Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 1522/18529/12

провадження № 61-2359св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Одеська міська рада,

особа, яка подала апеляційну скаргу та касаційну скарги, - акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року у складі судді Свяченої Ю. Б. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я., у справі за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нежилого приміщення та усунення перешкод у користуванні нежилим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2012 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - департамент) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нежилого приміщення та усунення перешкод у користуванні нежилим приміщенням.

В обґрунтування позову департамент посилався на те, що нежиле

підвальне приміщення, загальною площею 49,8 кв. м, розташоване

на АДРЕСА_1 , є комунальною власністю Одеської міської ради згідно з рішенням Одеської обласної ради народних депутатів УРСР від 25 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» та рішення Сталінського виконкому районної ради депутатів трудящих від 07 серпня 1948 року № 1511, управління яким здійснює Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

Разом із тим, рішенням Приморського районного суду м. Одеси

від 25 вересня 2006 року у справі № 2-8877/06 за позовом ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове підвальне приміщення, позов задоволено.

Після ухвалення зазначеного судового рішення спірне майно неодноразово було предметом договорів купівлі-продажу. Так, згідно з договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м.

10 вересня 2007 року укладено договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 купила вищезазначене нежитлове підвальне приміщення.

У подальшому 28 листопада 2007 року укладено договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 купив вищевказане нежитлове підвальне приміщення.

Відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня

2007 року заочне рішення від 25 вересня 2006 року у справі № 2-8877/06 за позовом ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа - КП «ОМБТІ та РОН», про визнання права власності на нежитлове підвальне приміщення було скасовано і призначено справу на новий розгляд у загальному порядку.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2007 року у справі № 2-8870/07 позовну заяву залишено без розгляду.

Посилаючись на те, що рішення суду, на підставі якого майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Одеси, було скасовано, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив нежитлове підвальне приміщення площею

72,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 спірне нежитлове підвальне приміщення та усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 зі спірного нежитлового підвального приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року,

з урахуванням ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня

2014 року про виправлення описки, позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого

ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив нежитлове підвальне приміщення,загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 .

Витребувано у ОСОБА_1 нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 із нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та передано на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нежитлове приміщення є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси, проте вибуло з її власності без волевиявлення.

У зв`язку із зазначеним, оскільки майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, що є підставою для задоволення позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року - без змін.

Не погоджуючись із рішенням Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року, ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» залишено

без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що договір купівлі-продажу спірного нежилого підвального приміщення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено 25 грудня 2006 року, тобто до набуття ОСОБА_1 прав на нього, тому банк не є учасником спірних правовідносин і рішенням щодо визнання договору недійсним його права не вирішувалися.

Щодо можливості витребування майна на користь позивача з огляду на існування відносин іпотеки та кредитних зобов`язань, то витребування майна, яке перебуває в іпотеці, впливає на права апелянта, разом із тим ПАТ «Державний ощадний банк України» не набув права власності на приміщення, у зобов`язальних правовідносинах перебуває з ОСОБА_1 , а не з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, а тому банк у справі міг мати статус лише третьої особи.

Оскільки незалучення третьої особи не впливає на правильний по суті висновок суду першої інстанції та не позбавляє банк права на відновлення прав у спосіб пред`явлення вимог до ОСОБА_1 , апеляційний суд вважав за необхідне залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року АТ «Державний ощадний банк України» засобами поштового зв`язку надіслало на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня

2013 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 грудня

2020 року, у якій просить вказані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року поновлено

АТ «Державний ощадний банк України» строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справа з суду першої інстанції.

У травні 2021 року справу № 1522/18529/12 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншогодоказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження АТ «Державний ощадний банк України» посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України в частині відхилення клопотання (заяви) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Зокрема, судом апеляційної інстанції не розглянуто клопотання про застосування позовної давності, про яке було заявлено АТ «Державний ощадний банк України» при зверненні з апеляційною скаргою. Департаменту комунальної власності Одеської міської ради могло бути відомо про порушення його прав з 2007 року, проте із цим позовом позивач звернувся лише у 2012 році, тобто поза межами позовної давності.

Крім того, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження отримання свідоцтва про право власності позивачем на оспорюваний об`єкт загальною площею 72,5 кв. м, що надавало право звернення до суду із віндикаційним позовом.

Доводи інших учасників справи

У травні 2021 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України», у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, визначилися із характером спірних правовідносин та, встановивши факт вибуття спірного майна на підставі рішення суду, що було скасовано, обґрунтовано вважали наявними правові підстави для задоволення позову.

Банк не є учасником спірних правовідносин та міг набути статус у справі лише третьої особи, а тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що незалучення банку у справу в якості третьої сторони не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що житловий будинок на

АДРЕСА_1 (у цілому) відносився до державного житлового фонду і є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.

23 червня 2006 року між Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради і ОСОБА_3 , суб`єктом підприємницької діяльності-фізичною особою, укладено договір оренди нежилого приміщення площею 49,8 кв. м

на АДРЕСА_1 на строк до 20 червня 2007 року.

Рішенням Одеської міської ради № 58-Х від 27 червня 2006 року визначено, що єдиним уповноваженим органом Одеської міської ради з питань виконання функцій орендодавця нежилих будівель (споруд, приміщень), що знаходяться у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, є Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2006 року за ОСОБА_3 визнано право власності на самочинно реконструйоване нежиле підвальне приміщення площею 72,5 кв. м

на АДРЕСА_1 (а. с. 27-29, т. 1).

