Постанова

Іменем України

06 липня 2021 року

м. Київ

справа № 756/8954/18

провадження № 61-19131св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Рівнеазот»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року у складі судді Луценко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Пікуль А. А., Борисової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Рівнеазот» (далі - ПрАТ «Рівнеазот») про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він працював директором департаменту управління ризиками представництва ПрАТ «Рівнеазот» у

м. Києві. 03 квітня 2018 року він був звільнений з роботи за власним бажанням у зв`язку з невиконанням власником законодавства про працю на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). У порушення вимог статті 116 КЗпП України роботодавець не здійснив виплату всіх належних йому сум при звільненні.

Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з ПрАТ «Рівнеазот» заборгованість по заробітній платі у розмірі 100 264,01 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 479 183,04 грн, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати в сумі 12 428,51 грн.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПрАТ «Рівнеазот» на користь ОСОБА_1 100 264,01 грн нарахованої, але не виплаченої заробітної плати без урахування податків та інших обов`язкових платежів, що стягуються з доходів громадян;

47 000,00 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з наступним утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів;

12 428,51 грн компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати без урахування податків та інших обов`язкових платежів, що стягуються з доходів громадян, а всього

159 692,52 грн.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач у порушення вимог статей 47 та 116 КЗпП України не провів своєчасного розрахунку з позивачем при звільненні. Наявність на день звільнення позивача з роботи, спору між сторонами щодо належних йому виплат є підставою для визначення розміру відшкодування позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням принципу співмірності.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінено, збільшено розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 47 000,00 грн до 187 839,75 грн з наступним утриманням з цієї суми податків та обов`язкових платежів.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована помилковістю висновку суду першої інстанції про наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних йому до виплати сум за трудовим договором на день звільнення, а тому вимоги позивача щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України підлягають задоволенню повністю.

Постановою Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та збільшуючи його розмір, апеляційний суд виходив з того, що між працівником та роботодавцем відсутній спір з приводу розміру належних до виплат працівникові сум при звільненні, а тому вважав, що вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України підлягають задоволенню на час ухвалення рішення. Проте, суд апеляційної інстанції не навів норми матеріального права, які підлягали застосуванню, не зазначив відповідного розрахунку, передбаченого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1999 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», та не мотивував з яких міркувань виходив збільшуючи розмір середнього заробітку з 47 000 грн до

187 839,75 грн з наступними утриманням з цієї суми податків та обов`язкових платежів.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в частині загальної суми стягнутих коштів та в частині розподілу судових витрат скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення.

Стягнуто з ПрАТ «Рівнеазот» на користь ОСОБА_1 100 000,00 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з послідуючим утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі не проведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. За лютий 2018 року позивачу було нараховано заробітну плату в розмірі 34 052,32 грн, за березень 2018 року - 34 165,09 грн, а тому середньоденна заробітна плата позивача становить 1 663,84 грн

((34 052,32 грн+34 165,09 грн):(20+21)), кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 370, а отже середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні до ухвалення рішення про стягнення заборгованості по заробітній платі становить 615 620,80 грн (1 663,84 грн х370).

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про необхідність стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення відповідного судового рішення судом апеляційної інстанції, апеляційний суд зазначив, що оскільки заборгованість по заробітній платі у розмірі

100 264,01 грн стягнута з відповідача на користь позивача рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року й вказане судове рішення у цій частині не оскаржувалося та в апеляційному порядку не переглядалося, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні слід рахувати за період з дня звільнення позивача по день ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення заборгованості по заробітній платі, а саме з 03 квітня 2018 року по 26 вересня 2019 року, що узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 359/1022/18.

Визначаючи розмір відповідальності відповідача за прострочення належних при звільненні ОСОБА_1 виплат у сумі 100 000,00 грн, суд апеляційної інстанції, урахувавши правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15ц, виходив з того, що зазначений розмір є справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам справи, оскільки є очевидна не співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості по заробітній платі, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року, в частині визначення розміру суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та ухвалити в цій частині нове судове рішення про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 615 620,80 грн.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень, заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 359/1022/18 та застосованих апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга у межах доводів і вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що справа стосується захисту конституційного права особи на своєчасну оплату праці, тоді як різний підхід судів до захисту одних таких конституційних прав порушує гарантовану Конституцією України рівність прав і свобод громадян перед законом. Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не навели мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного у його позовній заяві та апеляційній скарзі; суд апеляційної інстанції не зазначив у мотивувальній частині судового рішення доводів, за якими висновками суду першої інстанції він погодився або не погодився; не навів розрахунок стягнутої суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 100 000,00 грн, та не послався на норми матеріального права на підставі яких він дійшов саме такого висновку.

Апеляційний суд не зазначив: чи наявні у справі обставини, за яких обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення; чи унеможливлює сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виконання відповідачем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам; чи є сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні невиправдано обтяжливою чи непосильною для відповідача.

Посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, апеляційний суд не врахував обставини справи в якій ці висновки сформульовані (наявність спору щодо розміру сум, належних при звільненні; роботодавець добровільно виплатив всі належні до виплати при звільненні суми; зловживання позивачем правом; перебування роботодавця у процесу ліквідації).

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ПрАТ «Рівнеазот» на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування. Заборгованість по заробітній платі (100 264,01 грн) є у шість разів більшою, аніж визначена сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (615 620,80 грн), а тому апеляційний суд правомірно застосував правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, застосував принцип співмірності та зменшив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Справа надійшла до Верховного Суду 03 лютого 2021 року.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 працював на посаді директора департаменту управління ризиками представництва ПАТ «Рівнеазот», яке в подальшому змінило назву на ПрАТ «Рівнеазот».

Наказом ПрАТ «Рівнеазот» від 03 квітня 2018 року № 636-вк ОСОБА_1 звільнений із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з невиконанням власником законодавства про працю на підставі статті 38 КЗпП України. Відповідно до довідки ПрАТ «Рівнеазот» від 04 квітня 2019 року № 436 ОСОБА_1 належить до виплати 100 264,01 грн заробітної плати за лютий-червень 2017 року.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування, спрямовано на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Установивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП України, відповідач не виплатив усі належні до виплати ОСОБА_1 суми при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною першою статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

У трудових правовідносинах як працівник так і роботодавець мають діяти добросовісно, реалізуючи свої права, як цього вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру, суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження

№ 14-623цс18) та неодноразово підтверджених Верховним Судом, зокрема у постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 569/7584/18, від 08 липня

2020 року у справі № 761/17815/18, від 08 липня 2020 року у справі

№ 569/13794/18, від 29 липня 2020 року у справі № 212/6331/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 152/1957/15-ц, від 27 січня 2021 року у справі

№ 332/3682/17, від 29 березня 2021 року у справі № 760/23306/17,

від 16 квітня 2021 року у справі № 761/11253/19, від 09 червня 2021 року у справі № 213/817/20, від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам справи, є розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні ОСОБА_1 виплат, що становить 100 000,00 грн.

Підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 359/1022/18, колегією суддів не встановлено.

Аргументи касаційної скарги в цілому є ідентичними доводам, що були викладені заявником у його позовній заяві та апеляційній скарзі, які не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки судів, яким була надана належна правова оцінка, тоді як Верховний Суд, діючи у межах повноважень визначених статтею 400 ЦПК України, не вправі здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скаргиОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року, у незміненій після його апеляційного перегляду частині, та постанову Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак