с. 100, т. 1).

Рішенням виконавчого комітету № 536 від 08 вересня 1994 року було вирішено (пункт 4) передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки із земель міськземфонду та земель постійного користування, надані для обслуговування будинків, з наступною видачею державного акту на право приватної власності на землю, а саме: 800 кв. м гр. ОСОБА_6 , що проживає по АДРЕСА_1 (загальна площа 800 кв. м) (а. с. 29, т. 1).

02 лютого 1995 року на підставі зазначеного рішення виконавчого комітету від 08 вересня 1994 року ОСОБА_6 видано державний акт серія ЛВ № 247 (а. с. 30, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником - ОСОБА_4 , підлягає задоволенню частково.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником - ОСОБА_5 , задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_1 про порушення свого права дізналася з архівного витягу від 02 листопада

2016 року, а до суду з цим позовом звернулася 09 листопада 2016 року, тобто правильним є висновок суду про поновлення ОСОБА_1 позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

У відповідності до статті 30 Земельного кодексу Української РСР 1991 року, чинної на час виникнення спірних правовідносин, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо, інше не передбачено у договорі відчуження-будівлі та споруди.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання, земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

Згідно з підпунктом «ґ» пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження.

На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові

від 11 лютого 2015 року у справі 6-2цс15. З такими висновками погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).

Враховуючи викладене, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що з моменту укладення договору дарування від 11 листопада

1996 року до набувачів ОСОБА_7 та ОСОБА_2 в імперативному порядку перейшло право користування земельною ділянкою по

АДРЕСА_1 .

Із матеріалів справи, з пояснень учасників справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що на час прийняття рішення № 43 від 23 січня

1997 року, яким виконавчий комітет вніс зміни до пункту 4 рішення виконавчого комітета від 08 вересня 1994 року № 536 співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 були ОСОБА_6 - 14/50 частин будинку, дочка ОСОБА_8 -

16/50 частин будинку, син ОСОБА_2 - 20/50 частини будинку.

Правильного висновку дійшов суд апеляційної інстанції про те, що при прийнятті рішення № 43 від 23 січня 1997 року та виділення земельної ділянки тільки двом співвласникам житлового будинку, орган місцевого самоврядування порушив статтю 30 ЗК 1991 року, яка передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю та споруду.

Встановлено, що з 1994 року на підставі рішення № 536 від 08 вересня

1994 року спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_6 у приватну власність, 02 лютого 1995 року на прізвище ОСОБА_6 був виданий державний акт серії ЛВ №247, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 247 від 02 лютого

1995 року. Спірна земельна ділянка не вилучалася у комунальну власність, державний акт на прізвище ОСОБА_6 не скасовувався, відтак, зазначена земельна ділянка не була у місьземфонді, як зазначено у рішенні виконкому № 43 від 23 січня 1997 року та виконавчий комітет відповідно до

статей 3, 4 ЗК 1991 року не вправі був розпоряджатися такою повторно.

Як встановлено в суді апеляційної інстанції ОСОБА_6 та відповідачу ОСОБА_2 на підставі рішення № 43 від 23 січня 1997 року видано на кожного окремо державний акт серія ЛВ № 247 датою 02 лютого 1995 року. Зокрема, ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0479 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для обслуговування будинку. Державний акт зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю серія ЛВ № 247 від 02 лютого 1995 року (а. с. 99, т. 1).

ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею

0,0304 га по АДРЕСА_1 для обслуговування будинку. Державний акт зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю серія ЛВ № 247

від 02 лютого 1995 року (а. с. 100, т. 1).

Отже, у Книзі записів державних актів на право власності на землю

від 02 лютого 1995 року взамін зареєстрованого попереднього державного акта, який видавався на підставі рішення виконкому № 536 від 08 вересня 1994 року зареєстровано державні акти на одну і ту ж земельну ділянку у різних площах на підставі рішення виконкому № 43 від 23 січня 1997 року, тобто заднім числом та видано два державні акти під одним номером двом різним особам.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення виконавчого комітету від 08 вересня 1994 року № 536, до якого вносилися зміни, є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання - видачі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_6 , а тому не могло бути змінене. Реальний розподіл будинковолодіння між співвласниками не проводився, всі користувалися земельною ділянкою, яка була умовно поділена на розсуд співвласників.

Так як ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , то 16/50 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 успадкувала позивач ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 29 грудня 2004 року (а. с. 14, т. 1).

Згідно зі статтею 1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Відтак у зв`язку із прийняттям позивачем спадщини до неї перейшло право на 16/50 частин земельної ділянки, яка належала ОСОБА_7 для обслуговування її 16/50 частин будинку.

15 грудня 2004 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 7/50 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Борилавського міського нотаріального округу Василевич О. Р., зареєстрованим у реєстрі за № 2411. У підпункті 1 цього договору дарування прописано, що будинок розташований на земельній ділянці розміром

800 кв. м (а. с. 16, т. 1).

За статтею 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені та частиною земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

За статтею 120 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування-на підставі договору оренди.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруді, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Отже, з часу набуття позивачем ОСОБА_1 права власності на

16/50 ідеальних частин будинку та 7/50 ідеальних частин будинку, до неї перейшло право користування на відповідну частину земельної ділянки, що становить 23/50 частки.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Щодо позовних вимог в частині визнання права власності на 23/50 частини земельної ділянки за позивачем ОСОБА_1 , то правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що це питання відноситься до компетенції органів місцевого самоврядування.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів, а в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 , поданої представником - ОСОБА_4 , про розподіл судом апеляційної інстанції, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції вказував, що при подачі позовної заяви позивач оплатила 2 206, 30 грн судового збору та при подачі апеляційної скарги

4 656, 40 грн, які суд стягнув з ОСОБА_2 .

Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки він суперечить пункту 3 часини другої статті 141 ЦПК України.

За наслідками розгляду справи апеляційним судом вбачається, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, а саме задоволено одну вимогу немайнового характеру, заявлену до виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області (визнання незаконним її рішення) та дві

вимоги немайнового характеру, заявлених до ОСОБА_6 (визнання незаконними та скасування державних актів).

Враховуючи принцип пропорційності, закріпленого у пункті 3 частини другої

статті 141 ЦПК України за подання позовної заяви та за наслідками апеляційного розгляду справи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 1 102,40 грн та 1 322,88 грн судового збору відповідно; з виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 551,20 грн судового збору за подання позовної заяви та 606,32 грн судового збору за наслідками апеляційного розгляду.

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року в частині вирішення питання про розподіл витрат змінити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 425 (дві тисячі чотириста двадцять п`ять) грн 28 коп. судового збору.

Стягнути з виконавчого комітету Бориславської міської ради Львівської області 1 157 (одна тисяча сто п`ятдесят сім) грн 52 коп. судового збору.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня

2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович