Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 759/320/17

провадження № 61-10181св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: Приватне акціонерне товариство «Агрофірма «Теплиці України», Департамент комунальної власності м. Києва,

треті особи: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, Головне управління державної міграційної служби України у м. Києві,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Агрофірма «Теплиці України» на постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кулікової С. В., Олійника В. І.,

у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Агрофірма «Теплиці України», Департаменту комунальної власності м. Києва, треті особи: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, Головне управління державної міграційної служби України у м. Києві, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання частково недійсним Свідоцтва про право власності на майновий комплекс, зобов`язання виключення будинку із статутного фонду,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі - позивачі) звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Агрофірма «Теплиці України» (далі - ПАТ «Агрофірма «Теплиці України»), Департаменту комунальної власності м. Києва, треті особи: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація (далі - Святошинська РДА), Головне управління державної міграційної служби України у м. Києві (далі - ГУ ДМС України у м. Києві), про визнання права користування жилим приміщенням, визнання частково недійсним Свідоцтва про право власності на майновий комплекс, зобов`язання виключення будинку із статутного фонду.

На обґрунтування позовних вимог вказували, що у зв`язку з перебуванням у трудових відносинах з відповідачем ПАТ «Агрофірма «Теплиці України», у вересні 2004 року їх сім`я була заселена в житловий будинок фінський на АДРЕСА_1 , де вони займали дві кімнати, житловою площею 26,6 кв. м, загальною площею 56,9 кв. м.

За користування зазначеним житлом вони сплачують ПАТ «Агрофірма «Теплиці України» комунальні послуги, за власний рахунок утримують будинок та прибудинкову територію, проводять косметичний ремонт будинку.

Згідно з відомостями бюро технічної інвентаризації, право власності на цей будинок зареєстровано за відповідачем ПАТ «Агрофірма «Теплиці України».

В грудні 2015 року від ПАТ «Агрофірма «Теплиці України» вони отримали повідомлення про припинення постачання електроенергії, води та водовідведення, та їм запропоновано укласти прямі договори з організаціями, які надають зазначені послуги.

Позивачі не зареєстровані у зазначеному будинку, однак вважали укладеним договір найму житлового приміщення, оскільки вони тривалий час проживали за зазначеною адресою, користувались житловим приміщенням, сплачували за нього комунальні послуги, іншого житла не мають. Тому вони вважали, що правомірно набули право користування житловим приміщенням в житловому будинку на АДРЕСА_1 .

На думку позивачів, відмовляючи їм в реєстрації за вказаною адресою, відповідач ПАТ «Агрофірма «Теплиці України» грубо порушило їх житлові права, тому вони змушені звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Під час підготовки позову позивачам стало відомо, що згідно з наказом Головного управління майном Київської міської державної адміністрації (на цей час - Департамент комунальної власності м. Києва) від 06 липня 1999 року № 369-В «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» майновий комплекс в частині будинку на АДРЕСА_1 , загальною площею 56,9 кв. м, де проживають позивачі, відповідно до додатка до Свідоцтва, лист 2, п. 21, був включений до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства Агрофірма «Теплиці України» (правонаступником якого є ПАТ «Агрофірма «Теплиці України»).

Тому позивачі вважали за необхідне заявити позовні вимоги про визнання частково недійсним Свідоцтва про право власності на майновий комплекс серії НОМЕР_1 від 06 липня 1999 року в частині будинку фінського, на АДРЕСА_1 , наказу «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» від 06 липня 1999 року № 369-В в цій частині та зобов`язання виключення вказаного будинку із статутного фонду, оскільки, на думку позивачів, при приватизації майнового комплексу ВАТ «Агрофірма «Теплиці України», в частині приватизації будинку фінського, на АДРЕСА_1 , загальною площею 56,9 кв. м, де проживають позивачі, допущено порушення вимог законодавства.

Згідно з пунктом 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ, організацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891, при зміні форм власності і приватизації майнового комплексу відповідачі повинні були передати їх будинок у комунальну власність відповідної Ради народних депутатів. Тобто ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» зобов`язана була передати спірний житловий будинок до комунальної власності району. Однак ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» порушила Закон і перешкоджає позивачам у здійснені своїх конституційних прав.

На думку позивачів, включення будинку на АДРЕСА_1 до Статутного фонду ВАТ «Агрофірма «Теплиці України», суперечить вимогам статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду та статті 39 Методики оцінки вартості об`єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 1995 року № 36.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» відомства у повному господарському віданні чи оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, повинні сприяти задоволенню потреб громадян у здійсненні приватизації державного житлового фонду і вживати заходів до посадових осіб, які створюють перешкоди на шляху проведення приватизації вказаного житла. Крім цього, регіональне відділення Фонду державного майна у м. Києві під час проведення приватизації ВАТ «Агрофірми «Теплиці України» не належним чином провело перевірку всіх об`єктів, що підлягали включенню до Переліку об`єктів, що підлягали приватизації агрофірмою і надало дозвіл на приватизацію спірного житлового будинку, що є порушенням чинного законодавства. Дозвіл на проведення приватизації державного майна згідно з вищевказаним законом надає Київська міська рада відповідно до свого рішення. Таким чином, відповідачами при приватизації допущено порушення вимог законодавства і спірний жилий будинок приватизований разом з усім майновим комплексом, замість передачі його до комунальної власності.

До того ж, позивачі вважають, що наказ Головного управління майном Київської міської державної адміністрації від 06 липня 1999 року № 369-В «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» майновий комплекс в частині будинку на АДРЕСА_1 є правочином, який суперечить актам цивільного законодавства і виданий без відповідного обсягу дієздатності, а тому повиннен бути визнаний недійсним на підставі статей 48, 203, 215 ЦК України (в редакції 1963 року).

Позивачі зазначали, що будинок на АДРЕСА_1 є житловим, що підтверджується: актом прийому-передачі основних і оборотних засобів, які прийняті в оренду радгоспом «Декоративне садівництво» на період 1991-1995 роки станом на 01 грудня 1990 року, де в розділі «Житлове господарство» під пунктом 5 зазначений будинок фінський, в якому на цей час проживають позивачі; статистичною звітністю по формі № 1 житлофонд за 1999 рік та за 2000 рік, у звіті про житловий фонд станом на 11 січня 2000 року і 10 січня 2001 року у розділі 11 зазначено всього квартир - АДРЕСА_2 , у розділі VІІ зазначено число житлових будинків - 5; інвентаризацією будинку, а саме, поверховим планом на будинок, експлікацією до внутрішніх площ до плану житлового будинку; повідомленнями про укладення прямих договорів від 10 листопада 2015 року; повідомленням про припинення постачання теплової енергії та гарячої води; квитанціями про оплату квартплати та комунальних послуг.

Також позивачі просили суд визнати за ними право користування одноквартирним жилим будинком на АДРЕСА_1 .

В подальшому позивачами було подано заяву про поновлення строку позовної давності в частині позовних вимог про визнання частково недійсним Свідоцтва про право власності на майновий комплекс серії НОМЕР_1 від 06 липня 1999 року та наказу Головного управління майном Київської міської державної адміністрації «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» від 06 липня 1999 року № 369-В, майновий комплекс в частині будинку на АДРЕСА_1 . Про наявність зазначених документів їм стало відомо в серпні 2016 року при підготовці справи до судового розгляду, а саме, після отримання відповіді Департаменту комунальної власності м. Києва від 10 серпня 2016 року на адвокатський запит. Тому вважали, що строк позовної давності в цій частині позовних вимог пропущений з поважних причин та просили суд його поновити.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позов не підлягає задоволенню відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, у зв`язку зі спливом строку позовної давності, посилаючись на ті обставини, що доводи, на які посилаються позивачі про поважність пропуску строку позовної давності, спростовуються наданими представником відповідача ПАТ «Агрофірма «Теплиці України» доказами, а саме листом від 03 лютого 2012 року № 18-А, яким позивачі були особисто повідомлені товариством про визнання частково недійсним приватизації ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» в частині включення житлових будинків на АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 до статутного фонду товариства та визнання частково недійсним договору безоплатної передачі державного майна від 13 жовтня 1996 року, укладеного між ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву в частині передачі житлових будинків на АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 до статутного фонду ВАТ «Агрофірма «Теплиці України».

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачі подали апеляційну скаргу, в якій просили його скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на майновий комплекс, видане ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» від 06 липня 1999 року в частині житлового будинку фінського під латинською цифрою «ІІІ» на АДРЕСА_1 , загальною площею 56,9 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право користування одноквартирним жилим будинком на АДРЕСА_1 . Вирішено питання судового збору.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позов пред`явлено у зв`язку з наявністю перешкод у користуванні жилим приміщенням, ці перешкоди є такими, що тривають у часі, а тому позовна давність до цих правовідносин не застосовується, оскільки триваючий характер порушення прав особи постійно відтерміновує початок перебігу позовної давності. Враховуючи, що відповідач ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не визнає права користування позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірним жилим будинком, то порушення житлових прав позивачів відбувається протягом усього часу чинення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

Крім того, ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не доведено та не спростовано, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на час звернення до суду з цим позовом мають інше житло, з 2016 року позивачі ніде не зареєстровані. Таким чином, мають право на користування спірним будинком та реєстрацію в такому. Також, в разі, якщо позивачі раніше не скористались своїм правом на безоплатну приватизацію, в передбаченому законом обсязі, останні мають право приватизувати спірний будинок, або ж мають переважне право на придбання вказаного будинку за договором купівлі-продажу, оскільки саме позивачі тривалий час здійснюють утримання вказаного майна, його ремонт, також будинок є єдиним їхнім житлом на час вирішення спору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на судове рішення суду апеляційної інстанції, у якій, з урахуванням уточнень від 12 серпня 2020 року, просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Святошинського районного суду м. Києва.

12 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

На обґрунтування касаційної скарги ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» зазначало, що враховуючи, те що правочин, на підставі якого у ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» виникло право власності на спірний будинок, є чинним, не скасовано та не визнано недійсним, а також презумпцію правомірності правочину, суд апеляційної інстанції не мав законних підстав для визнання недійсним Свідоцтва на право власності на майновий комплекс, виданого на ім`я ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» 06 липня 1999 року, в частині спірного будинку.

Отже, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 червня 2018 року № 925/797/17, що є підставою для касаційного оскарження відповідно до пункту першого частини другої статті 389 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції також не врахував, що позивачі заселилися до спірного будинку у 2004 році, а правочин щодо безоплатної передачі спірного майна у власність ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» відбувся у 1996 році, отже, на момент його вчинення ніяк не міг порушувати прав та законних інтересів позивачів.

Щодо строку позовної давності скаржник зазначав, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 10 червня 2020 року у цій справі, пославшись на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 501/6154/14-ц, зазначив, що такий висновок суду першої інстанції про пропуск строку позовної давності не можна вважати законним та обґрунтованим. Позов пред`являвся у зв`язку із наявністю перешкод у користуванні житловим приміщенням, та перешкоди є такими, що тривають у часі, а тому позовна давність до цих правовідносин не застосовується, оскільки триваючий характер порушень прав особи постійно відтермінує початок перебігу позовної давності. Також зазначив, що позовні вимоги про визнання недійсним Свідоцтва про право власності на майновий комплекс та про виключення спірного будинку із статутного фонду є похідними від заявленої вимоги про визнання права користування жилим приміщенням, оскільки це призводить до порушення прав позивачів, отже, строк позовної давності стосовно похідних позовних вимог також не може вважатися порушеним.

Однак суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не зазначив жодних дій, які має вчинити ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» для усунення перешкод у користуванні спірним будинком, які начебто створює відповідач, та які б призвели до ефективного захисту прав позивачів, які останні вважають порушеними.

Вказане свідчить про те, що ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» жодним чином не чинило позивачам реальних перешкод у користуванні спірним будинком (не вимагало виселення, не перешкоджало у доступі до спірного будинку та не здійснювало інших аналогічних дії).

Посилаючись в оскаржуваній постанові на те, що ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» надсилало позивачам листи про відключення від опалення та водопостачання у 2015 році, суд апеляційної інстанції не врахував, що спірний будинок приєднаний до інженерних мереж ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України», товариство уклало договори на теплопостачання, водопостачання та водовідведення з постачальниками комунальних послуг, а позивачі протягом проживання у спірному будинку використовують вказані послуги та компенсують товариству витрати по оплаті за водо-, тепло- та електропостачання за фактично спожиті позивачами обсяги.

Отже, ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не є постачальником або оператором комунальних послуг в розумінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а також не надає позивачам послуг з обслуговування спірного будинку та прибудинкової території, а висновки апеляційного суду про те, що позивачі сплачують ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» як наймачі квартплату не відповідають дійсності та наявним в матеріалах справи доказам.

Звернення товариства до позивачів у 2015 році про необхідність укласти прямі договори з постачальниками комунальних послуг, які суд апеляційної інстанції вважає доказом здійснення перешкод у користуванні, було пов`язано із тим, що позивачі та деякі мешканці інших сусідніх будинків, зверталися до прокуратури та контролюючих органів із заявами, що вони не погоджуються компенсувати товариству витрати за фактично спожиті ними послуги з тепло- водо- та електропостачання, отже, їм було запропоновано укласти прямі договори з постачальниками. Але згодом всі вказані особи, в тому числі позивачі, досягли згоди з товариством із вказаного питання, уклали відповідні договори на оплату компенсації та продовжують сплачувати компенсацію вказаних витрат. Ні позивачі, ні мешканці сусідніх будинків не відключалися ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» від водо-, тепло- та електропостачання, і ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не чинить та не чинило позивачам жодних реальних перешкод в отриманні комунальних послуг або будь-яких інших перешкод у користуванні спірним будинком.

Позивачі також зазначають в позові, що ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не зареєструвало їх місце проживання у спірному приміщенні, чим порушує їх права, але товариство не є органом, до повноважень якого входить здійснення реєстрації громадян за місцем їх проживання, отже, твердження позивачів про те, що ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» в такий спосіб порушує їх право на користування, безпідставні.

Відповідно до постанови Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі №501/6154/14-ц (на висновки якої послався суд апеляційної інстанції як на висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах) предметом позову у вказаній справі була вимога позивача (власника) про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення у житло позивачів за зустрічним позовом, оскільки відповідач за зустрічним позовом забрала ключі та не впускала їх у будинок. Підставою вказаного позову була, зокрема, стаття 391 ЦК України, в якій визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У вказаній постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 501/6154/14-ц також вказано, що застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що існує реальна небезпека порушення його права власності чи правомірного володіння зі сторони відповідача. Аналіз наведених норм права свідчить, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав, позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

Касатор зазначав, що позивачами не доведено, що вони набули право користування з підстав, передбачених законом або договором. Також ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» жодним чином не створювало реальної небезпеки позбавлення позивачів користування спірним будинком та не створювало реальних перешкод у користуванні ним за весь час користування позивачами спірними приміщеннями.

Отже, викладений в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 501/6154/14-ц висновок про те, що триваючий характер перешкод у користуванні власнику або володільцю жилим приміщенням відтермінує строк позовної давності у позовах про усунення перешкод у користуванні, на якій послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не може бути застосований у цій справі, а висновки апеляційного суду про створення відповідачем триваючих у часі перешкод позивачам у користуванні спірним будинком, безпідставні, не відповідають фактичним обставинам та не підтверджені доказами.

Таким чином, суд першої інстанції в рішенні у цій справі дійшов обґрунтованого висновку, що до позовних вимог позивачів, в тому числі про визнання недійсним Свідоцтва на право власності на майновий комплекс та наказу, виключення спірного будинку із статутного фонду товариства застосовуються загальні строки позовної давності, визначені частиною першою статті 257 ЦК України, пропуск позивачами строку позовної давності та відсутність поважних причин для поновлення вказаного строку.

Крім того, ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що спірний будинок мав статус жилого ще до приватизації, яка відбувалася у 1996 році.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів Української РСР від 11 березня 1985 року «Про порядок державного обліку житлового фонду» № 105 державному обліку підлягають житлові будинку та жилі приміщення в інших будівлях, призначені для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як житлові приміщення у гуртожитках. Житлові будинки та жилі приміщення в інших будинках включаються до складу житлового фонду після прийняття їх в експлуатацію державною приймальною комісією, реєстрації та технічної інвентаризації. Не враховуються в складі житлового фонду будівлі та приміщення, призначені для сезонного або тимчасового проживання. Доказів того, що спірний будинок був включений до державного житлового фонду, не надано.

Отже, посилання суду апеляційної інстанції на акт прийому-передачі основних і оборотних засобів, що приймалися в оренду радгоспом «Декоративне садівництво» на період 1991-1995 років, складений станом на 01 грудня 1990 року, а також на статистичну звітність по формі № 1 житлофонд за 1999 рік та 2000 рік, де зазначена лише кількість житлових будинків, а не конкретні будинки, не повинна була братися до уваги судом, оскільки у вказаних документах не ідентифіковані належним чином вказані будинки, а також ці документи не є документами, що встановлюють належність будинків до житлового фонду.

Не є належним доказом того, що спірний будинок є житловим, технічний паспорт, який було складено на замовлення позивачів у 2016 році вже після того, як він був переобладнаний позивачами.

Суд апеляційної інстанції також безпідставно вважає наданий представником позивачів витяг з протоколу засідання правління ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» від 14 вересня 1998 року підтвердженням того, що спірний будинок мав статус житлового.

Вказаний витяг, відповідно до якого правління начебто вирішило перевести пристосовані під житло приміщення у відомче житло та передати їх до житлово-комунального господарства з наданням мешканцям ордерів та із зменшенням статутного фонду на суму залишкової вартості вказаних будівель, наданий суду позивачами. При цьому позивачі не вказали, як того вимагають норми ЦПК, де саме знаходиться оригінал вказаного протоколу, та витяг з нього, з якого позивачі або представник позивача зробили копію, а у ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» в архівних документах вказаний протокол правління від 14 вересня 1998 року взагалі відсутній, і представнику позивачів або позивачам на їх запити не видавався. Крім того, в зазначеному протоколі не вказано, про передачу яких саме будівель або приміщень було прийнято рішення правлінням.

Також правління ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» не мало визначених законом та статутом ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» повноважень для переведення будівель «пристосованих під житло» у відомчий житловий фонд, передачу до комунальної власності та про зменшення статутного фонду товариства без затвердження такого рішення правління загальними зборами акціонерів ВАТ «Агрофірма «Теплиці України», а доказів такого затвердження позивачі та їх представник не надали.

Крім того, вказані докази суперечать один одному, оскільки позивачі намагалися довести, що спірний будинок мав офіційний статус житлового ще у 1990 році, а відповідно до наданого витягу правління начебто намагалося перевести будівлі в житловий фонд у 1998 році.

Аргументи інших учасників справи

09 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшли пояснення від Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву. Однак, вказані пояснення суд не приймає до уваги, оскільки Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву не є стороною у справі та не брало участі у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у трудових відносинах з відповідачем ПАТ «Агрофірма «Теплиці України» (т. 2 а. с. 7, 15 - 29).

У вересні 2004 року позивачам був наданий для проживання будинок фінський на АДРЕСА_1 , загальною площею 56,90 кв. м.

Ордер на зайняття жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , позивачам не надавався, та не укладався з ними договір найму на спірне приміщення в письмовій формі. За зазначеною адресою позивачі зареєстровані не були, що не спростовували сторони у судовому засіданні.

При цьому встановлено судом, що на час надання їм для проживання будинку, вони були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 , а з 12 листопада 2009 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 , з 27 січня 2016 року позивачі ніде не зареєстровані. (т. 1 а. с. 11 - 15).

Майновий комплекс у вигляді будинку фінського на АДРЕСА_1 належить на праві власності ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» (правонаступником якого є ПАТ «Агрофірма «Теплиці України») на підставі Свідоцтва про право власності на майновий комплекс серії НОМЕР_1, виданого 06 липня 1999 року на підставі наказу «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» від 06 липня 1999 року № 369-В (т. 1 а. с. 31 - 34).

ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» було створене шляхом приватизації на підставі рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву 29 серпня 1996 року.

Згідно з наданими до суду 18 квітня 2017 року позивачами документами, а саме: технічним паспортом на будинок на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 180 - 184); витягом з протоколу засідання Правління ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» від 14 вересня 1998 року (т. 1 а. с. 188), державної статистичної звітності (т. 1 а. с. 23, 24, 191 - 194, т. 2 а. с. 53); експлікації внутрішніх площ до плану житлового будинку на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 17); актом прийому-передачі основних та обігових засобів (т. 1 а. с. 20 - 22), спірний будинок належить до жилих, а тому згідно з Положенням про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891, він підлягав передачі в комунальну власність району.

У справах № 2-141, 2-143, 2-144/2001; № 2-1445/2002, № 2-2437/2002 судами вже визнавалось недійсним Свідоцтво про право власності на майновий комплекс, видане Головним управлінням майном Київської міської державної адміністрації на ім`я ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» від 06 липня 1999 року, серія НОМЕР_1 в частині приватизації житлових будинків під літерами «Ю», «Щ» та латинською цифрою «ІІ» на АДРЕСА_1 .

Зазначені судові рішення набули чинності. Судом було встановлено, що вищевказані будинки належали до житлових та не повинні бути включеними до переліку майна, що підлягало приватизації під час приватизації ВАТ «Агрофірма «Теплиці України».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені підпунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Що стосується оскарження постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року про часткове задоволення позову слід зазначити таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року, частина перша статті 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 346 ЦК України установлено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Суд апеляційної інстанції установив, що ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» не визнає за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право користування спірним житловим приміщенням, тому позивачі позбавлені можливості зареєструватись за вказаною адресою та приватизувати це приміщення, чим порушуються їх законні права.

Разом з тим апеляційний суд, зазначивши, що позов пред`явлено у зв`язку з наявністю перешкод у користуванні житловим приміщенням, які тривають у часі, тому позовна давність до цих правовідносин не застосовується, не врахував таке.

Згідно з положенням статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до вимог статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18) вказано, що Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Суд установив, що цілісний майновий комплекс, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , передано у власність Орендному підприємству радгоспу «Декоративне садівництво» за договором безоплатної передачі державного майна 13 жовтня 1996 року, Свідоцтво про право власності на майновий комплекс, видано ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» Київською міською державною адміністрацією 06 липня 1999 року. При цьому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом у січні 2017 року, тобто пропустили строк позовної давності, а, заявивши про поновлення пропущеного з поважних причин строку позовної давності (т. 2 а. с. 77 - 78, 92 - 93), не надали доказів на підтвердження того, що не могли дізнатися про наявність Свідоцтва про право власності на майновий комплекс.

Також суд установив, що відповідач ПрАТ «Агрофірма «Теплиці України» просило застосувати строк позовної давності (т. 1, а. с. 48 - 50).

Ураховуючи викладене, апеляційний суд на зазначені обставини справи уваги не звернув, не врахував наявні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, положень частини четвертої статті 267 ЦК України, про що було заявлено відповідачем та дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову, а тому з висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Також колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у позові з підстав пропуску позивачами строку позовної давності з огляду на таке.

Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій - третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З викладеного випливає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відмову в позові тільки з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки позовна давність може бути застосована лише, якщо вимоги про захист порушених прав або інтересів є обґрунтованими, у разі необґрунтованості таких вимог, вони не підлягають задоволенню за необґрунтованістю, а не у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Суд першої інстанції тільки констатував порушення строку позовної давності, але не зробив висновку щодо порушення права позивачів, що, відповідно, не давало змоги застосувати строк позовної давності.

Також суд не надав правової оцінки тому, що наказ Головного управління майна КМДА № 396-В «Про оформлення права власності на об`єкт нерухомого майна» від 06 липня 1999 року та свідоцтво про право власності на майновий комплекс серії НОМЕР_1 від 06 липня 1999 року, видане на ім`я ВАТ «Агрофірма «Теплиці України» в частині спірного будинку, були прийняті та видані ще до того моменту як позивачі вселились до спірного будинку в 2004 році, тобто до моменту виникнення спірних правовідносин. Отже, суд не встановив яким саме чином прийняття рішення про видачу вказаних документів могло вплинути на права та законні інтереси позивачів на момент їх прийняття.

Окрім цього суд першої інстанції не дослідив всіх обставин справи та не надав належної правової оцінки тому, що на час надання позивачам для проживання будинку на АДРЕСА_1 , вони були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 , а з 12 листопада 2009 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 . Суд не встановив, на якій правовій підставі позивачі були зареєстровані за вищевказаними адресами, чи мають право власності або право користування зазначеним житлом, тобто чи зберігають постійне місце проживання у іншому житловому приміщенні.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального та матеріального права, судові рішення в оскаржуваній частині підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за статтею 411 ЦПК України.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц зроблено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів не вирішує питання про розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Агрофірма «Теплиці України» задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук