КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

                                               Справа № 488/4037/16-ц

Провадження № 2/488/33/21 р.

РІШЕННЯ

Іменем України

01.06.2021 року                                                   м. Миколаїв

Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого по справі судді – Селіщевої Л.І.,

при секретарі – Глубоченко О.О.,

       розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного Товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

та

       за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Акціонерного Товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору, -

встановив:

        ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є позивач по даній справі – АТ «Альфа-Банк», звернувся до суду із позовом до відповідача – ОСОБА_1 , в обґрунтування якого вказав, що 01.02.2008 р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та відповідачкою був укладений договір кредиту № 644/46-К46, згідно якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 42 500 доларів США, зі сплатою за користування кредитом 12,5 % та з кінцевим терміном повернення кредиту – до 31.01.2028 р.

06.10.2008 р. між тими сторонами була укладена Додаткова угода № 1 про внесення змін до договору кредиту, згідно якої з 20.10.2008 р. була збільшена відсоткова ставка за користування кредитом до 14,0% річних.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачкою взятих на себе зобов`язань, станом на 17.08.2016 р. виникла заборгованість на загальну суму – 29 391,64 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на вказану дату складає – 736 533,57 грн., із яких:

-заборгованість за кредитом – 19 873,95 доларів США, що еквівалентно 498 027,04 грн.;

-заборгованість за відсотками – 6 646,18 доларів США, що еквівалентно 166 548,54 грн.;

-пеня за несвоєчасне повернення відсотків – 71 958 грн.

Посилаючись на викладене та небажання відповідачки у позасудовому порядку погасити кредитну заборгованість, позивач просив стягнути з неї заборгованість за кредитним договором у розмірі 29 391,64 доларів США, у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату винесення судом рішення по даній справі, а також судові витрати, понесені по справі.

       Відповідач – ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином, причини неявки суду невідомі. Представник відповідача – ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечував проти позову через його безпідставність та необґрунтованість, та пред`явив зустрічний позов про визнання недійсним кредитного договору № 644/46-К46 від 01.02.2008 р.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що кредитний договір був укладений в іноземній валюті, що суперечить вимогам законодавства та порушує законні права та інтереси відповідачки. Зокрема, валюта платежу у кредитному договорі визначена за обмінним курсом в еквіваленті до долару США, що суперечить положенням ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», і позичальник зобов`язаний сплачувати платежі у гривні за обмінним курсом валюти на день здійснення платежу, що є порушенням ст. 18 вищевказаного Закону, тому такі умови є несправедливими. Крім цього, ОСОБА_1 завчасно не була надана інформація про орієнтовну сукупну вартість кредиту та усіх супутніх послуг, а також щодо інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23.11.2017 р. зустрічний позов був прийнятий та об`єднаний в одне провадження із первісним позовом, для їх спільного розгляду.

Представник позивача зустрічний позов не визнав та заперечував проти його задоволення через безпідставність, необґрунтованість та недоведеність.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29.10.2019 р. було проведено заміну ПАТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника – АТ «Альфа-Банк».

Заслухавши пояснення учасників справи та дослідивши надані ними письмові докази по справі, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

       Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

       Стаття 12 ЦПК України визначає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

       Згідно з частинами 1,3 статті 1054 ЦК за кредитним договором банк зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Згідно зі статтею 526 ЦК зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

       Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК).

       Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК).

В силу ч.ч. 1,2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

       Загальні підстави недійсності правочину встановлені частиною 1 статті 215 ЦК, а саме недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою статті 203 цього Кодексу.

       Правилами частин 1-3 статті 203 ЦК визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

Закон України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, про типові відсоткові ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов`язальні відносини.

За змістом статей 11, 18 Закону до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Частиною другою статті 19 Закону визначено, що підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов`язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги.

Відповідно до ч.8 ст.18 Закону «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Із матеріалів справи вбачається, що 01.02.2008 р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та відповідачкою – ОСОБА_1 був укладений договір кредиту № 644/46-К46, згідно якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 42 500 доларів США, зі сплатою за користування кредитом 12,5 % та з кінцевим терміном повернення кредиту – до 31.01.2028 р. Кредит надавався позичальнику на придбання нерухомого майна – однокімнатної квартири АДРЕСА_1 (п.п. 1.1-1.2 кредитного договору).

       З метою забезпечення належного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, між сторонами був укладений іпотечний договір, предметом якого була вищевказана квартира, яку відповідач передала в іпотеку банку (п. 1.3 кредитного договору).

Зі змісту вказаного кредитного договору вбачається, що сторони погодили визначення суми кредиту та платежів за договором, у гривнях, в еквіваленті до долара США.

Постановою Правління Національного Банку України № 168 від 10.05.2007 року (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 25.05.2007 року за № 541/13808) «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» передбачено, що ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту.

Пунктом 2 цієї Постанови встановлені вимоги щодо надання споживачу попередньої інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, зокрема, визначено, що банки зобов`язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

       а)        найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу;

       б)        умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

       в)        орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту;

       г)        інші умови, передбачені законодавством; (п. 3.1.) Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

       Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 533 ЦК України, грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Таким чином, заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Отже, у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення правочинів, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, є таким, що не суперечить чинному законодавству.

Доводи представника відповідача ОСОБА_1 щодо відсутності у банку ліцензії для здійснення операцій з валютними цінностями, суд знаходить безпідставними з огляду на таке.

Право банку здійснювати операції в іноземній валюті врегульовано, зокрема, Законом України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про Національний банк України», Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» тощо.

       Із матеріалів справи вбачається, що 29.12.2001 року Національним банком України було видано Акціонерно-комерційному банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» ліцензію № 5 на право здійснення операцій, перелічених у Додатку, зокрема, операцій з валютними цінностями.

Частина перша статті 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначає правовий статус валюти України як єдиного законного засобу платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов`язань, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Дане положення слід інтерпретувати таким чином, що валютним законодавством можуть бути встановлені особливі правила використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

Саме такі правила визначені статтею 5 Декрету, відповідно до якої валютні операції можуть здійснюватися виключно на підставі індивідуальної чи генеральної ліцензії НБУ. Згідно з пунктом 2 статті 1 Декрету, юридичний зміст поняття “валютні операції” має широкий контекст і включає будь-які операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності (у тому числі, на іноземну валюту), за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України. Виходячи з даного визначення, очевидно, що надання кредитів в іноземній валюті кваліфікується валютною операцією, яка може здійснюватися виключно на підставі відповідної ліцензії НБУ.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Диспозиція норми частини другої статті 5 Декрету передбачає, що індивідуальної ліцензії потребують валютні операції, визначені частиною четвертою цієї статті, в той час як генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії. Тобто, валютна операція здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії або генеральної ліцензії у разі, якщо вона не підпадає під режим індивідуального ліцензування.

При цьому індивідуальна ліцензія видається НБУ на разову валютну операцію, в той час як генеральна ліцензія дозволяє здійснювати окремі валютні операції, що не підпадають під режим індивідуального ліцензування, на регулярній основі протягом строку дії ліцензії. Пунктом “в” частини четвертої статті 5 Декрету встановлена вимога стосовно необхідності отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Відповідно до частини шостої статті 5 Декрету, порядок видачі ліцензій на здійснення валютних операцій визначається НБУ. Однак станом на сьогоднішній день не існує будь-яких нормативно-правових актів НБУ, які б встановили терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Дана обставина, з огляду на відсилочний характер норми пункту “в” частини четвертої статті 5 Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов`язані із наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам України.

Отже, з огляду на відсутність істотних нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування до операцій з надання кредитів в іноземній валюті у відносинах між резидентами України, як це передбачено пунктом “в” частини четвертої статті 5 Декрету, єдиною правовою підставою для здійснення банками та іншими фінансовими установами кредитування в іноземній валюті, згідно з частиною другою статті 5 Декрету, є генеральна ліцензія НБУ, отримана ними в установленому порядку.

Аналогічні положення містять ст. 47 та ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», які визначають, що наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення банком операцій з валютними цінностями, у тому числі, операцій з використання іноземної валюти як засобу платежу.

З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору.

Щодо первісного позову АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, то суд знаходить його також таким, що не підлягає задоволенню виходячи із такого.

Судовим розглядом встановлено, і це підтверджується наявною у матеріалах справи копією іпотечного договору, що 01.02.2008 р. між АКБ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1 . Іпотечний договір був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Сіряковою О.В. за реєстр. № 36.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договоя можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за свої правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.

Відповідно до умов ст. 4 іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання повністю або частково, у т.ч. якщо іпотекодавець не поверне іпотекодержателю суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, іншї заборгованість, не сплатить платежі та штрафи, що передбачені та/або випливають з основного зобов`язання та цим Договором, у тому числі у випадку одноразової прострочення основного зобов`язання.

При настанні вищевказаних обставин іпотекодержатель надсилає іпотекодавцеві: письмову вимогу про усунення порушення основного зобов`язання та зобов`язань, передбачених цим Договором у строк, що не перевищує тридцяти календарних днів, ті попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога Іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього Договору. За вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпоткодержателя:

-за рішенням суду;

-у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Вказана норма закону передбачає, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої п. 12.3 цього договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Із матеріалів справи вбачається, що ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу ОСОБА_1 направлялося повідомлення за вих. № 10592 від 15.06.2018 р. про звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку». Цим повідомленням іпотекодержатель вказав, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавцю (позичальнику) буде прощено залишок непогашеної заборгованості за кредитом.

Судом також встановлено, що рішенням державного реєстратора Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого В.Ю. від 27.11.2018 р. за № 44278701 право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , було зареєстровано за АТ «Укрсоцбанк».

Таким чином АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є позивач по даній справі – АТ «Альфа-Банк», отримавши право власності на іпотечне майно, здійснив процедуру позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, що діяла на час позасудового врегулювання), - після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що банк втратив право вимагати від ОСОБА_1 сплату заборгованості за кредитним договором, тому його позов задоволенню не підлягає.

На підставі ст. 141 ЦПК України судові витрати сторонам не відшкодовуються через те, що суд відмовив повністю у задоволенні вимог як за первісним так і за зустрічним позовами.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 258-259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд,-

Вирішив:

У задоволенні позову Акціонерного Товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного Товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору – відмовити.

       Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення. У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін:

Позивач та відповідач за зустрічним позовом – Акціонерне Товариство «Альфа-Банк», 03150 м. Київ, вул. Велика Васильківська 100, код ЄДРПОУ 23494714.

Відповідач та позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

     Суддя Л.І. Селіщева