Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

місто Київ

справа № 333/6792/17

провадження № 61-9825св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року у складі судді Кулик В. Б. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Бєлки В. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2017 року звернулася до суду з позовом про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , просила передати житловий будинок позивачу ОСОБА_1 ; усунути перешкоди, створені їй ОСОБА_5 і ОСОБА_2 у здійсненні права на володіння та користування зазначеним житловим будинком шляхом: виселення з житлового будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_2 та вселення позивача у житловий будинок; скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_5 , який вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою Ольгою Василівною; скасувати державну реєстрацію права власності на зазначений житловий будинок за ОСОБА_2 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 15 листопада 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С.

На обґрунтування позову посилалася на те, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року у цивільній справі № 333/4605/16-ц визнано недійсним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким вона подарувала ОСОБА_5 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Стверджувала, що під час розгляду судом зазначеної справи ОСОБА_5 та її син ОСОБА_2 15 листопада 2007 року уклали договір дарування цього житлового будинку.

Вважала, що оскільки ОСОБА_2 отримав житловий будинок безпідставно від ОСОБА_5 , то вона має право витребувати цей будинок.

Зазначила, що відповідачі проживають у житловому будинку, зберігають належне їм майно, з їх боку існують перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права власності на житловий будинок.

У зв`язку з наведеним просила суд:

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , і передати цей житловий будинок позивачу;

- усунути перешкоди, створені їй ОСОБА_5 і ОСОБА_2 у здійсненні права на володіння та користування зазначеним житловим будинком шляхом виселення з житлового будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , вселення її в цей будинок;

- скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за згаданою адресою за ОСОБА_5 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.;

- скасувати державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 15 листопада 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позовних вимог у зв`язку з їх необґрунтованістю. Зазначив, що як добросовісний набувач придбав спірний будинок на підставі договору дарування від 15 листопада 2007 року, укладеного між ним та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С. Вважав, що на той момент, коли добросовісний набувач придбав та зареєстрував в установленому законом порядку подарований будинок і придбав земельну ділянку, це майно стало єдиним домоволодінням, яке складається із частин, що неподільно пов`язані між собою. Придбання земельної ділянки, на якій розташовано спірний будинок, на підставі відплатного договору також унеможливлює витребування цього будинку від добросовісного набувача на підставі частини третьої статті 388 ЦК України, оскільки цей будинок як об`єкт нерухомого майна неможливо перемістити без його знецінення та зміни призначення. Просив врахувати суд, що у спірному будинку окрім ОСОБА_2 також проживають члени його сім`ї: дружина ОСОБА_6 , малолітня дочка ОСОБА_3 , батько ОСОБА_4 . Будинок є єдиним житлом сім`ї.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 лютого 2018 року провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_5 закрито. Продовжено розгляд справи в частині позовних вимог до ОСОБА_2 .

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15 травня 2018 року залучено до участі у справі як співвідповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , законним представником якої є її батько ОСОБА_2 , як третю особу - орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, позов задоволено. Житловий будинок АДРЕСА_1 витребувано у ОСОБА_2 , передано у володіння ОСОБА_1 . Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_1 житловим будинком АДРЕСА_1 , які чинять ОСОБА_2 , ОСОБА_4 .

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_1 у житловий будинок АДРЕСА_1 .

Державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., скасовано.

Державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , номер запису про право власності 21602 від 21 листопада 2007 року, скасовано. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що спірний будинок вибув з володіння ОСОБА_1 не з волі власника, а тому житловий будинок підлягає витребуванню від ОСОБА_2 та передачі його у володіння ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України.

Суди дійшли висновків, що проживання відповідачів у житловому будинку позивача створює перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні нею права володіння та користування житловим приміщенням, а тому для поновлення порушеного права ОСОБА_1 на користування житловим будинком суд вважав за необхідне виселити ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 відповідно до положень статті 391 ЦК України та вселити ОСОБА_1 у цей будинок як таку, яка має право володіти, розпоряджатися та користуватися житловим приміщенням, задовольнивши її позовні вимоги повністю.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2019 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , з урахуванням доповнень до касаційної скарги, просять скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявники обґрунтовують вимоги касаційної скарги доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зазначають, що:

- оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, у зв`язку з недоведеністю обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, які ці суди визнали встановленими, а також у зв`язку з невідповідністю висновків, викладених у рішеннях судів, дійсним обставинам справи;

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин правила частини другої статті 229, частини першої статті 381, частин першої та третьої статті 388 ЦК України;

- помилковими є висновки судів, що спірний будинок вибув з володіння поза волею власника, оскільки такі обставини позивач не довела належними та допустимими доказами;

- додані до відзиву докази фактично не взяті судом до уваги та їм не надано належної правової оцінки;

- суд першої інстанції не розглянув заяву відповідача про закриття провадження у справі;

- рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року у справі № 333/4605/16-ц, яке стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про витребування майна, оскаржується в касаційному порядку, між сторонами триває спір про право власності на будинок;

- суди не надали оцінку обставинам зміни статусу спірного майна, оскільки з моменту його передачі у власність ОСОБА_2 у 2004 році відбулася істотна зміна якісних характеристик будинку і усього домоволодіння за рахунок переобладнання і перебудови, ОСОБА_2 у 2008 році набув у приватну власність земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, що свідчить про те, що після відчуження ОСОБА_1 спірного будинку створено інше майно, яке принципово відрізняється від майна, отриманого в дар, збільшилася як загальна вартість будинку, так і загальна площа земельної ділянки, на якій він розташований;

- позивач не має права на витребування земельної ділянки, оскільки не є її власником, ця земельна ділянка отримана добросовісним набувачем за відплатним договором;

- позовні вимоги стосуються усіх членів сім`ї ОСОБА_2 , проте суд не залучив до участі у справі дружину ОСОБА_2 ОСОБА_6 ;

- суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки після повернення справи з апеляційного суду не здійснено підготовчого засідання, склад суду не оголошувався, суддя проводила засідання без мантії та нагрудного знаку, після засідання не оголошувалися результати розгляду, не оголошувалися вступна та резолютивні частини рішення суду, відсутній звукозапис судового засідання від 11 грудня 2018 року, в електронному вигляді судове рішення опубліковано лише 10 січня 2019 року, а короткий текст 11 січня 2019 року.

У доповненнях до касаційної скарги заявники зазначили, що:

- в основу судового рішення покладено рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року у справі № 333/4605/16-ц, якого матеріали справи не містять;

- матеріали справи не містять правовстановлюючих документів позивача на спірний будинок, а також жодного із оцінених судом договорів про перехід права власності;

- суд, усупереч правилу пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, не зупинив провадження у справі до вирішення спору у справі № 333/4605/16-ц;

- апеляційний суд не надав оцінки доводам про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо таємниці нарадчої кімнати, проголошення судового рішення, відсутність звукозапису судового засідання;

- провадження у справі відкрито за позовною заявою, яка не відповідала вимогам ЦПК України щодо форми та змісту;

- орган опіки та піклування не надав суду висновок про можливість виселення малолітньої ОСОБА_3 ;

- ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції не врахував, що такі позовні вимоги не пред`являла позивач;

- суди неправильно застосували до спірних правовідносин правила частини другої статті 109 ЖК Української РСР;

- суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району у липні 2019 року надійшли пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , у яких третя особа просить скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 квітня 2019 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя стаття 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності

Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року, у цивільній справі № 333/4605/16-ц визнано недійсним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку статті 229 ЦК України, з підстав його укладення зі сторони ОСОБА_1 під впливом помилки.

ОСОБА_5 і ОСОБА_2 15 листопада 2007 року уклали договір дарування житлового будинку, за яким ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С., видано відповідний витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 листопада 2007 року № 16739780.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірний будинок 21 листопада 2007 року зареєстровано за ОСОБА_2 .

У спірному житловому будинку мешкають ОСОБА_2 та члени його родини: малолітня дочка ОСОБА_3 , батько ОСОБА_4 .

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 19 листопада 2013 року у справі № 22ц-5334/13, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року, відмовлено у задоволенні позову прокурора Комунарського району м. Запоріжжя в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним на підставі статті 225 ЦК України.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2015 року у справі № 333/9876/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання недійсним договору дарування на підставі статті 233 ЦК України, витребування з незаконного володіння житлового будинку, усунення перешкод у здійснені права на володіння та користування житловим будинком, виселення, вселення, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Звертаючись до суду з позовом про витребування майна, позивач обґрунтовувала свої позовні вимоги рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року, у цивільній справі № 333/4605/16-ц, яким визнано недійсним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку статті 229 ЦК України, з підстав його укладення зі сторони ОСОБА_1 під впливом помилки.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що на момент розгляду позову про витребування майна між сторонами існував спір про право власності на житловий будинок, який ОСОБА_1 просила витребувати у відповідачів у справі, яка переглядається, оскільки на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій було відкрите касаційне провадження на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року у цивільній справі № 333/4605/16-ц за касаційною скаргою ОСОБА_2 та касаційний розгляд не був завершений на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 333/4605/16-ц частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2 , скасовано ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року у справі № 333/4605/16-ц апеляційну скаргу ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , правонаступниками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , задоволено. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , правонаступниками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору дарування житлового будинку відмовлено.

Верховний Суд врахував, що на момент розгляду цієї касаційної скарги спір щодо визнання недійсним договору дарування у справі № 333/4605/16-ц вирішений судом, рішення суду є остаточним та оскарженню не підлягає.

Так, постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 333/4605/16-ц (провадження № 61-8847св20) залишено без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року залишено без змін.

Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , визнаний судом недійсним.

Щодо підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 .

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що на момент розгляду позову ОСОБА_1 у справі, яка переглядається, в частині вимог про витребування майна набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2015 року у справі № 333/9876/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, відмовлено у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання недійсним договору дарування на підставі статті 233 ЦК України, витребування з незаконного володіння житлового будинку, усунення перешкод у здійсненні права володіння та користування житловим будинком, виселення, вселення, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Аналіз змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, якими обґрунтовано звернення до суду. Нетотожність хоча б однієї із цих складових не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне.

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Порівняльний аналіз відомостей про сторони, підстави та предмети спорів у справах № 333/9876/13-ц та № 333/6792/17 дає підстави для висновку, що вони є тотожними в частині позовних вимог, пред`явлених ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з позовом у справі № 333/9876/13-ц, ОСОБА_1 просила суд:

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , і передати цей житловий будинок позивачу;

- усунути перешкоди, створені ОСОБА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , у здійсненні права на володіння та користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення з житлового будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , а також вселення ОСОБА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за згаданою адресою за ОСОБА_5 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.;

- скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 15 листопада 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С.

Підставами позову ОСОБА_1 визначила, що враховуючи, що договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , від 18 грудня 2004 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , є недійсним, а також, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 15 листопада 2007 року, діючи шляхом обману та з наміром унеможливити чи ускладнити повернення майна його власникові, уклали договір дарування, а тому відповідно до правил статті 388 ЦК України ОСОБА_1 має право витребувати його у останнього набувача, у ОСОБА_2 . Також зазначала, що відповідачі чинять їй перешкоди у здійсненні нею права власності на будинок, оскільки мешкають у ньому, зайняли увесь будинок та змусили переїхати ОСОБА_1 проживати до сторонніх осіб. Перешкоди також полягають у безпідставній реєстрації права власності на будинок на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Водночас, звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просила суд:

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , і передати цей житловий будинок позивачу;

- усунути перешкоди, створені їй ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , у здійсненні права на володіння та користування зазначеним житловим будинком шляхом виселення з житлового будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , вселення її в цей будинок;

- скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за згаданою адресою за ОСОБА_5 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.;

- скасувати державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 , яку вчинено на підставі договору дарування, посвідченого 15 листопада 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С.

Підставами позову ОСОБА_1 визначила, що враховуючи, що договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , від 18 грудня 2004 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , є недійсним, а також, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 15 листопада 2007 року, діючи шляхом обману та з наміром унеможливити чи ускладнити повернення майна його власникові, уклали договір дарування, а тому відповідно до правил статті 388 ЦК України ОСОБА_1 має право витребувати його у останнього набувача, у ОСОБА_2 . Також зазначила, що відповідачі чинять їй перешкоди у здійсненні нею права власності на будинок, оскільки мешкають у ньому, зайняли весь будинок та змусили переїхати ОСОБА_1 проживати до сторонніх осіб. Перешкоди також полягають у безпідставній реєстрації права власності на будинок на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, здійснюючи розгляд справи по суті позовних вимог, пред`явлених ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , належним чином не розглянули клопотання про закриття провадження у справі та помилково не закрили провадження у справі в цій частині позовних вимог за правилами пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки сторони, предмет та підстави позовів у справах № 333/9876/13-ц та № 333/67925/17 є тотожними.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» зазначив, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.

Закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість подальшого судового розгляду справи.

Отже, оскаржувані рішення в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 не відповідають нормам процесуального права, оскільки ne bis de adem re sit actio - не можна двічі вчиняти позов за тією ж самою справою.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 із закриттям провадження у справі в цій частині вимог відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України).

Щодо вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про залучення до участі у справі співвідповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , оскільки вони зареєстровані у спірному будинку.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про витребування майна у зв`язку з тим, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2015 року у справі № 333/9876/13-ц, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про витребування з незаконного володіння житлового будинку, усунення перешкод у здійсненні права на володіння та користування житловим будинком, виселення, вселення, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, то відсутні правові підстави стверджувати, що ОСОБА_1 є власником спірного майна та вправі пред`являти вимоги про виселення осіб, які зареєстровані та проживають в ньому.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За встановлених обставин, враховуючи, що ОСОБА_1 не є власником спірного майна, вселення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 до спірного будинку не порушує її прав, а тому у задоволенні цих позовних вимог необхідно відмовити за безпідставністю.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред`явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 2-216/2011 (провадження № 61-5909св18).

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 із ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо суперечливої поведінки ОСОБА_1 .

Системний аналіз судових рішень у справах за позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 18 грудня 2004 року та витребування цього житлового будинку свідчить про недобросовісність позивача та про її суперечливу поведінку.

Як встановив суд апеляційної інстанції, ОСОБА_1 до звернення до суду з позовом у справі, яка переглядається, тричі оскаржувала договір дарування від 18 грудня 2004 року, зазначаючи різні правові та фактичні підстави недійсності цього договору, зокрема, укладення договору ОСОБА_1 , коли вона не усвідомлювала значення своїх дій, під впливом тяжкої обставини, а також під впливом помилки. При цьому визнати договір дарування від 18 грудня 2004 року недійсним вона хотіла із однією метою - витребування спірного житлового будинку.

Загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження

№ 61-22315сво18) зазначив, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є виваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки.

Враховуючи встановлені обставини справи, Верховний Суд констатує суперечливу поведінку позивача у цьому процесі, що полягає у наведенні різних фактичних підстав недійсності договору дарування від 18 грудня 2004 року, які є взаємовиключними та не можуть одночасно заявлятися стороною. Наведене свідчить про недотримання мінімальних стандартів добросовісної поведінки сторони у судовому процесі, на які вправі розраховувати як суд, так і протилежна у спорі сторона.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Зважаючи на те, що у справі, яка переглядається, допущено порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в частині вирішення позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_2 , та з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову у частині вирішення позовних вимог, поданих до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу (частина перша статті 414 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України).

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про закриття провадження у справі в частині позовних вимог та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову в іншій частині вимог, то судові витрати, понесені позивачем у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на неї.

Судові витрати, понесені заявниками у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на їх користь.

Верховний Суд врахував, що за подання апеляційних скарг заявниками сплачено по 2 190, 62 грн, за подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив 2 628, 75 грн, які і підлягають стягненню з позивача на користь заявників.

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року зупинено виконання та дію рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зробивши висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, закриття провадження у справі в частині позовних вимог та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову в іншій частині, Верховний Суд, керуючись частиною другою статті 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 414, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 грудня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 квітня 2019 року скасувати.

Закрити провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування житлового будинку з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення та вселення, скасування державної реєстрації права власності.

Ухвалити нове рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до малолітньої ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до малолітньої ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, про витребування житлового будинку з чужого незаконного володіння, усунення перешкод в користуванні житловим будинком відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 2 190, 62 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 2 190, 62 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 2 628, 75 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко