ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1870/21 Справа № 202/7607/14-ц Суддя у 1-й інстанції - Волошин Є.В. Доповідач - Макаров М. О.

Категорія 21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2021 року                                                                м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.        

суддів – Петешенкової М.Ю., Пищиди М.М.

при секретарі – Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Дніпропетровської області Шевцова Надія Володимирівна про визнання договорів дарування недійсними,-

В С Т А Н О В И Л А :

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Дніпропетровської області Шевцова Н.В. про визнання договорів дарування недійсними.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 03 лютого 2014 року апеляційним судом Дніпропетровської області ухвалено рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 704 820,00 грн. ОСОБА_4 був присутній в судовому засіданні під час проголошення рішення суду. Таким чином, 03 лютого 2014 року у ОСОБА_1 виник безумовний обов`язок сплатити грошові кошти на користь ОСОБА_3 . Однак, останній, бажаючи уникнути грошового зобов`язання, встановленого рішенням апеляційного суду, 14 лютого 2014 року уклав договори дарування, що передбачали відчуження на користь його дружини ОСОБА_2 всього належного йому нерухомого майна, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 та нежитлового приміщення, офіс АДРЕСА_2 . Внаслідок вчинення вказаних вище дій щодо безоплатного відчуження нерухомого майна, примусове виконання рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стало неможливим. Станом на дату подання позову триває виконавче провадження № 42497619, відкрите за заявою про примусове виконання виконавчого листа, виданого на користь ОСОБА_3 . Причиною неможливості виконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2014 року є відсутність майна та коштів, на які може бути звернене стягнення для задоволення вимог стягувача. Вчинення ОСОБА_1 вищезазначених договорів дарування нерухомого майна на користь своєї дружини, пов`язано із намаганнями уникнути зобов`язань, визначених судовим рішенням, що є безумовною підставою для визнання спірних правочинів недійсними відповідно до статті 234 ЦК України.

Враховуючи викладене позивачка просила визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , предметом якого є нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати недійсним договір дарування домоволодіння та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено.

Постановою Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 грудня 2015 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 квітня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено, визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення, офіс АДРЕСА_2 ) від 14 лютого 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнано недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 ) від 14 лютого 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційні скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорювані договори дарування за своїм змістом суперечать вимогам закону. Апелянт зазначає, що ОСОБА_1 з моменту укладання договорів дарування не володіє та не користується домоволодінням АДРЕСА_1 та нежитловим приміщення, офіс АДРЕСА_2 , так як знаходиться за кордоном або проживає в будинку сина в зв`язку із замовним вбивством.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги необхідно задовольнити, а рішення суду скасувати.

Так, задовольняючи позовні вимоги, районний суд виходив з того, що спірні договори дарування домоволодінням  АДРЕСА_1 та приміщенням АДРЕСА_2 за своїм змістом суперечать вимогам закону, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, вчинені з порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. 

Проте, колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погодитись не може, так як він суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , колегія суддів виходить з наступного.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття l ЦПК України (ред. з 15.12.2017); стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Длявизнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня

2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від зазначених вище висновків Верховного Суду України та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї дружини після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України), заборони суперечливої поведінки та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Так, в справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2014 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто грошові кошти в розмірі 704 820,50 грн. та судові витрати в розмірі 3 441,00 грн. та відкрито виконавче провадження за № ЄДРВП 42497619.

14 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_2 був укладений договір дарування, згідно з якого ОСОБА_1 , як дарувальник з однієї сторони, і ОСОБА_2 – обдарована, з іншої сторони, передає обдарованій безоплатно у власність нежиле приміщення – офіс, розташований за адресою: АДРЕСА_4 .

Цього ж дня, 14 лютого 2014 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений ще один договір дарування, згідно з якого ОСОБА_1 , як дарувальник з однієї сторони, і ОСОБА_2 , як обдарована, з іншої сторони уклали договір, за яким дарувальник передає обдарованій безоплатно у власність домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Факт перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 06 липня 1985 року підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний 19 вересня 2014 року.

По даній справі Верховним Судом України зроблений правовий висновок, викладений у постанові від 19 жовтня 2016 року, про який зазначено вище.

Верховний Суд України скасовуючи судові рішення по цій справі зазначив, що у справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Надаючи оцінку вказаним обставинам, апеляційний суд зазначає наступне.

Так, вироком 09 грудня 2013 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська чоловік позивача ОСОБА_5 був засуджений ч. 4 ст. 190 КК України (в редакції від 15.04.2008), ч. 1 ст. 358, ч. 2 ст. 358, ч. 3 ст. 358 КК України (в редакції від 05.04.2001) до восьми років ув`язнення з конфіскацією 1/2 частини особисто йому належного майна, а також стягнуто із засудженого на користь, зокрема, ТОВ «Альянс», засновником якого був ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди в результаті злочину 1495000 грн.

Цим вироком встановлено, що ОСОБА_5 шляхом шахрайства заволодів також майном ТОВ «Альянс», тобто грошовими коштами в сумі 1495000 грн.

Як було в подальшому встановлено, ці кошти були фактично у незаконний спосіб набуті на потреби сім`ї ОСОБА_5 , про що зокрема зазначено в рішенні апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2014 року, з якого встановлено, що чоловік позивачки в рахунок погашення боргу в сумі 1409641 грн. через ОСОБА_1 здійснив відчуження спільного з ОСОБА_3 будинку на погашення боргу, про що позивачка ОСОБА_3 надала нотаріусу заяву про згоду на таке відчуження.

Та цим рішенням апеляційного суду стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 половину вартості цього будинку в сумі 704820 грн. 50 коп., а також 14 березня 2014 року відкрито виконавче провадження №42497619 (Т.1 а.с. 6-11, 15-18).

Крім того, заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2010 року стягнуто із чоловіка позивачки ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 борг за розпискою в сумі 400000 грн. що є еквівалентом 50000 доларів США та 18 квітня 2017 року відкрито виконавче провадження №АСВП 53775401.

Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Зазначені висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19)

Тобто в даному випадку є конструкція з двох виконавчих проваджень, відповідно яких сторони у виконавчій службі, відповідно до Закону України “Про виконавче провадженні” мають право вирішити питання щодо спільного погашення боргів.

Крім того, встановлено, що вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 травня 2019 року, залишеним без змін ухвалою Запорізького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року засуджено чоловіка позивачки ОСОБА_5 за ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 14, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України, організація готування до умисного вбивства, тобто умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині, вчиненого на замовлення.

Цим вироком встановлено, що ОСОБА_5 у 2014 році (точну дату не встановлено) замовив умисне вбивство відповідача по справі- ОСОБА_1 та внаслідок своєчасного звернення відповідача ОСОБА_1 до правоохоронних органів, його життя було врятовано.

У своїх поясненнях відповідач ОСОБА_1 зазначив, що саме дізнавшись у грудні 2013 року про намір ОСОБА_5 його вбивства, відповідач змушений вчинити дії з метою безпеки і збереження свого життя та усунення негативних наслідків для своєї сім`ї, а саме наприкінці грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Посольства Республіки Польща із заявою про надання виду на проживання, який йому було надано у 2014 році за національною ознакою та відповідно виїхав на проживання до Республіки Польща, де зареєстрований в АДРЕСА_5 .

За цих же обставин ОСОБА_1 уклав договори дарування з своєю дружиною ОСОБА_2 всього свого нерухомого майна, а в подальшому 19 вересня 2014 року розірвав шлюб із нею (Т. 1 а.с. 87).

Позивач та її представник цих обставин не спростували.

Також колегія суддів не погоджується з доводами позивача, про те що відповідач не знявся з реєстрації в будинку АДРЕСА_1 , а також не переоформив комунальні платежі на спірний житловий будинок та нежитлове приміщення, офіс, що розташований по АДРЕСА_4 .

Так, встановлено, що договір про надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 укладений ОСОБА_2 18 серпня 2015 року, договір про надання населенню послуг з газопостачання за адресою: АДРЕСА_1 був укладений ОСОБА_2 10 вересня 2015 року, договір про користування електричною енергією для побутових споживачів за адресою: АДРЕСА_1 був укладений ОСОБА_2 10 жовтня 2015 року.

Щодо приміщення АДРЕСА_2 , з листа ПАТ “ДТЕК Дніпрообленерго” від 11 квітня 2017 року № 26878/1001 убачається, що за адресою: АДРЕСА_4 укладено договір про користування електричною енергією від 28 травня 2010 року № 6532060 між ПАТ “ДТЕК Дніпрообленерго” та ОСОБА_1 ..

Згідно листа КП “Дніпропетровські міські теплові мережі” Дніпропетровської міської ради від 05.04.2017 року № 351: договір на постачання теплової енергії за адресою: АДРЕСА_4 було укладено з фізичною особою ОСОБА_1 . Грошові кошти за спожиту теплову енергію у період з лютого 2014 року по травень 2016 року сплачувались споживачем ОСОБА_1 , проте, з урахуванням вище викладеного, хто конкретно сплачував суми за ці послуги, суду надано не було.

Тобто ОСОБА_2 фактично переоформила особові рахунки на нерухомість через рік після укладення спірних договорів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що чинним законодавством України не встановлено обов`язку щодо обов`язкового переоформлення особистих рахунків на нового власника, це є правом власника.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

За таких обставин колегія суддів вважає, що спірні правочини не мають ознак фіктивності, оскільки вчинені з інших підстав, а не ухилення від виконання рішення суду, а також позивачем вказані вище обставини не спростовані, тому позовні вимоги є не доведеними.

На вказане суд уваги не звернув, в зв`язку із чим дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 ..

Оскаржуване рішення як таке, що суперечить нормам матеріального та процесуального права підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 ..

В зв`язку із задоволенням апеляційних скарг, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір по 852,60 грн. на кожного.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційні скарги  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2018 року - скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Дніпропетровської області Шевцова Надія Володимирівна про визнання договорів дарування недійсними — відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір по 852,60 грн. на кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.Ю. Петешенкова

М.М. Пищида