Постанова

Іменем України

11 червня 2021 року

м. Київ

справа № 488/2619/17

провадження № 61-11601св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2019 року в складі судді Лазаревої Г. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2020 року в складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Данилової О. О., Кушнірової Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року позивач звернувся до суду із позовом про виселення із зняттям із реєстраційного обліку у будинку ОСОБА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що 15 вересня 2016 року він став власником житлового будинку загальною площею 179,56 кв.м., який знаходиться по АДРЕСА_1 .

Право власності у позивача виникло на підставі стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки від 30 січня 2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р. В. та зареєстрований у державному реєстрі за № 540.

Після набуття права власності на іпотечне майно АТ КБ «ПриватБанк» намагався отримати доступ до житла, але з`ясував, що у ньому є зареєстрованим відповідач, внаслідок чого банк, як власник, позбавлений можливості у розпорядженні своїм правом. Відповідачу була надіслана письмова вимога про звільнення житла, яка ним була проігнорована.

У зв`язку із зазначеними обставинами позивач був змушений звернутися до суду із позовом та просив суд виселити відповідача зі зняттям з реєстраційного обліку із вказаного житлового будинку без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»).

Рішення судів мотивовані тим, що відповідно до частини другої статті 109 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Дана норма установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Тобто, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

АТ КБ «ПриватБанк» набув право власності на спірний будинок у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити відповідача. Однак, оскільки це житлове приміщення було придбане не за рахунок кредиту, суди дійшли висновків про неможливість виселення відповідача із зазначеного будинку без надання йому іншого постійного житла. У зв`язку із цим суди вважали заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2020 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - Сокуренко Є. С., не погодившись із рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2019 року та постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 11 серпня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна обґрунтована тим, що судами не враховано належним чином право власника майна на усунення перешкод в користуванні ним. Після переходу права власності на житло до нового власника, члени сім`ї колишнього власника, яким є відповідач, втрачають право на проживання у ньому. У відповідача наявне на праві власності інше житло, а тому він матиме місце проживання після виселення. Позивач зазначає про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16-ц; у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14; ухвалах Верховного Суду України: у справі № 6-10723св08, у справі № 6-2778св08, у справі 6-55662св10, Також вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, посилаючись на те, що судами неповно досліджено матеріали справи та не надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників справи

09 вересня 2020 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідач ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 22 серпня 1981 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу.

Відповідно до копії договору купівлі-продажу від 22 листопада 1996 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої Миколаївської державної нотаріальної контори Козленок С. І, ОСОБА_2 придбала будинок АДРЕСА_1 .

29 січня 2007 року між дружиною відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк», яке змінило найменування на АТ КБ «Приватбанк», укладено кредитну угоду № 5МФ/2007 про надання коштів окремими частинами, шляхом видачі траншів кредиту, на загальну суму 200 000,00 доларів США.

В забезпечення виконання зобов`язань позичальника ОСОБА_2 за відповідною кредитною угодою, 30 січня 2007 року між банком та позичальником також укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами, загальною площею 179,56 кв.м. та земельну ділянку, площею 0,0450 га, кадастровий номер 4810136600:11:002:0006, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Дані об`єкти нерухомості були придбані ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі із відповідачем ОСОБА_1 , та належали ОСОБА_2 на праві власності з 1996 року.

Згідно акту про проживання, складеному 16 березня 2020 року та затвердженого комунальним підприємством «Дирекція єдиного замовника «Океан», ОСОБА_1 з 1996 року проживав та проживає у будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до листів департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради та департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради ОСОБА_1 вибув 11 лютого 2015 року із попереднього місця мешкання у квартирі АДРЕСА_2 , та 12 лютого 2015 року зареєструвався у будинку АДРЕСА_1 .

З інформаційний довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 68416178 вбачається, що державним реєстратором приватним нотаріусом Завалієвим А. А. Чернігівський міський нотаріальний округ, Чернігівська область, в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, 15 вересня 2016 року зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк».

02 червня 2017 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало ОСОБА_2 претензію про добровільне звільнення житлового приміщення - будинку АДРЕСА_1 та зняття з реєстраційного обліку за цією адресою.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону України «Про іпотеку».

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому згідно частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 10 жовтня 2019 року в справі № 295/4514/16-ц, від 30 жовтня 2019 року в справі № 640/14765/15-ц, від 20 листопада 2019 року в справі № 522/19899/14-ц.

У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач набув право власності на спірний будинок у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки і з цих підстав просить виселити відповідача із відповідного будинку, який придбаний не за рахунок кредиту.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідача ОСОБА_1 з предмета іпотеки (спірного будинку) без надання їм іншого житлового приміщення.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» у зв`язку із його необґрунтованістю.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18.

Враховуючи зазначене, а також фактичні обставини у даній справі, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо виселення відповідача як члена сім`ї колишнього власника будинку.

Аргументи касаційної скарги щодо наявності у відповідача на праві власності іншого житла є недоведеними, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження даних обставин.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду України та Верховного Суду, яка викладена у зазначених позивачем у касаційній скарзі відповідних судових рішеннях є необґрунтованими, оскільки у наведених рішеннях судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.

Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук