Справа № 462/2720/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2021 року Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого-судді Палюх Н.М.

за участю секретаря Фіс В.В.

представника позивача Львівської міської ради - Феник Л.М., представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , третьої особи ОСОБА_3 , представника третіх осіб- ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові справу за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним договору та витребування майна з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади м. Львова та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання особи добросовісним набувачем,

в с т а н о в и в:

Львівська міська рада у травні 2020 року звернулася у суд з позовом до відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про витребування майна з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади м. Львова, в якому просить визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 27.01.2020, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбідою-Кришкевич Х.В., зареєстровий в реєстрі за №31. Свої вимоги обгрунтовує тим, що квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова, яку представляє Львівська міська рада. Жодних дій по відчуженню вказаної квартири на користь фізичних чи юридичних осіб Львівською міською радою не вчинялося. В даній квартирі було зареєстровано двоє осіб: основний квартиронаймач ОСОБА_8 , який проживав і був зареєстрований на підставі ордера № 000239 від 26.04.1969 та який був знятий з реєстрації 06.02.2019 у зв`язку із смертю, та його син ОСОБА_8 , який був знятий з реєстрації 01.03.2019 у зв`язку із смертю. На час смерті даних осіб квартира АДРЕСА_1 не була приватизована. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2019 №1127 квартиру АДРЕСА_1 надано частині багатодітної сім`ї ОСОБА_9 - черговику із 1987 року, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , однак у квартиру вони не змогли заселитись. В лютому 2020 року ОСОБА_6 представив у ЛКП «Сигнівка» договір купівлі-продажу від 27.01.2020, згідно якого ОСОБА_5 передав квартиру АДРЕСА_1 , що належить йому на підставі свідоцтва про право власності, виданого 11.04.1996 виконкомом Львівської міської ради народних депутатів, у власність ОСОБА_6 .. Однак, ОСОБА_5 ніколи не проживав, не був зареєстрований та не приватизовував цієї квратири і зазначене свідоцтво про право власності жодними виконавчими органами міської ради на його ім`я не видавалося. Таким чином, ОСОБА_5 за відсутності рішення власника квартири на підставі підробленого рішення (свідоцтва про право власності на квартиру), нібито виданого виконкомом Львівської міської ради, відчужив зазначену квратиру ОСОБА_6 , котрий у свою чергу відчужив дану квартиру ОСОБА_1 . Оскільки відчужувач за договором ОСОБА_5 не являвся власником квартири, на підставі ст. 203, 215, 216 ЦК України, Львівська міська рада просить визнати недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу від 27.01.2020. Внаслідок незаконного вибуття вказаного житлового приміщення із комунальної власності були порушені права, майнові інтереси законного власника майна - територіальної громади м.Львова. З урахуванням зазначених обставин Львівська міська рада на підставі ст.ст.16, 388 ЦК України просить витребувати з володіяння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м.Львова квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 18.05.2020 відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження.

ОСОБА_1 25.09.2020 подала до суду відзив на позовну заяву Львівської міської ради, в якому зазначила, що з наданих позивачем документів не вбачається можливим встановити, чи дійсно свідоцтво про право власності, видане Виконкомом Львівської міської ради народних депутатів від 11.04.1996, є підробленим. Окрім того, надані позивачем докази створені в грудні 2019 та січні-березні 2020 і не можуть підтверджувати чи спростовувати обставини, що мали місце в 1996 році, тобто більше як 20 років тому. Відповідач не визнає факту підробки Свідоцтва про право власності від 11.04.1996, і з метою реалізації права добросовісного набувача - відповідача на судовий захист, вважає за необхідне заявити про пропуск позивачем строку позовної давності та застосування у спірних правовідносинах наслідків її спливу. Вважає, що строк позовної давності у даному спорі повинен відраховуватись з дати вибуття з володіння позивача спірної квартири - тобто дати видачі Свідоцтва про право власності від 11.04.1996р. Просить відмовити у задоволенні позову.

Окрім того, ОСОБА_1 25.09.2020 подала до суду зустрічний позов до Львівської міської ради про визнання особи добросовісним набувачем. Свої вимоги обгрунтовує тим, що вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 за відплатним договором купівлі-продажу квартири від 27.02.2020, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М. В розумінні ст. 383 ЦК України ОСОБА_1 є добросовісним набувачем. Умови застосування ст. 388 ЦК України, за яких допускається витребування квартири у добросовісного набувача - покупця, за обставини, набуття на-неї права власності за продавцем на підставі «підроблених» документів, висловлено Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі №645/4220/16-ц в постанові від 13.11.2019. Відповідно до правової позиції Суду, конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів із нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу нерухомого майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням. За таких мотивів суд касаційної інстанції зазначив, що задоволення позовних вимог за позовом про витребування спірної квартири у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити. Тобто застосування вимог ст. 388 ЦК України повинно відбуватись з урахуванням гарантій права власності добросовісного набувача, які встановлені ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. При цьому Верховним Судом допускається задоволення вимог про витребування майна з незаконного володіння добросовісного набувача лише за умови компенсації понесених покупцем втрат. Таким чином, виходячи з тих обставин, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, позбавлення її права власності на спірне нерухоме майно, без компенсації понесених втрат, матиме наслідком покладення на неї індивідуального та надмірного тягаря, що призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу. Враховуючи, що Львівською міською радою заявлено позовні вимоги, які матимуть наслідком припинення права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, без компенсації втрат відповідача на її придбання, з урахуванням правової позиції про застосування вимог ст. 388 ЦК України та ст. 1 Першого протоколу, які викладені у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі 645/4220/16-ц, задоволення вимог зустрічного позову про визнання ОСОБА_1 добросовісним набувачем спір майна, виключатиме можливість задоволення позовних вимог за первинним позовом. Також зауважує, що органи державної влади повинні були забезпечити належну експертизу законності правочинів з спірним нерухомим майном. При цьому, як зазначено Верховним Судом у справі №645/4220/16-ц, покупець не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на спірну квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з спірним нерухомим майном. Просить зустрічний позов задовольнити.

В судовому засіданні представник Львівської міської ради первісний позов підтримав, надав пояснення аналогічні наведеним у позовній заяві, додатково зазначила, що спірна квартира належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова, яку представляє Львівська міська рада. Жодних дій по відчуженню вказаної квартири на користь фізичних чи юридичних осіб Львівською міською радою не вчинялося. Із службової записки Залізничної районної адміністрації у лютому 2020 Львівській міській раді стало відомо про незаконне вибуття із комунальної власності територіальної громади м.Львова спірної квартири. За фактами незаконного заволодіння рядом комунальних квартир в межах м.Львова, в тому числі і спірної квартири, за заявою Львівської міської ради органом досудового розслідування внесено відомості в ЄРДР та на даний час проводиться досудове розслідування. Так як спірне житлове приміщення вибуло з власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради поза волею власника, вважає наявні правові підстави для витребування спірної квартири від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м.Львова. Просить первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову відмовити за безпідставністю.

Представник ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечив проти позову Львівської міської ради, а зустрічний позов підтримав, надав пояснення аналогічні наведеним у зустрічному позові та відзиві на позовну заяву Львівської міської ради. Просить відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином повідомлялися про час та місце розгляду справи, причини неявки не повідомили і суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі.

Третя особа ОСОБА_3 та представник третіх осіб первісний позов підтримали, а зустрічний позов заперечили, зазначивши, що квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2019 вказану квартиру надано частині багатодітної сім`ї ОСОБА_9 , а саме третім особам по справі. На підставі вказаного рішення було видано ордер на вселення, однак вселитися у квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_7 не змогли, так як з`ясувалося, що квартира перебуває у власності іншої особи. При цьому ключ від вхідних дверей квратири знаходився в ЛКП "Сигнівка". Враховуючи, що у спірній квартирі до 2019 року проживав та був зареєстрований основний квартиронаймач ОСОБА_8 разом з своїм сином ОСОБА_8 , ОСОБА_5 не мав права на приватизацію цієї квартири у 1996 році. Окрім того, будинок по АДРЕСА_2 до 2002 року не перебував у комунальній власності територіальної громади м.Львова, а тому виконавчий комітет Львівської міської ради не міг приймати рішення про безоплатну передачу у власність квартири, що відносилася до відомчого житлового фонду Львівської залізниці, яка мала свій орган приватизації. За наведеного вважає, що ОСОБА_5 при укладенні договору купівлі-продажу квартири із ОСОБА_6 підтверджував своє право власності на спірну квартиру підробленим свідоцтвом про право власності. Також зауважують, що згідно інформації КУ «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду», відповідно до наявних баз даних відсутня інформація про приватизацію квартири АДРЕСА_1 відсутня. Таким чином, спірна квартира вибула з володіння територіальної громади м.Львова поза волею власника - територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради. Відтак, Львівська міська рада з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне територіальній громаді м.Львова спірне житлове приміщення від ОСОБА_1 , яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у її володіння. Просять позов Львівської міської ради задовольнити, а в зустрічному позові відмовити за безпідставністю.

Заслухавши пояснення представників сторін та третіх осіб, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що первісний позов підставний і підлягає до задоволення, а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання іншою особою.

Згідно зі ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Статтею 203 ЦК України визначені вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: частина 1 встановлює, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; частина 2 встановлює, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; частина 3 встановлює, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; частина 4 встановлює, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; частина 5 встановлює, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; частина 6 встановлює, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згіднно ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Згідно п.30 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сесії вирішуються питання відчуження об`єктів комунальної власності.

Згідно із частиною першою статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ч.2 ст.327 ЦК України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Як вбачається з матеріалів справи, Львівська міська рада, звернувшись до суду з даним позовом, обґрунтовує мотивованість та підставність заявленої вимоги про витребування житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 в добросовісного набувача ОСОБА_1 в порядку ст.388 ЦК України, у зв`язку з тим, що спірне житлове приміщення є комунальною власністю та вибуло з володіння територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради поза волею власника.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02.03.2020, на підставі договору купівлі продажу квартири, серія та номер: 595, виданий 27.02.2020, видавник: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М., зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно договору купівлі-продажу квартири від 27.02.2020, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М., зареєстрований в реєстрі за №595, ОСОБА_6 продав ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 купила належну ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за 617700 гривень.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 13.02.2020, на підставі договору купівлі продажу квартири, серія та номер: 31, виданий 27.01.2020, видавник: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Куйбідою-Кришкевич Х.В., зареєстровано за ОСОБА_6 право власності на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 .

Як вбачається з договору купівлі-продажу квартири від 27.02.2020, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбідою-Кришкевич Х.В., зареєстрованого в реєстрі за №31, ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_6 прийняв у власність цю квартиру. Продаж квартири вчинено за 149000 гривень. Згідно п.3 даного договору, квартира належить продавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 11.04.1996 року.

Також судом встановлено, що будинок АДРЕСА_2 до 2002 року перебував в оперативному управлінні Дистанції цивільних споруд на ст.Львів Львівської залізниці, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 28.12.2001 №630 та ухвалою Львівської міської ради від 26.09.2002 №59.

Таким чином, будинок АДРЕСА_2 до 2002 року не перебував у власності територіальної громади м.Львова, що свідчить про те, що відповідні органи місцевого самоврядування не могли приймати рішення щодо передачі у власність шляхом приватизації спірної квартири.

З довідки ЛКП «Сигнівка» від 12.03.2020 вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 проживав основний квартиронаймач ОСОБА_8 , який вселився у квартиру на підставі ордера №000239 від 26.04.1969. Основний квартиронаймач помер і у квартирі зареєстрованих осіб немає.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2019 №1127 надано ОСОБА_3 - сину ОСОБА_9 , черговика Львівської міської ради з 10.02.1987 №9518, у списку першочергового надання житла (багатодітна сім`я) з 10.02.1987 №1511, квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з двох осіб (він, брат ОСОБА_7 ). На підставі вказаного рішення виконавчим комітетом видано ордер на житлове приміщення №004889 від 25.12.2019 на ім`я ОСОБА_3 .

