Номер провадження: 22-ц/813/4340/21

Номер справи місцевого суду: 522/21531/19

Головуючий у першій інстанції Коваленко О. Б.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.06.2021 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.

суддів: Заїкіна А.П., Князюка О.В.

за участі секретаря судового засідання: Томашевської К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2020 року по справі за заявою в порядку окремого провадження ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство закордонних справ України, Генеральна прокуратура України, ОСОБА_2 , Громадська організація «10 квітня», Посольство Республіки Узбекистан в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення,

                                        ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаною заявою в якій зазначав, що з метою поновлення свого права нащадка депортованих осіб, він, як кримський татарин, переїхав у 1986 році з однієї радянської республіки (Узбецької PCP) до своєї історичної батьківщини - Криму, розташованого в іншій радянській республіці - Українській PCP, яка 24 серпня 1991 року стала державою Україна, правонаступником УРСР, та в подальшому державою-учасником Угоди з питань, пов`язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів від 9 жовтня І992 року, умови якої кримська влада не дотримувалась на протязі 1992 - 2016 років. Зазначав, що в листопаді 1991 року він почав будівництво житлового будинку в Керчі, створив власне підприємство, яке з 15 серпня 2001 року перебуває у стані ліквідації, та у листопаді 2004 року підтвердив статус мігранта, оформивши консульський облік в Посольстві Республіки Узбекистан в Україні. Вказував, що з березня 2014 року в Криму, яка є частиною території суверенної України, без згоди громадян України, без врахування норм законодавства України, без всеукраїнського референдуму встановлено дію законодавства Росії. Заявник також зазначив, що на підставі постанови Залізничного районного суду м.Сімферополя від 07 листопада 2016 року він був витворений російською владою з території Криму 08 листопада 2016 року до центру тимчасового перебування іноземних громадян Росії (п.Вардане, Лазаревського району м.Сочі Краснодарського краю Російської Федерації), а в подальшому - до Республіки Узбекистан, де він знаходився з 15 травня 2018 року до 25 липня 2019 року, де влада погрожувала йому кримінальним переслідуванням за відстоювання своїх прав кримського татарина. Посилаючись на те, що кримська влада та влада Республіки Узбекистан відмовились визнати за ним статус мігранта кримського татарина, ОСОБА_1 звернувся з цією заявою до суду та просив встановити факт, що має юридичне значення, а саме що ОСОБА_1 має статус мігранта, який мігрував в Україну на територію своєї історичної вітчизни до Криму з 1986 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове про задоволення заяви, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення на таких підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення - а саме що ОСОБА_1 має статус мігранта, який мігрував в Україну на територію своєї історичної вітчизни до Криму з 1986 року, суд першої інстанції виходив з недоведеності факту, про встановлення якого просить заявник і, крім того, чинне законодавство не передбачає такої дефініції, як «мігрант», «міграційний процес», у той час як заявник вимагає надати йому статус мігранта.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим у справі обставинам та заснований на законі.

З матеріалів справи вбачається, що:

-у грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просив встановити йому статус мігранта, мігрувавшого в Україну на територію своєї історичної батьківщини, до Криму, з 1986 року;

-06.02.2020 року ухвалою Київського районного суду м.Одеси відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство іноземних справ України, Генеральна прокуратура України, ОСОБА_2 , Громадська організація «10 квітня», Посольство Республіки Узбекистан в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення з посиланням на те, що встановлення статусу мігранта не відноситься до встановлення фактів, що мають юридичне значення відповідно до переліку визначеному у ст. 315 ЦПК України;

-09.07.2020 постановою Одеського апеляційного суду ухвалу Київського районного суду м.Одеси від 06 лютого 2020 року (суддя Петренко В.С.) скасовано, справу повернуто до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. При цьому суд апеляційної інстанції вказав на передчасність висновку районного суду про те, що встановлення статусу мігранта не відноситься до встановлення фактів, що мають юридичне значення відповідно до переліку визначеному у ст. 315 ЦПК України, пославшись на норму ч.2 ст. 315 ЦПК України;

-03.08.2020 року ухвалою Київського районного суду м.Одеси прийнято заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство іноземних справ України, Генеральна прокуратура України, ОСОБА_2 , Громадська організація «10 квітня», Посольство Республіки Узбекистан в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення - статусу мігранта, мігрувавшого в Україну на територію своєї історичної батьківщини, до Криму, з 1986 року.

Колегія суддів виходить з наступного.

Національне законодавство України прямо не визначає дефініції «мігрант».

Проте за визначенням Міжнародної організації з міграції, мігрантом є будь-яка особа, яка переміщується або вже перемістилася через міжнародний кордон або всередині держави і залишило своє місце мешкання незалежно від юридичного статусу особи, добровільного або недобровільного характеру переміщення, причин переміщення, тривалості переміщення.

Угода з питань, пов`язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів від 9 жовтня 1992 року ратифікована Україною постановою Верховної ради України від 17.12.1993 року № 3736-ХІІ, набрала чинності 17 травня 1996 року, строк дії продовжено протоколом держав-учасниць від 30.05.2003 року строком на 10 років, ратифікованого Законом України № 1501 від 18.02.2004 року і закінчила дію, як міжнародний документ 26.06.2013 року, про що Міністерством закордонних справ України проінформовано видачею офіційного листа № 72/14-612/2-304 від 01.02.2013 року.

Як пояснив сам ОСОБА_1 факт статусу мігранта з 1986 року (переміщеної особи з Узбекської PCP до Кримської області Української PCP у складі СРСР) надасть йому можливість юридично підпадати під дію Угоди з питань, пов`язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів від 9 жовтня 1992 року (далі-Угода), учасниками якої є і Узбекистан і Україна та вимагати від даних держав виконання прийнятих на себе у відповідності до цієї Угоди зобов`язань із забезпечення його, як нащадка депортованих з Криму до Узбекистану осіб, політичних, економічних і соціальних прав для облаштування, працевлаштування, освіти, національного, культурного і духовного розвитку, а також громадянства після його міграції у 1986 році на історичну батьківщину (Криму).

Фактично, з наданих заявником документів вбачається, що він виїхав на постійне місце проживання з Узбекистана в Україну у 2002 році і перебував на території Автономної республіки Крим у складі України. Доказів про наявність будь-яких претензій щодо надання йому допомоги за весь час знаходження на території України до березня 2014 року заявник не надав. Після анексії Криму у березні 2014 року і включення його до складу Російської Федерації, що не визнається переважною більшістю країн світу і перш за все Україною, ОСОБА_1 загубивши паспорт громадянина Узбекистану, і не ініціюючи питання про його поновлення шляхом звернення до консульських установ республіки Узбекистан в Україні, де він перебуває на обліку, потрапив в поле зору відповідних органів Російської Федерації і на підставі рішення російського суду був витворений з Криму до Узбекистану. Опинившись в Узбекистані, ОСОБА_1 почав ініціювати звернення до державних і судових установ Узбекистану про визнання неправомірним і незаконним оформлення, видачу Міністерством іноземних справ Республіки Узбекистан свідоцтва про переміщення ОСОБА_1 на територію Республіки Узбекистан в частині примушення ОСОБА_1 до громадянства республіки Узбекистан, про покладення обов`язку на Міністерство іноземних справ Республіки Узбекистан прийняти необхідні та достатні заходи у переміщенні ОСОБА_1 на територію України, прийняти необхідні та достатні заходи із забезпечення ОСОБА_1 проживанням, харчуванням.

Так, до поданої заяви про встановлення статусу мігранта, мігрувавшого в Україну на територію своєї історичної батьківщини, до Криму, з 1986 року, додано копію рішення адміністративного суду Мірабадського району м. Ташкенту республіки Узбекистан від 10.12.2018 року за заявою ОСОБА_1 про визнання неправомірним і незаконним оформлення, видачу Міністерством іноземних справ Республіки Узбекистан свідоцтва про переміщення ОСОБА_1 на територію Республіки Узбекистан в частині примушення ОСОБА_1 до громадянства республіки Узбекистан, про покладення обов`язку на Міністерство іноземних справ Республіки Узбекистан прийняти необхідні та достатні заходи у переміщенні ОСОБА_1 на територію України, прийняти необхідні та достатні заходи із забезпечення ОСОБА_1 проживанням, харчуванням, медичним забезпеченням на строк перебування на території Республіки Узбекистан з 15.05.2018 року до теперішнього часу. Рішенням адміністративного суду Мірабадського району м. Ташкенту республіки Узбекистан від 10.12.2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 36-39). Ухвалою Ташкентського міського суду Республіки Узбекистан апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення адміністративного суду Мірабадського району м. Ташкенту республіки Узбекистан від 10.12.2018 року - повернуто заявнику (а. с. 40). При розгляді даної адміністративної справи адміністративним судом Мірабадського району м. Ташкенту Республіки Узбекистан за участі представника Міністерства іноземних справ Республіки Узбекистан встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець Бухарської області є громадянином Республіки Узбекистан, документований паспортом НОМЕР_1 виданим у 2001 році ОВД Бухарської області. 20.01.2020 року виписаний з Бухарської області у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання в Україну. В ході перебування на території Автономної Республіки Крим ОСОБА_1 загубив цивільний паспорт і знаходився без документів, які посвідчують особу і в подальшому його було витворено відповідними органами РФ на підставі районного суду м. Симферополю від 07.11.2016 року на територію Республіки Узбекистан. Також судом було встановлено, що ОСОБА_1 17.11.2004 року встав на консульський облік у посольстві Республіки Узбекистан в Україні.

Про документування ОСОБА_1 паспортом громадянина Республіки Узбекистан у січні 2001 року та про перебування його на консульському обліку у посольстві Республіки Узбекистан в Україні з листопада 2004 року вбачається також з відповідей компетентних державних органів України та Республіки Узбекистан.

Дані обставини, достовірно не підтверджують факт переїзду ОСОБА_1 на територію Криму (своєї історичної вітчизни) з 1986 року, як він просить у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення.

Сам по собі факт створення спільної фірми « ІНФОРМАЦІЯ_2 » в м. Керчі у грудні 1991 року також не є достатнім доказом, що підтверджує переїзд ОСОБА_1 в Україну на територію своєї історичної вітчизни - Криму з 1986 року. До того ж з представленої заявником копії рішення господарського суду Автономної республіки Крим від 15.08.2001 року про скасування державної реєстрації спільної фірми « ІНФОРМАЦІЯ_2 » м. Керч, зареєстрованої рішенням виконавчого комітету Керченської міськради № 2151 від 27.12.1991 року, не вбачається причетність ОСОБА_1 до даного суб`єкта підприємницької діяльності (посада, статус, роль у дільності фірми).

Будь-яких інших належних і достатніх доказів на підтвердження обставин, якими ОСОБА_1  обґрунтовано заяву про встановлення факту статусу мігранта, який мігрував в Україну на територію своєї історичної вітчизни до Криму з 1986 року, не надано.

Враховуючи наведені обставини, у суду першої інстанції не було підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 у поданій ним редакції з урахуванням наведених обставин в обґрунтування заяви та фактично поданих доказів.

Між тим, як встановлено судом, на даний час ОСОБА_1 звернувся до територіального підрозділу ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З того часу він перебуває у процедурі оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проживаючи у Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі та отримуючи допомогу від держави України відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Тобто фактично державою Україна належно враховано життєві обставини ОСОБА_1 та йому у відповідності до національного законодавства України надано передбачений обсяг необхідної допомоги для перебування в Україні, а також надано захист.

Доводи апеляційної скарги остаточний висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосудця (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія А № 3 03-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -

                                        ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 25.06.2021 року.

Головуючий                О.М. Таварткіладзе

Судді:                А.П. Заїкін

                                                               О.В. Князюк

        Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду

Постанова Одеського апеляційного суду від 22.06.2021 року

        набрала законної сили - 22.06.2021 року.

Суддя Одеського апеляційного суду ________ О.М. Таварткіладзе

Помічник судді _____________ Н.С. Корба

Дата засвідчення: 25.06.2021 року