КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/7108/2021

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2021 року м. Київ

Справа № 761/34486/16-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Махлай Л.Д., Немировської О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Волошина В.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,

встановив:

У вересні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідача Київської міської ради, в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив суд:

- визнати за позивачем право власності за набувальною давністю на 17/25 частин жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що йому належить на праві власності 8/25 частин вищезазначеного будинку, а власником 17/25 частин цього будинку була ОСОБА_4 , яка померла, але ніколи не цікавилася будинком, не здійснювала за ним догляд та утримання, останні двадцять років проживала за адресою: АДРЕСА_2 .

З 1999 року позивач добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується всім будинком, господарськими та побутовими будівлями та спорудами, утримує його, а тому на підставі ст. 344 ЦК України, просив суд визнати за ним право власності на спірну частину будинку.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року відкрито провадження по справі.

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 січня 2017 року було залучено ОСОБА_2 в якості співвідповідача, як спадкоємця за заповітом після смерті ОСОБА_4 .

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 22 червня 2018 року було залучено ОСОБА_3 , в якості третьої особи, оскільки вона відноситься до спадкоємців за законом, які мають обов`язкову частку у спадщині, після смерті ОСОБА_4 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, на невідповідність висновків суду обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд розглянув справу без його участі та без показів свідків з його боку, які неодноразово з`являлись в судове засідання, проте засідання не відбувалось з різних причин.

Вказує, що ОСОБА_2 не є спадкоємцем ОСОБА_4 та намагається незаконно заволодіти нерухомим майном. У померлої ОСОБА_4 ніяких родичів в Україні ніколи не було, в тому числі і племінника, який стверджує, що він є спадкоємцем за заповітом. В наданих ОСОБА_2 документах підпис не належить ОСОБА_4 та вважає, що ОСОБА_2 разом з нотаріусом зробив підробку підпису спадкодавця ОСОБА_4 на частину будинку, на яку він претендує за набувальною давністю. При цьому, смерть спадкодавця ОСОБА_4 реєстрував не спадкоємець, а стороння особа ОСОБА_5 , який притягувався до кримінальної відповідальності за шахрайство.

Вказує, що на сьогоднішній день у провадженні СВ ВП №2 Шевченківського УП ГУНП в м. Києві знаходиться кримінальна справа №12016100100014986 за ст.358 КК України, яка порушена за його заявою. Зазначає, що 23.12.2017 р. ст. слідчим Коваль Т.В. було винесено постанову про закриття цього кримінального провадження від 24.11.2016 у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. Постанова слідчого була оскаржена до суду, який ухвалою від 31.08.2018 скасував постанову про закриття цього кримінального провадження. При цьому, зазначив, що для проведення почеркознавчих досліджень необхідні оригінали документів. Тобто, справа про підробку заповіту щодо 17/25 частин житлового будинку має і далі розслідуватись, і для цього мають бути витребувані оригінали документів з нотаріальної контори. Факт підробки заповіту має суттєве значення для вирішення справи. 29.11.2019 слідча Байда Л.А. винесла постанову про закриття вказаного кримінального провадження, яку знову ухвалою від 14.02.2020 скасував Шевченківський районний суд м. Києва та зобов`язав уповноважену особу Шевченківського УП ГУНП у м. Києві поновити кримінальне провадження.

Вважає, що суддя Волошин В.О. виніс неправомірне рішення та допустив грубу недбалість, оскільки судове засідання проведено за його відсутності, згоди на проведення якого він не надавав.

Зазначає, що третя особа ОСОБА_6 надає неправдиву інформацію про обставини, яких не було насправді. Стверджує, що він отримав ключі від ОСОБА_4 майже одразу, коли почав жити в будинку по АДРЕСА_1 , для того щоб навести порядок. Просив у ОСОБА_4 фінансової підтримки на проведення робіт, але йому було відмовлено. Він претензій до неї не пред`являв, а вона аргументувала це тим, що це її не хвилює і все влаштовує, оскільки вона проживала з 80-х років в благоустроєній квартирі по АДРЕСА_3 . Вказує, що у будинку замків ніколи не міняв, дім не був в задовільному стані, відколи він його придбав, будинок непридатний для відпочинку та проживання, що підтверджує його оціночна вартість, надана експертною компанією. Тому показання відповідач та третьої особи є надуманими.

Стверджує, що суд першої інстанції незаконно позбавив його права на захист, обмеживши його свідків в праві надати правдиві свідчення, безапеляційно відмовив в поверненні важливого свідка ОСОБА_7 , чим перевищив свої повноваження. В той же прийняв до уваги показання відповідача та третьої особи, що не відповідає принципам справедливого судочинства.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Посилається на те, що ОСОБА_4 за життя склала заповіт на його користь, ОСОБА_2 , та повідомила про це найближчу рідню. ОСОБА_4 на час відкриття спадщини належало 17/25 частин будинку, решта 8/25 частин цього будинку належить позивачу. За життя ОСОБА_4 здійснювала догляд не тільки за будинком, а і за частиною саду, в чому їй допомагала її сестра ОСОБА_8 . На зимовий період ОСОБА_4 переїздила до квартири, а з 2014 року переїхала на постійне місце проживання до кв. АДРЕСА_4 , за станом здоров`я, про що було відомо позивачу. Після смерті ОСОБА_4 він, ОСОБА_2 , зустрівся з позивачем і повідомив йому, що є спадкоємцем за заповітом і оформляє спадкову справу. Після цього позивач звернувся до суду з даним позовом, не повідомивши суд про спадкоємця ОСОБА_2 за заповітом. 22 червня 2018 року до участі в справі було залучено ОСОБА_3 в якості третьої особи, оскільки вона є двоюрідною сестрою ОСОБА_4 . 18 жовтня 2018 року ОСОБА_3 написала клопотання до суду про розгляд справи у її відсутності та надала відповідні письмові пояснення. Звертає увагу, що за життя ОСОБА_4 зверталась до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві з метою дотримання позивачем містобудівного законодавства.

Вказує, що ОСОБА_1 самочинно розпочав будівництво двоповерхового будинку із мансардою на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, на земельній ділянці, яка належала ОСОБА_9 без належного дозволу зі сторони власника ( ОСОБА_10 ) та належного затвердженого проекту будівництва будинку. Після початку будівництва нового двоповерхового будинку із мансардою на земельній ділянці, яка йому не належала, родичі ОСОБА_10 , і він в тому числі, не в змозі були потрапити на спірну земельну ділянку садибу та будинок. ОСОБА_1 замінив замки у хвіртці забору садиби, а також врізав нові замки у вхідні двері будинку та завів собак. Позивач використовує садовий будинок як склад для будівельних матеріалів. На неодноразові пропозиції про передачу ключів від будинку ОСОБА_1 відповідав погрозами.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення суду скасувати.

Відповідач ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, будучи повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення учасників справи, що з`явились в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач просив суд визнати за собою право власності за набувальною давністю на 17/25 частин жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 , яка померла, проте за життя ніколи будинком не цікавилась, не доглядала та не утримувала його, а проживала понад 20 років у квартирі по АДРЕСА_3 .

Посилаючись на положення ст. 344 ЦК України позивач зазначав, що з 1999 року він відкрито, добросовісно та безперервно володіє та користується всією площею будинку, а тому за ним має бути визнано право власності за набувальною давністю на 17/25 частин жилого будинку, що належала померлій ОСОБА_4 .

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що правові підстави, передбачені статтею 344 ЦК України для визнання за позивачем права власності на 17/25 частин жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за набувальною давністю - відсутні. Крім того, судом критично оцінюються квитанції про сплату позивачем комунальних послуг, оскільки в частині їх міститься інформація про сплату відповідних послуг за адресою: АДРЕСА_5 , а не за весь будинок, при цьому зазначені докази не свідчать про факт заволодіння позивачем часткою іншого співвласника спірного будинку, який продовжує відкрито, безперервно володіти спірним будинком.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, висновки суду щодо підстав для відмови у задоволенні позову є законними і обґрунтованими та такими, що відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 17/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 зареєстровані на праві власності за ОСОБА_4 , а саме: 7/25 - на підставі договору дарування, посвідченого Київською державною нотаріальною конторою № 3 від 08.01.1964 року; 10/25 частин - на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Київською державною нотаріальною конторою № 1 від 04.11.1983 року ( а.с. 99, т. 1)

8/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 належить позивачу ОСОБА_1 на підставі договору дарування частини житлового будинку від 24.05.1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ларіоновою С.Л. за реєстровим № 776 (а.с. 5, 6 т. 1).

Відповідно до проведеної інвентаризації від 12 травня 1999 року зазначений будинок мав наступні показники: загальна площа - 108,9 кв.м., житлова площа - 69,0 кв.м.

Відповідно до копії свідоцтва про смерть ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років (а.с. 92 т.1).

За життя ОСОБА_4 було складено на користь відповідача ОСОБА_2 заповіт від 10 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грек А.В. (а.с. 91 т.1).

Після смерті ОСОБА_4 відповідач ОСОБА_2 звернувся з заявою про прийняття спадщини.

Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом ст. 317, ч. 1 ст. 319 ЦК України власникові належать право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч.1 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Отже, за змістом ст. 344 ЦК України, добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Таким чином, позивач повинен довести: законність об`єкта володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).

З матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 достовірно обізнаний про те, що 17/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , на яку позивач просить визнати право власності за набувальною давністю, перебувала у власності померлої ОСОБА_4 , що виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю.

Суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, належним чином оцінивши докази наявні в матеріалах справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених статтею 344 ЦК України правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю, у зв`язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено, що він добросовісно заволодів спірною частиною житлового будинку, адже володілець на момент заволодіння майном знав про належність вказаного майна на праві власності іншій особі, відповідно, і про неправомірність його заволодіння.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не є спадкоємцем ОСОБА_4 та намагається незаконно заволодіти нерухомим майном, а заповіт складений на його ім`я є підробленим, колегія суддів відхиляє, оскільки позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду з даним позовом не довів умови для набуття права власності за набувальною давністю, зокрема добросовісність володіння спірним житловим будинком.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Отже, оскільки позивач був обізнаний про те, що власником 17/25 частини спірного житлового будинку, яка є предметом цього спору, була ОСОБА_4 , то не можна вважати володіння позивачем частиною житлового будинку, яка залишилась після її смерті, добросовісним.

Відповідно до заяв ОСОБА_1 від 24.05.2019 року, 11.09.2019 року, що наявні у матеріалах даної справи, він зазначав, що володіє спільним з ОСОБА_4 усім будинком більше десяти років, управляв належною ОСОБА_4 частиною будинку з її згоди та відома ( а.с. 65, 144 т. 2).

З викладеного вбачається, що за життя власника 17/25 частин будинку ОСОБА_4 позивач користувався зазначеною частиною будинку зі згоди її власника.

В суді апеляційної інстанції при наданні пояснень ОСОБА_1 підтвердив, що достовірно знав, хто є іншим співвласником будинку, всі роботи в будинку він здійснював за погодженням з ОСОБА_4 .

Як вбачається з листа Департаменту Державної архітектурно-будівельної інстанції у м. Києві від 07.07.2016 року, на підставі звернення ОСОБА_4 у березні 2016 року посадові особи Департаменту виїжджали за адресою АДРЕСА_1 , та було встановлено, що за вказаною адресою знаходиться садибний будинок з мансардою, який знаходиться в захаращеному стані, та недобудований двоповерховий будинок, який не експлуатується ( а.с. 100, т. 1)

11 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Дев`ятої Київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , 1925 року народження, щодо майна якої відкрито спадкову справу 08 червня 2016 року № 426/2016. Вказав, що документи, необхідні для отримання свідоцтва про право на спадщину, будуть подані додатково. ( а.с. 227, зворот, т. 2).

На вказану заяву Завідувачем нотконтори ОСОБА_1 було повідомлено, що ОСОБА_4 на день смерті залишила заповіт, яким усе своє майно заповідала ОСОБА_2 , та яким позбавила спадщини всіх інших спадкоємців, тому закликати ОСОБА_1 до спадкування немає можливості ( а.с. 228,зворот, т. 2).

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 , висновків Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 310/1856/17, у постанові від 21 вересня 2019 року у справі № 225/5271/18, володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

За таких обставин, ознака добросовісності володіння позивачем спірною частиною житлового будинку відсутня, а тому доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Смерть власника 17/25 частини спірного житлового будинку не дає позивачу ОСОБА_1 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном за життя ОСОБА_4 правомірним.

Оскільки позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України, доводи апеляційної скарги про те, що суд незаконно позбавив його права на захист, обмеживши його свідків в праві надати правдиві свідчення, не мають правого значення при вирішенні даного спору.

Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанцій та спростовуються встановленими судом обставинами, додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв`язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, рішення ухвалене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Махлай Л.Д.

Немировська О.В.