При цьому внаслідок самочинної реконструкції спірного нежилого підвального приміщення площею 49,8 кв. м, розмір нежилого підвального приміщення збільшився до 72,5 кв. м (матеріали цивільної справи

№ 2-8877/06, 2-8870/07 Приморського районного суду м. Одеси, а. с. 39-42, 46-48, 51, 52).

За договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 спірне нежиле підвальне приміщення (а. с. 19-20, т. 1).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2007 року за заявою Приморської районної адміністрації Одеської міської ради заочне рішення суду від 25 вересня 2006 року скасовано із призначенням справи до розгляду у загальному порядку (а. с. 25, т. 1), а ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2007 року позов ОСОБА_3 залишено без розгляду (матеріали цивільної справи № 2-887706, 2-887007 Приморського районного суду м. Одеси, а. с. 53, 54, 56) (а. с. 26, т. 1).

10 вересня 2007 року після скасування заочного рішення суду від 25 вересня 2006 року, на підставі якого за ОСОБА_3 визнано право власності на спірне нежиле підвальне приміщення, зазначене приміщення ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_4 (а. с. 21-22, т. 1).

У подальшому 28 листопада 2007 року ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу продала нежиле підвальне приміщення ОСОБА_1 , яке на час вирішення спору знаходилося у власності ОСОБА_1 (а. с. 23-24, т. 1).

У січні 2012 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нежилого приміщення та усунення перешкод у користуванні нежилим приміщенням.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року,

з урахуванням ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня

2014 року про виправлення описки, позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого

ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив нежитлове підвальне приміщення,загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 .

Витребувано у ОСОБА_1 нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою:

АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 із нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та передано на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У квітні 2013 року ОСОБА_3 оскаржила зазначене судове рішення в апеляційному порядку (а. с. 110-114, т. 1).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року - без змін (а. с. 258-261, т. 1).

Не погоджуючись із рішенням Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року, ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» залишено

без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року - без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі -

у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право має бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Чинний ЦПК України містить декілька норм, що регулюють участь в апеляційному перегляді осіб, які не брали участі у справі.

Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.

У справі, що переглядається, встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року, з урахуванням ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 11 березня 2014 року про виправлення описки, задоволено позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та визнано недійсним договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано

у ОСОБА_1 нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради. Усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 із нежитлового підвального приміщення, загальною площею 72,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та передано на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У квітні 2013 року відповідач ОСОБА_3 оскаржила зазначене судове рішення в апеляційному порядку та ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 січня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року - без змін.

У січні 2015 року ОСОБА_1 подав заяву про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року за нововиявленими обставинами (а. с. 25-28, т. 2).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2015 року (а. с. 130-132, т. 2), залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 листопада 2015 року (а. с. 155-158, т. 2) та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 лютого 2016 року (а. с. 180-181, т. 2), заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення за нововиявленими обставинами залишено без задоволення.

02 січня 2019 року, не погоджуючись із рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року, ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» залишено

без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 25 березня 2013 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що договір купівлі-продажу спірного нежилого підвального приміщення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено 25 грудня 2006 року, тобто до набуття ОСОБА_1 прав на нього, тому банк не є учасником спірних правовідносин і рішенням щодо визнання договору недійсним його права не вирішувалися.

Щодо можливості витребування майна на користь позивача з огляду на існування відносин іпотеки та кредитних зобов`язань, то витребування майна, яке перебуває в іпотеці, впливає на права апелянта, разом із тим ПАТ «Державний ощадний банк України» не набув права власності на приміщення, у зобов`язальних правовідносинах перебуває з ОСОБА_1 ,

а не з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, а тому у справі міг мати статус лише третьої особи.

Оскільки незалучення третьої особи не впливає на правильний по суті висновок суду першої інстанції та не позбавляє банк права на відновлення прав у спосіб пред`явлення вимог до ОСОБА_1 , апеляційний суд вважав за необхідне залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Встановивши, що спірне нежитлове приміщення (що є предметом спору у цій справі) є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси, проте вибуло з її власності без волевиявлення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що оскільки майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача, що є підставою для задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, у результаті чого дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги АТ «Державний ощадний банк України».

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не розглянуто клопотання про застосування позовної давності, про яке було заявлено АТ «Державний ощадний банк України» при зверненні з апеляційною скаргою, з огляду на таке.

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі

№ 509/3589/16-ц зроблено правовий висновок наступного змісту: «Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, а тому суд помилково взяв до уваги заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, яка була подана особою, яка не була залучена до розгляду справи, як відповідач, а є третьою особою у справі.»

Таким чином, встановивши, що у цій справі АТ «Державний ощадний банк України» могло мати статус лише третьої особи, апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги клопотання банку про застосування позовної давності. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції судом досліджувалося питання про пропуск позовної давності позивачем.

Незалучення АТ «Державний ощадний банк України» до участі у справі як третьої сторони до ухвалення незаконного рішення по суті спору не призвело, а тому вказане процесуальне порушення не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань, оскільки суд касаційної інстанції не створений для усунення формальних порушень, якщо судові рішення є правильними та справедливими.

Доводи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження отримання свідоцтва про право власності позивачем на оспорюваний об`єкт загальною площею 72,5 кв. м, що надавало право звернення до суду із віндикаційним позовом, є безпідставними, оскільки вказані обставини були предметом дослідження з наданням відповідної правової оцінки як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а тому зазначене посилання касаційної скарги спрямовано виключно на переоцінку доказів у справі що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»).

Таким чином, Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 березня 2013 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук