АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц-1420/09 Головуючий по 1 інстанції
Категорія 41 Очеретяний В.А.
Доповідач в апеляційній інстанції Адаменко Л.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 вересня 2009 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:
Головуючого Адаменко Л.В.
суддів Корнієнко Н.В., Гончар Н.І.
при секретарі Макарчук Н.С.
адвоката ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 травня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про вселення та усунення перешкод в користуванні житлом,
встановила:
ОСОБА_6 , ОСОБА_7 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про вселення в АДРЕСА_1 та усунення перешкод в користуванні житлом, посилаючись на те, що позивачка ОСОБА_6 в 1989 році зареєструвала шлюб з відповідачем ОСОБА_5, від якого мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. В період спільного подружнього життя вони за спільні кошти придбали житловий будинок по АДРЕСА_1, але були зареєстровані в будинку по АДРЕСА_2, який підлягав зносу в зв'язку з намірами отримати квартиру, в даному будинку вони зареєстровані і по сьогоднішній день. Оскільки придбання ними житла унеможливлювало б отримання ними квартири, взамін будинку, що підпадав під знос, так як по діючому на той час законодавству не можна було мати у власності дві квартири чи два будинки, придбаний ними будинок по АДРЕСА_1 був оформлений на бабу відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_9 Після смерті ОСОБА_9, придбаний ними будинок, в порядку спадкування, перейшов у власність матері її колишнього чоловіка - відповідачки по справі ОСОБА_4, яка, як і ОСОБА_9, в цьому будинку ніколи не проживала. Будинок, який вони придбали, складався з двох кімнат та кухні. В одній кімнаті проживала вона з відповідачем ОСОБА_5, а в іншій проживав їх син ОСОБА_7 також позивач по справі. В зв'язку з тим, що житлова площа старого будинку не задовольняла їх житлові потреби, вони почали будівництво нового будинку на цій присадибній ділянці по АДРЕСА_1 яке на даний час майже завершено. Не бажаючи в подальшому визнавати за нею, як за своєю колишньою дружиною, право власності на спільно нажите майно, відповідач ОСОБА_5 за домовленістю із своєю матір'ю - відповідачкою по справі ОСОБА_4, примусили її та їх сина ОСОБА_7 29 липня 2008 року залишити будинок та перейти проживати до її матері. Позивачі просили вселити їх у будинок АДРЕСА_1 та зобов'язати відповідачів не чинити їм перешкод у вселенні та проживанні у вказаному будинку.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 травня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_6 та ОСОБА_7 задоволено, ухвалено вселити ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в будинок АДРЕСА_1 Черкаської області та зобов'язати відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_7 не перешкоджати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вселенні та проживанні в ньому.
Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали на вказане рішення апеляційну скаргу, в якій вказавши на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права судом, просили його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачам у задоволенні їх позовних вимог.
Заслухавши учасників процесу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_4 та ОСОБА_5 підлягає до часткового задоволення, а ухвалене по даній справі рішення до скасування з ухваленням нового рішення із слідуючих підстав.
Суд першої інстанції ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України про те, що рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим; ст. 214 ЦПК України, яка зобов'язує суд вирішити питання у тій послідовності, в якій вони передбачені законом; ст. 215 цього Кодексу відповідно до якої ухвалене в справі рішення за змістом має бути гранично повним, ясним та чітким. У рішенні суду відсутня мотивувальна частина рішення.
Як вбачається із матеріалів справи, сім'я ОСОБА_5 за час спільного проживання користувалась старим будинком та будувала новий, в своєму рішенні суд не зазначив в який же саме будинок позивачі підлягають вселенню. В позовній заяві і в поясненнях в судовому засіданні позивачі також про це не вказували. Суду апеляційної інстанції відповідачі надали акт про те, що старий будинок для житла непридатний і знаходиться в аварійному стані.
При розгляді позову суд не зазначив чому та на підставі якого закону суд прийшов до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про вселення та усунення перешкод в користуванні житлом, пославшись лише в резолютивній частині рішення на ст. ст. 109, 156, 157, 160, 191 ЖК, очевидно виходячи з того, що члени сім'ї власника будинку, які проживають разом з ним в будинку, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку. Проте це суперечить доказам, дослідженим судом при вирішенні спору.
В разі задоволення позову про вселення позивачів в новий будинок суд першої інстанції повинен був врахувати:
по-перше, що відповідачка ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину (а.с. 71) є власником будинку АДРЕСА_1, придбаного за договором купівлі-продажу, посвідченого Уманською держнотконторою 1 листопада 1989 року. Зазначений будинок, як встановлено судом, був придбаний на ім'я її матері ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2;
по-друге: дозвіл на будівництво нового жилого будинку у визначених розмірах з надвірними спорудами (господарським сараєм, літньою кухнею, банею та гаражем в цьому будинку) за вказаною вище адресою був наданий на підставі рішення Уманського міськвиконкому № 55 від 15 лютого 1990 року ОСОБА_9;
по-третє: як вбачається із пояснень сторін та матеріалів справи будівництво нового житлового будинку на час розгляду справи в суді завершено не було;
по-четверте, що відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Ч.3 ст. 331 ЦК України передбачено, що "до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна)".
А тому вважати, що ОСОБА_4 відповідно до вказаних норм законів є власником недобудованого жилого будинку АДРЕСА_1, немає підстав. Питання про її право власності на зазначений будинок на момент пред'явлення позову в іншому порядку не вирішувалось.
Крім цього, суду першої інстанції необхідно мати на увазі, що будинок АДРЕСА_1 не зданий в експлуатацію у встановленому порядку, є незавершеним будівництвом і не може бути визнаний жилим приміщенням в силу ст. 50 ЖК України, відповідно до якої жиле приміщення має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
Таким чином, до спірних правовідносин між сторонами суд неправильно застосував норми матеріального права, які їх регулюють, одночасно на протязі всього судового розгляду, досліджуючи обставини щодо затрат позивачки ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_5 в період шлюбу та після його розірвання на придбання старого будинку та будівництво нового, всупереч заявленим позовним вимогам про вселення та усунення перешкод у користуванні житлом. Фактично суд, досліджуючи таким чином докази по справі, не з'ясував суть заявлених позивачами позовних вимог.
При новому розгляді необхідно мати на увазі, що відповідно до ст. 405 ЦК України, ч. 1 ст. 156 ЖК України лише члени сім'ї власника будинку, які проживають разом з ним в будинку, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Тобто члени сім'ї власника будинку користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником, чого насправді по даній справі не було. Суд першої інстанції, достовірно встановивши, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не були членами сім'ї ОСОБА_4 і ніколи разом з нею не проживали однією сім'єю, помилково при розгляді спору виходив з того, що вони були членами сім'ї власника будинку.
Гарантії прав громадян, які мають в приватній власності жилий будинок (квартиру), передбачені Конституцією України ( ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997р. відповідно до Закону N 475/97-ВР від 17.07.1997р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", ст. ст. 16, 316, 317, 319, 321, 386, 937 ЦК України, ст. 155 ЖК України, в них закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. А тому, рішення суду першої інстанції про те, що відповідачі можуть бути належними відповідачами за пред'явленим позовом, неправильне.
Зазначені висновки не суперечать нормам ст. 47 Конституції, ст. 9 ЖК, ст. 311 ЦК, враховуючи, що право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.
Під час нового розгляду справи суду необхідно мати на увазі, що позивачі не набули самостійного права на житло з підстав, передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордера тощо - ст. 810 ЦК, ст. ст. 61, 64 ЖК), не були членами сім'ї відповідачки ОСОБА_4, не надали суду доказів щодо визначення їх з власником права користування житлом, а позивачка ОСОБА_6 надавала лише докази її участі у придбанні старого будинку та будівництві нового.
За наведених обставин у спосіб вибраний позивачами захист їх прав не можливий.
На підставі викладеного та в зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушеннями норм процесуального права, пов'язаними з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, в зв'язку з фактичним не вирішенням по суті заявлених позовних вимог позову, відповідно до ст. 311 ЦПК України ухвалене по справі рішення підлягає до скасування з направленням справи на новий розгляд.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 311, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволити частково.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 травня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про вселення та усунення перешкод в користуванні житлом скасувати, справу направити на новий розгляд до того ж суду в іншому складі.
Ухвала набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.