справа № 754/14608/19

головуючий у суді І інстанції Клочко І.В.

провадження № 22-ц/824/3962/2021

суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.

У Х В А Л А

24 травня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Мостової Г.І.,

суддів: Сержанюка А.С., Суханової Є.М.,

за участю секретаря судового засідання: Сердюк К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника Офісу Генерального прокурора - Петрика Віталія Анатолійовича та представника Шевченківського районного суду міста Києва - Зборщік Аліни Олександрівни на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Києва, Офісу Генерального прокурора, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, а також актами, що визнані неконституційними, -

в с т а н о в и в :

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Деснянського районного суду міста Києва з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва, Генеральної прокуратури України, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути за рахунок державного бюджету України майнову шкоду у розмірі 454 596 грн та моральну шкоду у розмірі 678 279 грн 42 коп., а також витрати, пов`язані з залученням експерта у розмірі 4 173 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що головним слідчим управління СБУ здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015000000000245 внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань 19 серпня 2015 року за підозрою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень - злочинів, передбачених частиною 1 статті 109, частиною 1 статті 14, частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 109, частиною 1 статті 14, частиною 2 статті 28, статтею 112, частиною 1 статті 14, частиною 3 статті 258, частиною 1 статті 258-3 та частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 263 КК України.

23 березня 2018 року ухвалою Шевченківського слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва Сидорова С.В. задоволено клопотання старшого слідчого Головного слідчого управління Служби безпеки України Томусяка О.С., погоджене з прокурором відділу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України Банником О.С. про застосування про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до підозрюваної ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 22015000000000245 від 19 серпня 2015 року застосовано до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави та взято ОСОБА_1 під варту в залі суду.

15 травня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва Слободянюк П.Л продовжено строк тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_1 до 13 липня 2018 року.

22 травня 2018 року Апеляційним судом міста Києва у задоволенні апеляційної скарги захисників підозрюваної ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 15травня 2018 року відмовлено, ухвалу залишено без змін.

Також, 22 травня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у клопотанні захисника ОСОБА_1 щодо зміни запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт та щодо застосування особистої поруки.

13 липня 2018 року ухвалою слідчого судді слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва Бігуль В.В. продовжено строк тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_1 до 07 вересня 2018 року та відмолено у задоволенні клопотання сторони захисту ОСОБА_1 у застосуванні до останньої міри запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.

09 серпня 2018 року Апеляційним судом міста Києва апеляційну скаргу захисників ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року залишено без задоволення, у застосуванні до підозрюваної ОСОБА_1 більш м`якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою відмовлено.

30 липня 2018 року матеріали досудового розслідування стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виділені з кримінального провадження № 22015000000000245 в окреме провадження № 22018000000000237 та сторону захисту повідомлено про завершення досудового розслідування, відповідно до статті 290 КПК України, та надання доступу до матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 22018000000000237 за підозрою ОСОБА_2 та ОСОБА_1

04 вересня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання під вартою ОСОБА_1 без визначення розміру застави до 30 жовтня 2018 року та у задоволенні клопотання сторони захисту ОСОБА_1 у застосуванні до останньої міри запобіжного заходу у вигляді особистої поруки відмовлено.

25 жовтня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання під вартою ОСОБА_1 до 23 грудня 2018 року та у задоволенні клопотання сторони захисту ОСОБА_1 у застосуванні до останньої міри запобіжного заходу у вигляді особистої поруки відмовлено.

18 грудня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання під вартою ОСОБА_1 до 15 лютого 2019 року.

14 березня 2019 року Апеляційним судом міста Києва апеляційну скаргу захисників ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року залишено без задоволення, а ухвалу суду - без змін.

11 лютого 2019 року ухвалою Верховного суду направлено кримінальне провадження № 22018000000000237 за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на розгляд зі Слов`янського міськрайонного суду Донецької області до Чернігівського районного суду Чернігівської області.

15 лютого 2019 року Чернігівським апеляційним судом винесено подання про визначення територіальної підсудності кримінального провадження № 22018000000000237 за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до Верховного Суду та цією ж ухвалою, в порушення вимог статті 404 КПК України, продовжено строк тримання під вартою обвинувачем ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 60 днів до 15 квітня 2019 року.

25 лютого 2019 року Верховним Судом кримінальне провадження щодо обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_1 направлено з Чернігівського районного суду Чернігівської області до Солом`янського районного суду міста Києва.

08 квітня 2019 року Київським апеляційним судом за поданням в.о. голови Солом`янського районного суду міста Києва обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 направлено до Дарницького районного суду міста Києва.

12 квітня 2019 року Київським апеляційним судом за поданням голови Дарницького районного суду міста Києва обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 направлено на розгляд до Броварського міськрайонного суду Київської області.

Ухвалою Київського апеляційного суду у справі № 243/885/19 (провадження 11п/824/304/2019) від 12 квітня 2019 року встановлено, що ухвалою колегії суддів Чернігівського апеляційного суду від 15 лютого 2019 року незаконно продовжено строк тримання під вартою обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у зв`язку із чим, обвинувачені утримуються під вартою незаконно та доручено Генеральному прокурору України та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, провести розгляд фактів викладених у заявах захисників та обвинуваченої ОСОБА_1 щодо незаконного тримання під вартою обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_1

16 квітня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були звільнені з під варти, у зв`язку з закінченням строку тримання під вартою.

Відповідно до ухвал Шевченківського районного суду міста Києва про застосування до ОСОБА_1 міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строку тримання під вартою, основною підставою для застосування заходу у вигляді тримання під вартою, відмові сторони захисту у застосуванні до підозрюваної ОСОБА_1 міри запобіжного заходу не пов`язаного із триманням під вартою, було вказано на те, що частиною 5 статті 176 КПК України визначено, що запобіжні заходи не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинуваться у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України, а тому до ОСОБА_1 не може бути застосований альтернативний запобіжний захід.

Шевченківським районним судом міста Києва 23 березня 2018 року під час розгляду клопотання про застосування до підозрюваної ОСОБА_1 міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а в подальшому 15 травня 2018 року, 13 липня 2018 року, 04 вересня 2018 року, 25 жовтня 2018 року, 18 грудня 2018 року під час розгляду клопотань про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 та Чернігівським апеляційним судом 15 лютого 2019 року під час розгляду клопотання про продовження тримання під вартою, не були прийняті до уваги доводи сторони захисту ОСОБА_1 щодо неправомірності застосування лише положень частини 5 статті 176 КПК України, оскільки обмеження щодо неможливості застосування певних запобіжних заходів до підозрюваних у вчиненні певних злочинів є такими, що порушують принцип рівності осіб перед законом.

Позивач вважає, що враховуючи практику Європейського суду з прав людини, Конвенцію та рішення Конституційного суду України від 25 червня 2019 року, можна стверджувати, що рішенням Конституційного суду України встановлено факт неправомірності застосування Шевченківським районним судом міста Києва до ОСОБА_1 23 березня 2018 року запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подальше його продовження до 15 квітня 2019 року.

З огляду на викладене, позивач вважає, що незаконними рішеннями Шевченківського районного суду міста Києва їй було завдано значної майнової (матеріальної) та моральної (немайнової) шкоди внаслідок незаконного застосування запобіжного заходу тримання під вартою, а тому позивач ОСОБА_1 просить стягнути за рахунок державного бюджету України майнову шкоду у вигляді не виплаченої заробітної плати за період з 22 березня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 454 596 грн та моральну шкоду у розмірі 678 279 грн 42 коп., а також витрати, пов`язані з залученням експерта у розмірі 4 173 грн.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року частково задоволено позов ОСОБА_1 .

Стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 600 000 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник Офісу Генерального прокурора - Петрик В.А. подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року в частині стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 600 000 грн та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник Шевченківського районного суду міста Києва - Зборщік А.О. подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзивів на них, вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи цей спір, і частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що в судовому засіданні позивач не довів, що відповідно до п.1-1 частини 1 статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», у ОСОБА_1 виникло право на відшкодування шкоди, оскільки не надав суду беззаперечних доказів, що підтверджують незаконне засудження позивача або незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, або незаконне взяття і тримання під вартою, або незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, або незаконного накладення арешту на майно, або незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права ОСОБА_1 .

Разом з тим, враховуючи наявність підозри ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, в тому числі передбаченого частиною 1 статті 109 КК України та встановлений положенням частиною 5 статті 176 КПУ України виключно запобіжний захід, як тримання під вартою, до осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258?258?5, 260, 261 КК України, який в подальшому за конституційною скаргою, в тому числі ОСОБА_1 , було визнане рішенням Конституційного суду України № 7-р/2019 від 25 червня 2019, не конституційним, суд першої інстанції вважав, що наявні підстави для відшкодування шкоди нанесеної ОСОБА_1 , відповідно до статті 152 Конституції України.

При визначенні розміру моральної шкоди, суд першої інстанції врахувавши вимоги розумності і справедливості, визначив розмір нанесеної моральної шкоди, у зв`язку з визнанням неконституційним положення частини 5 статті 176 КПК України, у сумі 600 000 грн.

При цьому, суд першої інстанції не вбачав підстав для відшкодування майнової шкоди ОСОБА_1 у вигляді не виплаченої заробітної плати за період тримання під вартою з 22 березня 2018 року по 16 квітня 2019 року, оскільки застосування судом до позивача іншого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою, наприклад домашній арешт, також позбавило можливості здійснювати повноваження народного депутата України.

Однак, такі висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до статті 220 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року № 1861-VI, визначивши достатність, законність і обґрунтованість подань прокурора про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт народного депутата України ОСОБА_1, законність одержання зазначених у них доказів, Комітет з питань регламенту та організації роботи Верховної Ради України надав висновок щодо відповідності закону цих подань та подав їх до Верховної Ради України, яка, розглянувши це питання на пленарному засіданні

22 березня 2018 року, прийняла рішення про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт народного депутата України - ОСОБА_1 (Постанови Верховної Ради України від 22 березня 2018 року № 2364-VIII, № 2365-VIII та № 2366-VIII).

22 березня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 14, частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 109, статтею 112, частиною 3 статті 258, частиною 1 статті 258-3 та частиною 1 статті 263 КК України.

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 23 березня 2018 року, застосовано до підозрюваної ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави, взято ОСОБА_1 під варту в залі суду. Строк дії ухвали про тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_1 встановлено в межах терміну досудового розслідування тривалістю 59 днів, до 20 травня 2018 року (а.с. 72-87 т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року, продовжено строк тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_3 до 13 липня 2018 року включно (а.с. 59-63 т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року, продовжено підозрюваній ОСОБА_3 запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави до 07 вересня 2018 року включно (а.с. 41-48 т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2018 року, продовжено підозрюваній ОСОБА_3 запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави до 30 жовтня 2018 року включно (а.с. 32-36 т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року, продовжено підозрюваній ОСОБА_3 запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави до 23 грудня 2018 року включно (а.с. 18-22 т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року, продовжено підозрюваній ОСОБА_3 запобіжний захід у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави до 15 лютого 2019 року включно (а.с. 9-12 т. 2).

Відповідно до частини 5 статті 176 КПК України (яка діяла на момент винесення вищевказаних ухвал суду), запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України.

В позовній заяві позивач ОСОБА_1 , посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 1 та пункт 1-1 частини 1 статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та статтю 152 Конституції України, -

просить стягнути за рахунок державного бюджету України майнову шкоду у вигляді не виплаченої заробітної плати за період з 22 березня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 454 596 грн та моральну шкоду у розмірі 678 279 грн 42 коп., а також витрати, пов`язані з залученням експерта у розмірі 4 173 грн.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

За змістом статті 15 ЦПК України як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена у частині 1 статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Також, одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.

Згідно із частиною першою статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що розглядається, такими спеціальними нормативно-правовими актами є Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII та Закон України «Про вибори народних депутатів України» 17 листопада 2011 року № 4061-VI (чинний на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 1, 20 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII народний депутат України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі.

Питання обрання народних депутатів регулювалося Законом України «Про вибори народних депутатів України» 17 листопада 2011 року № 4061-VI, де відповідно до основних засади виборів народних депутатів України зазначено, що народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Гарантії трудових прав та питання матеріального і соціально-побутового забезпечення народного депутата встановлюються Конституцією України, Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII, Кодексом законів про працю України, іншими законами України.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII, час роботи народного депутата у Верховній Раді України зараховується до стажу державної служби, а також зараховується до його загального і безперервного стажу роботи, стажу роботи (служби) за спеціальністю, стажу роботи, який дає право на встановлення процентних надбавок до заробітної плати та одержання одноразової винагороди за вислугу років (за стаж роботи за спеціальністю на даному підприємстві), процентної надбавки за вислугу років, виплату винагороди за підсумками роботи.

Відповідно до рішення Конституційного суду України № 7-р/2019 від 25 червня 2019, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини 5 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України, яким передбачено, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258?258-5, 260, 261 КК України. Положення частини 5 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Відповідно до рішення Конституційного суду України № 7-р/2019 від 25 червня 2019 року, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини 5 статті 176 КПК України, яким передбачено, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України. Положення частини 5 статті 176 КПК України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Отже, положення частини 5 статті 176 Кодексу допускає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі суто формального судового рішення, що порушує принцип верховенства права. В оспорюваній нормі обґрунтовується необхідність тримання під вартою тяжкістю злочину, що не забезпечує балансу між метою його застосування у кримінальному провадженні та правом особи на свободу та особисту недоторканність.

У справі, що розглядається, предметом спору є стягнення майнової шкоди у вигляді не виплаченої заробітної у розмірі 454 596 грн плати за період тримання під вартою з 22 березня 2018 року по 16 квітня 2019 року, коли ОСОБА_1 була обрана народним депутатом України, тобто перебувала на публічній службі, а також стягнення моральної шкоди у зв`язку з визнанням акту неконституційним.

З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати. Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19).

Указане залишилося поза увагою суду першої інстанції, який, не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянув справу в порядку цивільного судочинства, чим порушив норми процесуального права.

Пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 377 ЦПК України судове рішення суду першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 377 ЦПК України визначено, що порушення правил юрисдикції загальних судів є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, незалежно від доводів апеляційної скарги.

Якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини 1 статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина 1 статті 256 ЦПК України).

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням правил юрисдикції загальних судів, а тому відповідно до вимог названих вище норм процесуального закону підлягає скасуванню апеляційним судом із закриттям провадження у цій цивільній справі, а розгляд справи, за правилами КАС України, віднесено до адміністративного суду.

Роз`яснити позивачу його право протягом десяти днів з дня отримання ним ухвали про закриття провадження у цій справі - звернутися до Київського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Також, роз`яснити учасникам справи, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду у разі наявності підстав, передбачених пунктом 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір», а саме: у разі закриття (припинення) провадження у справі, у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється з урахуванням Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, та перерахування компенсації частини суми штрафних (фінансових) санкцій, визначених за даними системи обліку даних реєстраторів розрахункових операцій, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за № 1650/24182.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Керуючись статтями 255, 381-384 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника Офісу Генерального прокурора - Петрика Віталія Анатолійовича задовольнити частково.

Апеляційну скаргу представника Шевченківського районного суду міста Києва - Зборщік Аліни Олександрівни задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року скасувати з ухваленням нового судового рішення.

Закрити провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду міста Києва, Офісу Генерального прокурора, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, а також актами, що визнані неконституційними.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Г.І. Мостова

Судді А.С. Сержанюк

Є.М. Суханова