З службової записки Залізничної районної адміністрації на ім`я Львівського міського голови А.Садового від 17.02.2020 вбачається, що Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради повідомила Львівського міського голову, що 11.03.2019 з ЛКП «Сигнівка» до районної адміністрації надійшла інформація про вільну квартиру АДРЕСА_1 , про що листом від 13.03.2019 повідомлялося керуючу справами виконкому та департамент житлового господарства. В даній квартирі було зареєстровано двоє осіб: основний квартиронаймач ОСОБА_8 , який проживав і був зареєстрований на підставі ордера № 000239 від 26.04.1969 та який був знятий з реєстрації 06.02.2019 у зв`язку із смертю, та його син ОСОБА_8 , який був знятий з реєстрації 01.03.2019 у зв`язку із смертю. На час смерті даних осіб квартира АДРЕСА_1 не була приватизована. ЛКП «Сигнівка» жодних документів на приватизацію згаданої квартири не оформляло. Проте, 10.02.2020 в ЛКП «Сигнівка» звернувся гр. ОСОБА_6 для отримання довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописку (форми №2), представивши договір купівлі-продажу квартири від 27.02.2020, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбідою-Кришкевич Х.В., зареєстрований в реєстрі за №31. У зв`язку з наведеним Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради просила доручити юридичному департаменту вивчити законність підстав набуття у власність зазначеної квартири.

З листа Комунальної установи «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» від 24.09.2020 року вбачається, що до наявних баз даних відсутня інформація щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 .

З листа Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) від 09.07.2020 вбачається, що за зверненням юридичного департаменту Львівської міської ради Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м.Львів) здійснено огляд наданих приватним нотаріусом Куйбідою-Кришкевич Х.В. документів та проведено порівняльний аналіз правовстановлюючих документів, на підставі яких було посвідчено договори купівлі-продажу квартир. Встановлено, що квартира АДРЕСА_3 належала відчужувачу на піставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 11.06.1996 року на підставі розпорядження №402 від 11.06.1996, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записане у реєстрову книгу №17206. Квартира АДРЕСА_1 належала відчужувачу на піставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 11.04.1996 року (далі свідоцтво 2). Квартири знаходяться в різних районах міста. Квартира АДРЕСА_1 знаходиться на території Залізничного району м.Львова, однак на свідоцтві 2 проставлено печатку з написом «Відділ приватизації житла Галицька районна рада народних депутатів», при цьому у свідоцтві не вказано номер та дату розпорядження (наказу) виконкому Львівської міської ради, на підставі якого видано дане свідоцтво та, окрім того, в даному свідоцтві вказано розбіжності щодо номера будинку, в якому знаходиться квартира, а саме вказано будинок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 . Квартира АДРЕСА_3 знаходиться на території Личаківського району м.Львова, однак на свідоцтві 1 проставлено печатку з написом «Відділ приватизації житла. Франківська районна рада народних депутатів». В обох свідоцтвах вказано прізвище керівника органу приватизації ОСОБА_10 . При здійснені огляду зазначених документів встановлено, що при посвідченні даних договорів нотаріусом не дотримано вимог закону.

Таким чином, судом достовірно встановлено, що будинок АДРЕСА_2 до 2002 року не перебував у власності територіальної громади м.Львова. У квартирі АДРЕСА_2 цього будинку було зареєстровано двоє осіб: основний квартиронаймач ОСОБА_8 , який проживав і був зареєстрований на підставі ордера № 000239 від 26.04.1969 та був знятий з реєстрації 06.02.2019 у зв`язку із смертю, та його син ОСОБА_8 , який був знятий з реєстрації 01.03.2019 у зв`язку із смертю. За час проживання даних осіб спірна квартира не була приватизована. ЛКП "Сигнівка" жодних документів не приватизацію не оформляло. ОСОБА_5 не проживав і не був зареєстрований у спірній квартирі, а відтак не мав права на приватизацію цієї квартири у 1996 році.

Представник Львівської міської ради в судовому засіданні ствердив, шо 11.04.1996 рішення органом місцевого самоврядування про передачу шляхом приватизації у власність ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 не приймалося і взагалі не могло таке питання вирішуватися, так як будинок до 2002 року не перебував у власності територіальної громади м.Львова.

При цьому, відповідачі не надали, а судом не здобуто доказів існування відповідного рішення про передачу у власність ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 .

Суд зазначає, що виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 11.04.1996 за відсутності відповідного рішення не міг видати гр. ОСОБА_5 свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

При цьому суд зауважує, що у свідоцтві на квартиру АДРЕСА_1 , яка знаходиться на території Залізничного району м.Львова, проставлено печатку з написом «Відділ приватизації житла Галицька районна рада народних депутатів», при цьому у свідоцтві не вказано номер та дату розпорядження (наказу) виконкому Львівської міської ради, на підставі якого видано свідоцтво та, окрім того, в свідоцтві вказано розбіжності щодо номера будинку, в якому знаходиться квартира.

Наведене вище вказує на те, що свідоцтво про право власності, видане виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 11.04.1996 року, згідно якого квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_5 , є підробленим.

З приводу незаконного вибуття із власності територіальної громади м.Львова ряду квартир Львівська міська рада зверталася із відповідними заявами у правоохоронні органи. Згідно листів Франківської окружної прокуратури м.Львова від 25.03.21 та відділу поліції №1 ЛУРУП НП у Львівській області від 15.06.2021, за фактами незаконного заволодіння майном в межах м.Львова, в тому числі і квартирою АДРЕСА_1 внесено відомості до ЄРДР за №12021140080000084 від 10.02.2021 та за №12020140060001482 від 18.07.2020. з 14.05.2021 досудове розслідування проводиться СУ ГУНП у Львівській області.

За наведеного, суд вважає доведеним факт, ОСОБА_5 у встановленому законом порядку не набув право власності на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , а відтак не мав права відчужувати цю квартиру.

Таким чином, судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова і така вибула з володіння територіальної громади м.Львова неправомірно і поза волею власника майна.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Воля в даному випадку це рішення (дозвіл) місцевої ради на відчуження комунального майна конкретно визначеній особі.

Відповідно до п.21 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014р. "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» у разі, коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України . Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).

Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в постанову від 17.10.2018 у справі №362/44/17 відсутність спрямованого на відчуження рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв.

Згідно до п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 р., відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

У п.10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Окрім цього, така ж правова позиція висловлена і у постановах Верховного Суду України №6-1цс15 від 11.02.2015 р. та №6-2069цс16 від 30.11.2016 р., у яких суд дійшов висновку, що дійсний власник, який не був стороною правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужене поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, у постанові від 02 липня 2020 у справі №461/70782/16-ц).

Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

З огляду на наведені правові позиції Верховного Суду України, суд критично оцінює покликання представника ОСОБА_1 на правові позиції висловлені Верховним Судом України у постанові від 13.11.2019 по справі №645/4220/16-ц, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог Львівської міської ради про витребування з володіння добросовісного набувача ОСОБА_1 спірної квартири.

Враховуючи встановлені обставини, виходячи з норм ст.41 Конституції України, ст.ст.16, 215, 216, 317, 319, 321, 327, 328, 330, 387, 388, 390 ЦК України, суд вважає, що спірне житлове приміщення вибуло з володіння власника територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради поза її волею, а відтак наявні підстави, відповідно до статей 387, 388 ЦК України, для витребування майна у добросовісного набувача, у зв`язку з чим підставними є заявлені вимоги про витребування майна з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м Львова в особі Львівської міської ради квартири АДРЕСА_1 , а вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу суд вважає безпідставними.

Що стосується покликань сторони відповідача про відмову у задоволенні позовних вимог Львівської міської ради у зв`язку із закінченням строків давності пред`явлення позову, суд приходить до переконання, що позивачем не пропущено сторок позовної давності, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості захистити своє право через суд.

У п. 24 постанови Верховного Суду від 28.11.2018 у справі 911/926/17 зазначено, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз змісту термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та статтею 74 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Вказана правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 08.05.2018 у справі №911/2534/17.

Представник відповідача ОСОБА_1 у поданих письмових поясненнях просить застосувати строк позовної давності, посилаючись на те, що свідоцтво про право власності було видано виконкомом Львівської міської ради народних депутатів Гуралю П.М. у 1996 році, а з даним позовом Львівська міська рада звернулася лише 15.05.2020.

Між тим, як встановлено судом, до 2020 року інформація про перебування спірної квартири у власності фізичних чи юридичних осіб в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня. Про вибуття спірної квартири із власності територіальної громади м.Львова Львівській міській раді стало відомо у 2020 році з інформації балансоутримувача спірного комунального майна ЛКП «Сигнівка» , яке у свою чергу дізналося від ОСОБА_6 , коли той звернувся за отриманням довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописку, представивши договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 27.02.2020, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Куйбідою-Кришкевич Х.В.

