Справа № 306/2111/15-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

        24 травня 2021 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

судді - доповідачки Готри Т. Ю.,

суддів Куштана Б. П., Мацунича М. В.,

за участі секретарки судового засідання Балаж Н. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 9 листопада 2015 року, ухвалене суддею Вінер Е.А.,

в с т а н о в и в:

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

Позов обґрунтувала тим, що з 07.10.2006 вона перебувала з відповідачем ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Свалявського районного суду від 09.12.2013. Від шлюбу у них народилося троє дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

За період шлюбу ними було набуто у спільну сумісну власність рухоме майно, в тому числі для благоустрою житлового будинку в АДРЕСА_1 , який належав на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 06.04.2004, укладеного між ним та ОСОБА_3 до укладення з нею шлюбу.

Вказувала, що після одруження вона з чоловіком проживали у пристосованому для помешкання сараї за вказаною адресою, оскільки будинок ще не був придатний для проживання. При фінансовій підтримці її батьків, її власних коштів та коштів ОСОБА_2 , за період шлюбу вони привели будинок у придатний для проживання стан та за півтора року стали проживати у ньому.

Також зазначала, що у період перебування їх у шлюбі зі спільних сумісних коштів, а саме з 07.10.2006 по 22.03.2012 здійснено погашення кредиту за зобов`язаннями позичальника ОСОБА_2 згідно з кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004, а відтак половина цих коштів підлягає стягненню на її користь.

Звертала увагу, що таке погашення було зумовлено тим, що будинок, у якому вони проживали з дітьми, було передано ОСОБА_2 в іпотеку, відповідно до договору іпотеки від 09.04.2004 для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором від 08.04.2004.

У березні 2012 року, під час її перебування в пологовому будинку на збереженні (син ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_2 попросив позичити в її батьків 5 700 євро, які особисто йому передав її батько.

Під впливом колекторів, для вирішення питання зі значною заборгованістю ОСОБА_2 та уникнення звернення стягнення на будинок, 22.03.2012 нею було надано ОСОБА_2 нотаріально посвідчену згоду на розірвання договору купівлі-продажу будинку від 06.04.2004.

Після цього договір купівлі-продажу від 06.04.2004, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було розірвано на підставі договору від 23.03.2012, а житловий будинок повернувся у власність ОСОБА_3 (тітки ОСОБА_2 ).

Проте вона з чоловіком і надалі залишились проживати в цьому будинку аж до розірвання шлюбу ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), а ОСОБА_2 фактично проживає у ньому й надалі.

Після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 вона з дітьми виїхала з указаного житлового будинку та між ними не досягнуто добровільної згоди щодо поділу спільно рухомого майна.

Також указувала, що загальна вартість набутого подружжям рухомого майна становить 477 768,60 грн. На її думку, їй слід присудити рухоме майно загальною вартістю 226 715,80 грн, а відповідачу ОСОБА_2  вартістю 251 052,80 гривень.

Посилаючись на положення ст. 70 СК України зазначала, що чоловік не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дітей, витрачав майно на шкоду інтересам сім`ї, тоді як з нею проживають троє дітей, а розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування, у зв`язку з чим її частка в рухомому майні має бути збільшена та становити 80%, що складає 382 215,04 грн від загальної вартості (477 768,6 х 80% = 382 215,04).

Відтак, на її переконання, з ОСОБА_2 слід стягнути 155 499,24 грн компенсації вартості меншої частки рухомого майна (382 215,04 – 226 715,80 = 155 499,24).

За наведених обставин просила здійснити поділ майна, збільшивши її частку до 80% від усього спільного сумісного майна. Розподілити їй рухоме майно згідно з переліком наведеного в позовній заяві. Стягнути з ОСОБА_2 на її користь кошти в розмірі 155 499,14 грн, як різницю між вартістю майна, що підлягає їй присудженню. Стягнути з ОСОБА_2 на її користь 1/2 частину коштів, що були сплачені зі спільних сумісних коштів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004 року в банку «Надра» за період з 07.10.2006 по 22.03.2012.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 9 листопада 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виділено позивачці зі спільного сумісного майна, згідно з переліком наведеним у рішенні суду, на загальну суму 226 715,80 гривень. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Зазначене рішення в апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_7 та ОСОБА_2 . Інший відповідач ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції не оскаржувала.

ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення суду в частині виділеного позивачці майна. Посилався на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, у зв`язку з чим просив скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення, яким розподілити майно наступним чином: автомобіль марки Volkswagen Jetta, реєстраційний номер НОМЕР_1 , виділити у власність одному з подружжя, а решту майна на суму 226 000,00 грн присудити іншому.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просила рішення місцевого суду змінити в частині відмови у задоволенні її позовних вимог - збільшити її частку до 80% від усього спільного сумісного рухомого майна; стягнути на її користь з ОСОБА_2 155 499,24 грн різниці вартості майна, що підлягає поділу; стягнути на її користь з ОСОБА_2 Ѕ частину коштів, що були сплачені зі спільних сумісних коштів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004 у банку «Надра» за період з 07.10.2006 по 22.03.2012.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2  задоволено частково. Рішення Свалявського районного суду від 9 листопада 2015 року змінено і позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виділено їй рухоме майно вартістю 273 563,12 гривень згідно з переліком, наведеним у постанові апеляційного суду, та стягнуто з ОСОБА_2 на її користь 3 309,91 грн різниці вартості її частки в рухомому майні. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 17 436,96 доларів США, сплачені в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004, укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «Надра». У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 травня 2020 року зазначену постанову Закарпатського апеляційного суду від 19.12.2019 в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 17 436,96 доларів США скасовано, а справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, предметом даного апеляційного розгляду є апеляційна скарга позивачки ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 09.11.2015, в якій вона просила змінити це рішення суду в частині відмови їй у задоволенні позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на її користь Ѕ частини коштів, що були сплачені зі спільних сумісних коштів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004 у банку «Надра» за період з 07.10.2006 по 22.03.2012, та ухвалити нове рішення про задоволення цієї позовної вимоги.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представники ОСОБА_8 і адвокат Шевченко В.С. апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав наведених у ній.

Відповідач ОСОБА_2 та його представники – адвокати Фекийшгазі К.С. і Лещинець Л.В. апеляційну скаргу не визнали, просили таку залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Відповідачка ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилася повторно, хоча була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, а тому, на думку колегії суддів і відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, її неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідачку, пояснення сторін та їх представників, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що така не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 9 Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження в яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 половини коштів, що були сплачені зі спільних сумісних коштів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004 у банку «Надра» за період з 07.10.2006 по 22.03.2012, суд першої інстанції керувався фактом недоведеності позивачкою цієї вимоги.

Колегія суддів погоджується з цим висновком місцевого суду, оскільки такого суд дійшов із додержанням норм матеріального і процесуального права з огляду на таке.

Судом установлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 серпня 2000 року, який було розірвано 20 грудня 2001 року. Повторно сторони уклали шлюб між собою 7 жовтня 2006 року, який рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 9 грудня 2013 року теж розірвано.

За період шлюбу у сторін народилося троє дітей: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_9 (т. 1 а. с. 8-12).

6 квітня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Гуледза А.Г. за реєстровим № 1940, відповідно до якого ОСОБА_2 купив за ціною 150 000 гривень від ОСОБА_3 належний їй на праві власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

9 квітня 2004 року ОСОБА_2 отримав у ПАТ КБ «Надра» кредит у розмірі 20 641,00 доларів США, відповідно до умов кредитного договору №261/04-2004 від 08.04.2004 по продукту «Придбання споживчої нерухомості», що стверджується довідкою банку від 30.01.2017 та розрахунком заборгованості ОСОБА_2 за цим кредитним договором (т. 2 а. с. 52-53, 72).

На виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором від 08.04.2004 ОСОБА_2 було передано банку в іпотеку належний йому на праві приватної власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з договором іпотеки від 09.04.2004.

Отже, з наведеного слідує, що кредит ОСОБА_2 був отриманий не в інтересах сім`ї, оскільки сторони в період з 20.12.2001 по 07.10.2006 не перебували у зареєстрованому шлюбі.

З указаної вище довідки ПАТ КБ «Надра» слідує, що за період з 07.10.2006 (укладення повторно шлюбу) по 22.03.2012 (погашення кредиту) було погашено за кредитним договором від 08.04.2004 коштів в загальній сумі 34 873,85 доларів США, з яких тіло кредиту – 18 686,00 доларів США, відсотків по кредиту – 15 994,46 доларів США та пеня -193,39 доларів США.

Позивачка ОСОБА_1 у позовній заяві стверджувала, що погашення вказаного кредиту відбувалося зі спільних сумісних коштів подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період їх перебування у шлюбі, а тому половина цих коштів підлягає стягненню з відповідача на її користь. Указувала, що таке погашення було зумовлено тим, що будинок, у якому проживало подружжя з дітьми, було передано ОСОБА_2 в іпотеку, згідно з договором іпотеки від 09.04.2004, для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 08.04.2004.

Допитана в суді апеляційної інстанції в якості свідка позивачка ствердила, що погашення ОСОБА_2 вказаного кредиту здійснювалося також і з її власних заощаджень, коштів, які були зняті з її депозитного вкладу та за рахунок коштів, які надавались її батьками.

Колегія суддів уважає безпідставними твердження позивачки про погашення кредитних зобов`язань ОСОБА_2 коштами, які надав у березні 2012 року її батько в сумі 5 700,00 євро, оскільки така обставина заперечується відповідачем, а доказів отримання їх у позику ОСОБА_2 від батька позивачки чи інших осіб у матеріалах справи немає. Крім того,  за наявності підтверджених доказів про отримання у позику грошових коштів, такі кошти не можуть бути предметом поділу спільного майна подружжя, вони не можуть бути стягнуті на користь позивачки, яка такі кошти не позичала, оскільки є предметом самостійного зобов`язання та право вимоги за ним належить кредиторові (позикодавцеві), а не позивачці.

Також судом установлено, що ОСОБА_1 достроково розірвала депозитний договір № 148/01 від 12.02.2007, укладений нею із ВАТ АБ «Укргазбанк» та отримала 27.03.2007 кошти в сумі 49 772,61 грн (станом на цю дату курс гривні до долара США складав 5,05 грн) (т. 2 а. с. 160-164), з яких, за твердженням позивачки, допитаної в якості свідка в суді апеляційної інстанції, надала ОСОБА_2 у березні 2008 року на погашення кредиту в сумі 1 000 доларів США.

Разом із цим, у своїх поясненнях в суді апеляційної інстанції позивачка ОСОБА_1 вже стверджувала, що ці 1 000 доларів США вона надала ОСОБА_2 у 2007 році.

Отож, з наведеного слідує, що надані позивачкою пояснення в якості свідка та сторони є суперечливими між собою, а тому не можуть бути взяті до уваги на підтвердження наведених нею доводів у позовній заяві щодо погашення кредиту ОСОБА_2 за рахунок належних їй депозитних коштів.

Окрім цього, з довідки ПАТ КБ «Надра» від 30.01.2017 (т. 2 а. с. 72) про загальну суму платежів по кредиту за період із 07.10.2006 по 22.03.2012, тобто перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, слідує, що у 2007 році сплата кредитних коштів була проведена лише 28.02.2007 у розмірі 1 000 доларів США. Позивачка депозитні кошти зняла 27.03.2007 з яких, за її твердженням, надала ОСОБА_2 для сплати 1 000 доларів США. Однак наступна сплата коштів була здійснена лише 01.04.2008 у сумі 1 500 доларів США і доказів того, що також за рахунок депозитних коштів позивачки, матеріали справи не містять.

Не заслуговують на увагу і твердження позивачки про погашення отриманого ОСОБА_2 кредиту за рахунок її власних заощаджень та коштів, які надавались її батьками, оскільки відповідач ОСОБА_2 заперечує цю обставину, посилаючись на те, що кредит було погашено за рахунок коштів, які належали йому особисто, зокрема коштів отриманих від ОСОБА_3 на підставі договору від 23.03.2012, яким було розірвано договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 від 06.04.2004 та повернуто йому за цим договором 150 000 гривень, а також іншого кредиту, отриманого 27.12.2007 у Відкритому акціонерному товаристві ВТБ Банк у розмірі 180 000,00 євро, згідно з кредитним договором № 30МКК від 27.12.2007 (т. 2 а. с. 153-158).

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнають ту обставину, що після розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_3 повернула ОСОБА_2 кошти у розмірі 150 000 гривень, які були отримані нею від покупця ОСОБА_2 (т. 4 а. с.76). Вказана обставина також підтверджується і рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 13 березня 2015 року, що набрало законної сили, а тому відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не підлягає доказуванню в цій справі (т. 1 а. с.19-27).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 травня 2020 року, якою скасовано постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 17 436,96 доларів США, сплачені в рахунок погашення кредиту за кредитним договором від 08.04.2004, укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «Надра», зазначено, що судом апеляційної інстанції не встановлено цільове призначення кредиту від 8 квітня 2004 року № 261/04-2004, чи отриманий цей кредит ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, чи погашення кредиту відбувалося з доходів, отриманих від підприємницької діяльності ОСОБА_2 .

Також у цій постанові зазначено, що при повторному розгляді справи в апеляційному порядку слід надати правову оцінку доводам позивача про доведеність наданих позивачем підстав для поділу сплачених у період перебування у шлюбних відносинах кредитних зобов`язань ОСОБА_2 з урахуванням того, що зобов`язання за кредитним договором уже виконано та, відповідно, відсутності такого майна, як грошові кошти, у зв`язку з їх сплатою. При цьому встановленню підлягає наявність згоди позивача на погашення кредитних зобов`язань відповідача в період перебування у шлюбі та чи відбувалося погашення кредитних зобов`язань в інтересах сім`ї.

Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Під час нового розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований як фізична особа-підприємець 17.06.2005, номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 23180000000000432, який припинив підприємницьку діяльність 30.01.2017 згідно з рішенням фізичної особи-підприємця про припинення підприємницької діяльності, що стверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та листом Свалявської РДА Закарпатської області від 23.12.2020 (т. 2 а. с. 148, т. 5 а. с. 99-101).

Отже, на момент отримання ОСОБА_2 кредиту в сумі 20 641,00 доларів США, відповідно до кредитного договору від 8 квітня 2004 року № 261/04-2004, такий не міг бути отриманий ним як фізичною особою-підприємцем, оскільки такого статусу ОСОБА_2 набув лише 17.06.2005.

На виконання ухвали Закарпатського апеляційного суду від 7 жовтня 2020 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб з питань безпосереднього виведення ПАТ КБ «Надра» з ринку в особі представниці Музичук Л.В. листом від 10.12.2020 за № 089-27-418/20 повідомив суд про неможливість надати належним чином завірену копію кредитного договору № 261/04-2004, укладеного 08.04.2004 між ОСОБА_2 та ВАТ КБ «Надра», оскільки на виконання приписів статті 52-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ПАТ «КБ «Надра» здав, а архів Національного банку України прийняв на зберігання всі документи банку за 1992-2020 роки (т. 5 а. с. 62-63).

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року витребувано з архіву Національного банку України копію вказаного кредитного договору (т. 5 а. с. 83-84), на яку листом від 18.01.2021 Національним банком України суд повідомлено, що кредитна справа (кредитний договір) ОСОБА_2 в описах архівних справ ПАТ «КБ «Надра» не зазначений та на архівне зберігання до Національного банку України ліквідатором ПАТ «КБ «Надра» не передавався (т. 5 а. с. 88).

За цих обставин установити чи отриманий указаний кредит ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за кредитним договором 08.04.2004 № 261/04-2004, що був укладений ним із ПАТ «КБ «Надра», неможливо за відсутністю такого договору. Разом із тим, за наведених вище обставин та доказів, які містяться в матеріалах справи, встановлено, що ОСОБА_2 був зареєстрований як фізична особа-підприємець тільки 17.06.2005, що виключає отримання ним цього кредиту у 2004 році як фізичною особою-підприємцем.

Відповідно до частини першої статті 60 CK України, майно, набуте, подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Положеннями статті 70 СК України констатовано, що у разі поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Водночас відповідно до підпунктів 1, 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, встановивши, що погашення кредиту від 08.04.2004 відповідачем ОСОБА_2 було здійснено за рахунок коштів, які належали йому особисто, а саме в сумі 150 000 гривень, які йому були повернуті ОСОБА_3 внаслідок розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 від 06.04.2004, який належав йому на праві приватної власності та був придбаний ним до шлюбу з позивачкою, а також іншого кредиту, отриманого 27.12.2007 у Відкритому акціонерному товаристві ВТБ Банк у розмірі 180 000,00 євро, згідно з кредитним договором №30МКК від 27.12.2007, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про відмову ОСОБА_1 у стягненні з ОСОБА_2 половини сплачених коштів за кредитним договором від 08.04.2004, за їх недоведеністю.

Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд констатує, що позивачка не довела належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами своїх вимог, які не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів уважає безпідставними, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону і фактичних обставинах справи та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення лише з формальних підстав.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої має суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справи «Серявин проти України» від 10.02.2010, заява № 4909/04). Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції його ухвалив із додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, оскаржене рішення суду є законним та обґрунтованим і відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга – без задоволення.

Керуючись статтями 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 9 листопада 2015 року в частині відмови ОСОБА_1 у позовній вимозі до ОСОБА_2 про стягнення Ѕ частини коштів, що були сплачені в рахунок погашення кредиту за кредитним договором № 261/04-2004 від 08.04.2004 в банку «Надра» за період з 07.10.2006 по 22.03.2012, залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 3 червня 2021 року.

Суддя-доповідачка

Судді