ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5300/21 Справа № 185/1649/20 Суддя у 1-й інстанції - Болдирєва У. М. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2021 рокуколегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

                       головуючого - судді Демченко Е.Л.

                       суддів – Куценко Т.Р., Макарова М.О.

                       при секретарі — Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Центру надання адміністративних послуг м.Покровськ про захист права власності, -

в с т а н о в и л а:

       У березні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який уточнив 30 липня 2020 року, до ОСОБА_1 , Центру надання адміністративних послуг м.Покровськ про захист права власності, мотивуючи його тим, що він є власником нежитлового приміщення, яке розташоване в АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 09 жовтня 2012 року, державна реєстрація права власності здійснена 12 жовтня 2012 року комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації м.Донецька. На підставі договору оренди вказане нежитлове приміщення було передано ним у користування ПАТ «ВТБ Банк».

       Вказував, що у 2013 році до ПАТ «ВТБ Банк» звернувся  ОСОБА_1  для переукладання договору оренди та надав Витяг з державного реєстру про реєстрацію права власності на його ім`я на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у цивільній справі №2/1605/371/10/12. Однак насправді Гребінківським районним судом Полтавської області ніколи не розглядалася справа між сторонами ОСОБА_2  та ОСОБА_1 , а під номером 2/1605/371/12 в суді обліковується інша цивільна справа.

       Зазначав, що постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року було задоволено його позов та скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , номер запису про право власності в державному реєстрі речових прав 4105496. Вказаним рішення встановлено, що реєстрація права власності ОСОБА_1 здійснена неправомірно, оскільки не існує рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі №2/1605/371/10/12 між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року скасовано постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року, закрито провадження у справі. Вказано, що даний спір повинен вирішуватись в порядку цивільного судочинства.

       Посилаючись на те, що у січні 2020 року маючи намір продати нежитлове приміщення, власником якого він є, дізнався, що на підставі постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року право власності знову було зареєстровано за ОСОБА_1 та з метою захисту своїх прав просив суд ухвалити рішення, яким у порядку захисту права власності витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове приміщення, розташоване в АДРЕСА_1 ; зобов`язати Центр надання адміністративних послуг м.Покровськ скасувати реєстрацію права власності на зазначене нежитлове приміщення за ОСОБА_1 .

       Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської від 18 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. В порядку захисту права власності ОСОБА_2  витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1  нежитлове приміщення, яке розташоване в АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 257863214101.

       В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

       Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач пропустив строк позовної давності. Обрав невірний спосіб захисту своїх прав. Позивач визнав саме його належним власником спірного майна. Вказував про ряд процесуальних порушень, які позбавили його права на особисту участь під час розгляду справи.

       25 травня 2021 року позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив його залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказував, що права відповідача під час розгляду справи не порушені, починаючи з 02 березня 2020 року відповідач нехтував своїми правами, подаючи лише заяви про відкладення справи та про проведення відеоконференції, що свідчить про свідоме зловживання своїми правами. Вказував, що строк позовної давності не пропущено, оскільки право власника підлягає судовому захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника.

       Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

       Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

       Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

       Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

       Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 09 жовтня 2012 року, позивач ОСОБА_2 набув право власності на нежитлове приміщення, яке розташоване в АДРЕСА_1 .

       Договір купівлі-продажу було укладено між ОСОБА_3 , яка діяла за довіреністю від імені ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та позивачем ОСОБА_2 (а.с.9-11).

       За цим договором ОСОБА_3 та ОСОБА_5 передали у власність ОСОБА_2 вбудоване приміщення на І-му поверсі житлового будинку літ.А-5, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

       Договір посвідчено приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Тупицькою Ю.Ю., зареєстровано в реєстрі №991. Здійснено належну реєстрацію договору у Державному реєстрі правочинів, номер правочину 5244343 (а.с.12-13).

       12 жовтня 2012 року комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації м.Донецька здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вбудоване приміщення загальною площею 239,4 кв.м на І-му поверсі житлового будинку літ.А-5, яке розташоване в АДРЕСА_1 (а.с.14-15).

       На підставі договору оренди нежитлове приміщення було передано у користування ПАТ «ВТБ Банк».

       У 2013 році до ПАТ «ВТБ Банк» звернувся ОСОБА_1 для переукладення договору оренди та надав Витяг з державного реєстру про реєстрацію права власності на його ім`я на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у цивільній справі №2/1605/371/10/12.

       Однак Гребінківським районним судом Полтавської області ніколи не розглядалася справа між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а під номером 2/1605/371/12 в суді обліковується інша цивільна справа.

       Згідно записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, 27 грудня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Ворошиловського районного управління юстиції у місті Донецьку Михайловою Т.С. внесено запис під номером 4105496 про державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, розташоване в АДРЕСА_1 , на підставі заочного рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 28 грудня 2012 року, номер 2/1605/371/10/12 (а.с.44).

       Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року було задоволено позов ОСОБА_2 , скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , номер запису про право власності в державному реєстрі речових прав 4105496 (а.с.39-43).

       Постанову обґрунтовано тим, що реєстрація права власності ОСОБА_1 здійснена неправомірно, оскільки не існує рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі №2/1605/371/10/12 між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

       Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2018 року скасовано постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2014 року, закрито провадження у справі №808/7005/14 за позовом ОСОБА_2 до реєстраційної служби Ворошиловського районного управління юстиції у м.Донецьку, третя особа - державний реєстратор Михайлова Т.С., про зобов`язання вчинити певні дії (а.с.48-51).

       Апеляційний адміністративний суд послався на те, що у справі оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв`язані і питання, пов`язані з реєстрацією права власності на об`єкт нерухомого майна, а тому цей спір не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд в порядку адміністративного судочинства.

       З тексту постанови апеляційного адміністративного вбачається, що державним реєстратором реєстраційної служби Ворошиловського районного управління юстиції у м.Донецьку здійснена реєстрація права власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , на підставі заочного рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 28 грудня 2012 року у справі №2/1605/371/10/12.

       Згідно з повідомленням голови Гребінківського районного суду Полтавської області №01-19/3/2020 від 29 січня 2020 року, відповідно до алфавітних показників архіву суду за 2012-2013 рік цивільна справа, у якій сторонами були б ОСОБА_1 чи ОСОБА_2 до суду не надходила та відповідно не розглядалась. Під номером 2/1605/371/12 у Гребінківському районному суді обліковується цивільна справа за позовом ОСОБА_6 до ПОП «Довіра» (а.с.52-54).

       23 січня 2020 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань під номером 12020050500000072 внесені відомості про кримінальне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 358 КК України, за заявою ОСОБА_2 про те, що невстановлена особа підробила рішення Гребінківського районного суду Полтавської області, на підставі якого державним реєстратором реєстраційної служби було змінено право власності на спірне нежитлове (а.с.55-56).

       Також судом установлено, що 11 лютого 2020 року ОСОБА_2 звернувся з заявою до сектору державної реєстрації ЦНАП м.Покровська про скасування реєстрації права власності на нежитлове приміщення, яке знаходиться в АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , оскільки рішення суду №2/1605/371/10/12, на підставі якого було зареєстровано право власності, ніколи судом не приймалося (а.с.37).

       Центром надання адміністративних послуг м.Покровськ було надано лист №25/02-11 від 24 лютого 2020 року, яким повідомлено ОСОБА_2 про те, що ЦНАП м.Покровськ не можуть бути вчинені реєстраційні дії, які необхідні для скасування реєстрації права власності на нежитлове приміщення, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 за відсутності судового рішення про визнання, зміну чи припинення речових прав (а.с.58-60).

        Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що державою був визнаний та підтверджений факт набуття ОСОБА_1 права власності на вказане нерухоме майно шляхом реєстрації права власності на підставі судового рішення, яке не приймалося, а тому позов в частині витребування майна вважав обґрунтованим та доведеним належними та допустимими доказами.

       Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним.

       Положеннями статей 15,16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

       Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

       Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

       Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на свій розсуд.

       Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

       Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

       Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

       Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження №6-2407цс15)).

       За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15).

       Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18).

       Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.        Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18, пункти 146-147.

       Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

       Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

       Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

       Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

       Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

       Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

       Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

       У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

       Колегія суддів звертає увагу на те, що матеріалами справи підтверджено факт того, що приміщення вибуло з володіння власника ОСОБА_2 поза його волею та право власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 було зареєстроване на підставі неіснуючого рішення суду.

       Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують факт того, що саме позивач є власником спірного нерухомого майна.

       Фактично апеляційна скарга не містить жодних пояснень по суті спору.

       Посилання апеляційної скарги на пропуск строку позовної давності колегією суддів відхиляються на підставі наступного.

        Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України).

       Згідно із ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

       Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

       Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ст.253 ЦК України).

       За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

       Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

       Згідно зі ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

       Нормою ч.3 ст.267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

       Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі   «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

       Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

       Для вирішення питання щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин по суті заявлених вимог, необхідно з`ясувати до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного належить позов.

       Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

       Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

       Відповідно до п.36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення.

       За таких обставин, допоки позивач є власником нерухомого майна, він не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, отже підстави для застосування позовної давності відсутні.

       Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із висновком Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц.

       Віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна. Умовами звернення з таким позовом є те, що: 1)позивач є власником майна; 2)власник фактично втратив володіння річчю; 3)відповідач є незаконним володільцем; 4)власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5)предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6)ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181 цс 18).

       Посилання апеляційної скарги стосовно того, що суд допустився процесуальних порушень, позбавивши його права на участь у судовому засіданні, відхиляються як такі, що не знайшли свого підтвердження.

       Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

       До основних засад (принципів) цивільного судочинства належить: верховенство права; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами.

       Відповідно до частин першої, другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається у судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

       Особи, які беруть участь у справі, згідно зі статтею 43 ЦПК України мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

       Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

       У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

       Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

       Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

       Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

       Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

       З матеріалів справи вбачається, що провадження по справі відкрите 21 квітня 2020 року.

       18 травня 2020 року відповідач подав заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

       Ухвалою суду від 16 червня 2020 року проведення судового засідання за участю відповідача ОСОБА_1 призначено у режимі відеоконференції на 13 липня 2020 року (а.с.117).

       Відповідач копію ухвали отримав та був обізнаний про слухання справи (а.с.119-120).

       09 липня 2020 року подав до суду заяву про відвід судді Зінченко А.С.

       Під час слухання справи 13 липня 2020 року ОСОБА_1 підтримав заяву про відвід.

       Ухвалою суду від 13 липня 2020 року заяву про відвід судді було задоволено.

       Справа була прийнята до провадження суддею Болдирєвою У.М.

       29 вересня 2020 року ОСОБА_7 - адвокат відповідача ОСОБА_1 подав заяву про перенесення розгляду справи.

       Ухвалою суду від 30 вересня 2020 року продовжено строк підготовчого провадження та повторно надіслано на адресу відповідача копії документів, доданих до позову.

       03 листопада 2020 року відповідач подав заяву про зупинення розгляду справи до закінчення карантину.

       04 листопада 2020 року у задоволенні клопотання відмовлено, повторно відкладене підготовче засідання на 18 січня 2021 року.

       13 січня 2021 року ОСОБА_7 - адвокат відповідача ОСОБА_1 подав заяву про перенесення розгляду справи.

       Колегія суддів наголошує на тому, що відповідач належним чином повідомлявся про дати судових засідань, що підтверджується матеріалами справи.        

       Тож той факт, що 18 січня 2021 року було закрите підготовче засідання та справа розглянута по суті, не порушило право відповідача.

       Матеріали справи свідчать про зловживання ОСОБА_1 своїми процесуальними правами.

       Доводи апеляційної стосовно невірно обраного способу захисту є хибними. Позивач є належним власником майна, яке фактично вибуло з його володіння на підставі підробленого рішення суду.

       Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.        

       Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

       За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального й процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду має бути залишена без змін.

       Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

п о с т а н о в и л а:

       Апеляційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.

       Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської від 18 січня 2021 року залишити без змін.

       Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

               Головуючий:                                         Демченко Е.Л.

               Судді:                                                 Куценко Т.Р.

                                                                        Макаров М.О.