За наведеного, суд вважає, що Львівська міська рада, звертаючись з даним позовом до суду, не пропустила строк позовної давності.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 , то такий до задоволення не підлягає, оскільки дані вимоги не є належним способом судового захисту (ст.16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України добросовісним набувачем визнається набувач, який не знав і не міг знати, що майно ним придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Згідно із абзацами 1, 3-5 п. 25 постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 р. №5, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувана не є безспірним доказом добросовісності набувача. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувана на відчуження майна.

Суд звертає увагу, що із наданих у судовому засіданні пояснень третьої особи ОСОБА_3 вбачається, що ключі від спірної квартири перебували у балансоутримувача будинку ЛКП «Сигнівка», що виключає можливість передачі ключів під час підписання правочину від 27.02.2020 року та мало послужити підставою для набувача засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

У постанові від 13.11.2019 року у справі №645/4220/16-ц ВС зазначив про те, що факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, завданих таким відчуженням.

У постанові від 12.02.2020 року у справі №761/17142/15-ц (провадження № 61-12309св19) ВС вказує, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Тлумачення частини третьої статті 390 ЦК України дає підстави дійти висновку, що витрати, про які вказується у цій частині по-перше, стосуються утримання або збереження майна; по-друге, вони мають бути необхідними, а не зайвими або навіть корисними; по-третє, мають бути здійсненими добросовісним або недобросовісним набувачем (володільцем).

У постанові Верховного Суду від 15.05.2018 року у справі №910/15521/17 зроблено висновок, що «під поняттям «необхідні витрати» розуміються тільки ті витрати, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності. Отже, інші витрати, тобто не «необхідні», відшкодуванню не підлягають».

Застосування положень частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майна. На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі №6-389цс16, постанові КЦС ВС від 20.11.2019 року у справі №444/1725/16-ц, провадження №61-31110св18.

Відповідно до статті 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненими цими діяннями наслідками. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18).

Згідно з положеннями чинного процесуального законодавства формулювання способу (способів) захисту є обов`язковим, якщо захист права власності здійснюється у судовому порядку (п. 4 ч. 2 ст. 175 ЦПК).

Належність способу захисту традиційно розуміється таким чином: спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права; способу (характеру) порушення; наслідкам, які спричинило порушення; правовій меті, до якої прагне суб`єкт захисту (постанова ВС у складі КГС від 08.05.2018 у справі №910/1607/17).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова ВС у складі КГС від 27.11.2018 у справі №908/236/18).

Позивач може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди та моральної шкоди (частина З статті 386 ЦК України). Відповідачами за цим позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна (постанова ВП ВС від 01.10.2019 у справі №910/3907/18).

Відтак, обов`язок щодо відшкодування збитків, завданих таким незаконним відчуженням може бути покладений лише на осіб, у діях/протиправній поведінці котрих наявна вина та умисел на незаконне заволодіння й відчуження спірного комунального майна, та до котрих законний власник майна територіальна громада м. Львова в особі Львівської міської ради (відповідач за зустрічним позовом) не належить.

Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Неналежними сторонами - є особи, які не є суб`єктами права вимоги чи несення обов`язку. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) викладено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанова ВС від 12.04.2021 року у справі № 564/2227/17 провадження № 61-39960сво18).

Відтак, у зв`язку із неналежністю та неефективністю способу захисту, заявленого позивачем за зустрічним позовом, неналежністю обраного ним відповідача, у задоволенні такого слід відмовити.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що первісний позов слід задовольнити частково та витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер ОНМ:2016272046101), а в задоволенні зустрічного позову відмовити за безпідставністю.

Враховуючи наведене та керуючись ст. 76-81, 89, 141, 223, 263, 265 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

Позов Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним договору та витребування майна з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади м. Львова задовольнити частково.

Витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер ОНМ:2016272046101).

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на користь Львівської міської ради по 1112,33 грн. судового збору з кожного.

В решті позовних вимог Львівської міської ради відмовити.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання особи добросовісним набувачем відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Львівська міська рада, ЄДРПОУ 04055896, знаходиться за адресою: м.Львів, пл.Ринок, 1.

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_7 .

Відповідач: ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_8 .

Відповідач: ОСОБА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_9 .

Третя особа: ОСОБА_7 , РНОКПП НОМЕР_4 , проживає за адресою: АДРЕСА_10 .

Третя особа: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 , проживає за адресою: АДРЕСА_10 .

Повне судове рішення складено 01.07.2021 року.

Суддя: