КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2021 року

м. Київ

справа № 755/12273/15-ц

провадження № 22-ц/824/5871/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач)

суддів - Мазурик О.Ф., Шкоріної О.І.

за участю секретаря судового засідання - Парфенюк В.А.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року у складі судді Марфіної Н.В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Дніпровський районний в м. Києві Відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про оспорювання батьківства, анулювання актового запису про встановлення батьківства, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням поданих уточнень, просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з відповідача на свою користь аліменти на утримання дитини ОСОБА_5 у твердій грошовій сумі у розмірі 1 500 грн щомісячно, починаючи з дня подачі позову.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що офіційного шлюбу між сторонами укладено не було, а від спільного проживання у позивача та відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син, ОСОБА_5 .

Стверджувала, що у свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 батьком зазначений саме відповідач ОСОБА_2 .

Вказувала, що сторони по справі проживали спільно до 07 квітня 2006 року.

Зазначала, що ОСОБА_2 періодично надавав ОСОБА_1 матеріальну допомогу на утримання дитини, проте, починаючи з лютого 2007 року жодних грошових коштів від відповідача не надходило.

Вважала, що оскільки батько дитини жодним чином участі у житті сина не приймає та не бажає виконувати свої батьківські обов`язки, матеріально розвиток та навчання сина ОСОБА_5 не забезпечує, тому може бути позбавлений батьківських прав у відповідності до ст. 164 СК України.

У січні 2017 року представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просила виключити відомості про ОСОБА_2 , як батька ОСОБА_5 , з актового запису №2323 від 10 вересня 2005 року, вчиненого Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м.Києві в графі «батько».

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_2 з 11 жовтня 1974 року по 20 січня 2009 рік був одружений з ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

Стверджувала, що позивач та відповідач познайомилися у 1996 році, проте жодних родинних (шлюбних) відносин не підтримували. Починаючи з 2001 року по 07 квітня 2006 року, тобто у період дії трудового контракту у м. Києві, ОСОБА_2 почав проживати у квартирі відповідача за зустрічним позовом як квартирант (наймач такого житла). Після завершення трудового контракту, позивач повернувся до м. Одеса до дружини та дітей.

Зауважувала, що про наявність дитини відповідач дізнався після того, як у вересні 2016 року отримав постанову про відкриття виконавчого провадження від 16 серпня 2016 року за виконавчим листом №755,12273,15ц, виданим 26 липня 2016 року Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення аліментів.

Вказувала, що ОСОБА_1 вказала батьком дитини ОСОБА_2 без отримання згоди останнього.

З огляду на вказане, стверджувала, що актовий запис від 10 вересня 2005 року за №2323 щодо батьківства ОСОБА_2 є недійсним, через те, що позивач батьком дитини себе не визнавав, письмову згоду на зазначення себе у графі «батько» не надавав, участі у житті дитини не приймав.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_5 ; стягнуто з відповідача на користь позивача аліменти на утримання неповнолітньої дитини у розмірі 1 500 грн щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18 травня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття, а також 243 грн судового збору та 15 000 грн витрат на правничу допомогу.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з указаним рішенням, 24 лютого 2021 відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , зустрічний позов просить задовольнити та стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 23 205,86 грн.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з невірним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Зазначає, що суд у порушення ч. 4 ст. 19 СК України розглянув справу без участі органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.

Звертає увагу колегії суддів на безпідставну відмову судді Марфіної Н.В. від постановлення ухвал про призначення судової почеркознавчої експертизи, про витребування документів з пологового будинку та про зупинення провадження у справі на час розгляду кримінального провадження за заявою ОСОБА_2 про надання ОСОБА_1 завідомо підроблених документів про реєстрацію свідоцтва про народження ОСОБА_5 .

Стверджує, що апелянт здавав свій біологічний матеріал до медичного центру, проте трьохсторонній договір між ОСОБА_2 , медичним центром та ОСОБА_1 з приводу штучного запліднення останньої не укладався.

12 квітня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки вважає, що під час ухвалення рішення суд всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, застосував відповідні норми матеріального та процесуального права.

Представник позивача у судовому засіданні проти задоволенні апеляційної скарги заперечував.

Від третьої особи 06 травня 2021 року надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідно до фактичних обставин справи.

Відповідач у судове засідання не з`явився, свого представника не направив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 є апелянтом у даній справі та має бути заінтересований у розгляді його апеляційної скарги, а також сприяти такому розгляду у розумні та передбачені законом строки. Дана цивільна справа перебуває на розгляді в апеляційному суді з березня 2021 року, а тому з метою дотримання встановлених законом процесуальних строків та зважаючи на обізнаність апелянта про дату, час та місце розгляду справи, колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності відповідача.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не виконує своїх батьківських обов`язків стосовно ОСОБА_5 , що не заперечувалось стороною відповідача під час розгляду справи. Встановив, що заявлений до стягнення розмір аліментів у сумі 1 500 грн щомісячно є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, анулювання актового запису про встановлення батьківства, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_2 не довів належними, достатніми, достовірними та допустимими доказами відсутності кровного споріднення між ним та неповнолітнім ОСОБА_5 .

Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5 , про що в книзі реєстрації народжень 10 вересня 2005 року зроблено відповідний актовий запис №2323. Батько: ОСОБА_2 . Мати: ОСОБА_1 . Місце реєстрації: Відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві. Державний орган, що видав свідоцтво: Відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві. Дата видачі: 18 листопада 2005 року, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 6).

Відповідно до довідки №1121 від 26 грудня 2014 року дитина проживає разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7).

Згідно наявної в матеріалах справи характеристики на учня спеціалізованої школи №148 ОСОБА_5 за підписом директора ОСОБА_9 , мати приводить сина до школи та забирає сама. Жодного разу батько не поцікавився успіхами сина, не приходив до школи, не відвідував батьківських зборів, урочистих заходів, які проводились в класі або школі (т. 1, а.с. 8).

За змістом Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, сформованого 11 вересня 2019 року, 10 вересня 2005 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві внесено реєстраційний запис відносно дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі медичного свідоцтва про народження №2178 від 29 серпня 2005 року, в якому батьком записано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт громадянина України НОМЕР_3 , виданий Центральним РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 20 серпня 1996 року, місце проживання: АДРЕСА_2 , та матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце проживання: АДРЕСА_1 . Підстава запису відомостей про батька зазначено спільну заяву батьків про визнання батьківства №252 від 10 вересня 2005 року. Даний актовий запис підписано батьками.

18 листопада 2005 року реєстратором Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві видано свідоцтво про народження Серії НОМЕР_2 (т. 2, а.с. 97-98).

Відповідно до копії актового запису про народження №2323 від 10 вересня 2005 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5 , Батько дитини - ОСОБА_2 , Мати дитини - ОСОБА_1 . Підстава запису відомостей про батька: Спільна заява батьків про визнання батьківства №252 від 10 вересня 2005 року (у графі міститься два підписи). Прізвище, ім`я, по батькові адреса заявника, серія, номер, ким видано паспорт, дата його видачі та підпис заявника: ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 , паспорт: НОМЕР_3 виданий Центральним РВ ОМУ УМВС України в Одеській області від 20 серпня 1996 року. Видано свідоцтво серії НОМЕР_2 18 листопада 2005 року (в графі міститься підпис). В графі для відміток вказано: свідоцтво не видане. Видана довідка на одноразову допомогу №2273 від 10 вересня 2005 року та міститься підпис (т. 2, а.с. 129).

Згідно копії заяви про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року, ОСОБА_2 визнає себе батьком ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у громадянки ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 , мати ОСОБА_5 , підтверджує, що громадянин ОСОБА_2 є його батьком. До заяви додаються паспорти та медичне свідоцтво про народження №2178 від 29 серпня 2005 року. У графі підписи батьків містяться рукописні підписи батька та матері (т. 2, а.с. 130).

За наявними даними Київського міського пологового будинку №6, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дійсно народила хлопчика, історія пологів №1124 (т. 2, а.с. 148).

Згідно копії матеріалів з історії пологів №1124, у медичних документах містяться позначки «ЄКО» (т. 3, а.с. 53-58).

За змістом Висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав (протокол засідання Комісії №23 від 11 грудня 2019 року) на час розгляду зазначеного питання Комісією встановлено, що батьки дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали в громадянському шлюбі, стосунки між ними припинилися в квітні 2006 року. З того часу неповнолітній ОСОБА_5 постійно проживає з матір`ю, яка самостійно займається його вихованням та утриманням. На даний час мати та син проживають за адресою: АДРЕСА_1 . В квартирі створено належні умови для проживання, навчання та розвитку дитини. Батько дитини, ОСОБА_2 , з сином не проживає, з 2006 року вихованням та утриманням дитини не займається, не цікавиться його життям та здоров`ям, інтересами, не бере участі у фізичному, духовному та моральному розвитку сина, матеріально не допомагає. Неповнолітній ОСОБА_5 , 2005 року народження, на засіданні Комісії пояснив, що він підтримує позовну заяву про позбавлення батьківських прав батька та підтвердив, що батько не спілкується з ним, не цікавиться його життям, навчанням, не займається його вихованням та утриманням. Громадянин ОСОБА_2 жодного разу не звернувся до органу опіки та піклування чи до суду про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини. Зазначені факти свідчать, що батько не виконує обов`язки щодо виховання та утримання дитини, свідомо нехтує ними та самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків. На засідання Комісії ОСОБА_2 не з`явився, хоча був запрошений належним чином, будь-яких пояснень щодо участі у вихованні та утриманні дитини не надав. Ухилення від виконання батьківських обов`язків - це відсутність піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку для самостійного життя, коли батьки не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення. Приймаючи до уваги зазначене вище, враховуючи рекомендації комісії з питань захисту прав дитини Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку із тим, що він ухиляється від виховання та утримання дитини (т. 2, а.с. 179-181).

За змістом частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Щодо позовних вимог ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, анулювання актового запису про встановлення батьківства, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до положень ст. 121 СК України, права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

За змістом ст. 125 СК України (в редакції чинній на час народження ОСОБА_5 ), якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; 3) за рішенням суду.

Згідно ст. 126 СК України, походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Статтею 136 СК України передбачено, що особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.

Як роз`яснено у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15.05.2006 року, оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК (2947-14), - шляхом пред`явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини, а також жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст. 138 СК), - звернувшись із позовом про виключення із цього запису відомостей про її чоловіка як батька дитини. Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (Калачова проти Російської Федерації № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).

Як зазначалось вище, згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5 , батьками якого записані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

З Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження сформованого 11 вересня 2019 року вбачається, що підставою внесення запису відомостей про батька була спільна заява батьків про визнання батьківства №252 від 10 вересня 2005 року; заявником зазначений ОСОБА_2 ; встановлено, що державна реєстрація народження проведена відповідно до ст. 126 СК України.

Вказані відомості підтверджуються також копією актового запису про народження №2323 від 10 вересня 2005 року, а також копією заяви про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року.

Натомість, ОСОБА_2 , оспорюючи своє батьківство, не надав суду результатів ДНК-тесту, який є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини та вагомим доказом при встановленні батьківства, з клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи, не зважаючи на неодноразові роз`яснення суду з цього питання, не звертався.

Під час розгляду справи судом першої інстанції посилався на те, що ОСОБА_5 народився в результаті штучного запліднення.

Відповідно до частини першої статті 123 СК України у разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.

Разом з тим, як вірно зазначено судом першої інстанції, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі не перебували, положення ст. 123 СК України в даному випадку не застосовуються, письмова згода на процедуру штучного запліднення не вимагалась, а отже ОСОБА_2 добровільно та свідомо погодився на відібрання біологічного матеріалу для запліднення ОСОБА_1 .

Жодних доказів на підтвердження укладення ОСОБА_2 договору з медичним центром щодо надання біологічного матеріалу останнім не надано.

Отже, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази, а саме свідоцтво про народження дитини серії НОМЕР_2 від 18 листопада 2005 року, Повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження сформованого 11 вересня 2019 року, копія актового запису про народження №2323 від 10 вересня 2005 року, копія заяви про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року, та відсутність будь-яких доказів з боку відповідача на спростування факту батьківства, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 не довів належними, достатніми, достовірними та допустимими доказами відсутності кровного споріднення між ним та неповнолітнім ОСОБА_5 , на підставі чого суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Щодо вимог ОСОБА_5 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , колегія зазначає про наступне.

Згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; хронічно зловживають алкоголем або наркотиками; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2019 року у справі №739/1957/17-ц.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 року зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Відповідно до статей 150, 155 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов`язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Таким чином, колегія вважає, що суд першої інстанції, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку із тим, що він ухиляється від виховання та утримання дитини, встановивши факт свідомого невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків, що останнім не заперечувалось, зважаючи на те, що ОСОБА_2 не визнає свого батьківства по відношенню до ОСОБА_5 , співставивши інтереси окремої особи, в право якої здійснюється втручання, врахувавши суспільні інтереси та інтереси дитини, дійшов вірного висновку, що позбавлення батьківських прав відповідача у даному конкретному випадку буде кращим заходом для дитини.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (частина третя статті 181 СК України).

Відповідно до частини першої статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з положеннями частини другої статті 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

У силу положень статті 183 СК України розмір аліментів визначається у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини.

За змістом статті 184 СК України суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі.

Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період.

Таким чином, статтями 180, 181, 184 СК України встановлено обов`язок утримувати дітей до досягнення ними повноліття, та визначено способи утримання дітей, в тому числі і шляхом присудження аліментів. При цьому право вибору способу виконання батьками обов`язку утримувати дитину наділено батька, з яким проживає дитина.

Відповідно до ст. 182 СК України, при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

У відповідності до приписів ч.1 ст. 183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Згідно з ч. 2 ст. 184 СК України, мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Відповідно до частин 1, 2 статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Визначаючи розмір аліментів, які має сплачувати відповідач на утримання своєї неповнолітньої дитини у твердій грошовій сумі, місцевий суд врахував стан здоров`я дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, зважив на відсутність даних про конкретний розмір отримуваного платником аліментів щомісячного доходу та даних щодо перебування на утриманні останнього інших дітей, непрацездатних дружини, батьків, дочки, сина, а також на пенсійний вік ОСОБА_2 та інших обставин, передбачених ст. 182 СК України, з метою дотримання вимог закону про те, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 у розмірі 1 500 грн щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18.06.2015 року і до досягнення дитиною повноліття.

Крім того, дотримуючись вимог закону, суд першої інстанції роз`яснив сторонам у справі, що згідно статті 192 СК України, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Доводи апелянта, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у постановленні ухвал про призначення судової почеркознавчої експертизи, про витребування документів з пологового будинку та про зупинення провадження у справі на час розгляду кримінального провадження за заявою ОСОБА_2 про надання ОСОБА_1 завідомо підроблених документів про реєстрацію свідоцтва про народження ОСОБА_5 є неспроможними та не заслуговують на увагу суду з огляду на наступне.

Відмова суду першої інстанції у проведенні судової-почеркознавчої експертизи та витребуванні документів з пологового будинку не впливає на вирішення позову ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, анулювання актового запису про встановлення батьківства з огляду на те, що такі експертиза та документи не підтверджують та не спростовують факту спорідненості батька та сина.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у зв`язку з тим, що слідчий відділ Приморського РВ в м. Одесі ГУНП в Одеській області проводить досудове розслідування кримінального провадження відкритого за ч. 4 ст. 358 КК України згідно заяви ОСОБА_10 про внесення ОСОБА_1 завідомо підроблених документів про реєстрацію свідоцтва про народження ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві.

Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування, тобто на розгляді в суді не перебуває, а наявність кримінального провадження на стадії досудового слідства не є підставою для обов`язкового зупинення провадження у справі.

Окрім того, вважаючи, що ОСОБА_1 у порушення вимог закону подала відомості про батька ОСОБА_5 , чим порушила права ОСОБА_2 , останній із заявою до правоохоронних органів ОСОБА_2 звернувся лише у грудні 2019 року, а з клопотанням про зупинення провадження - у березні 2020 року, при цьому справа триває розглядом з 2015 року.

Отже, у даному випадку зупинення провадження призведе до безпідставного та невиправданого затягування розгляду справи, з огляду на те, що матеріали кримінального провадження не перебувають у суді, а відсутність рішення у кримінальному провадженні не перешкоджає розгляду даної справи.

Жодних аргументів щодо незгоди з розміром судових витрат, у тому числі і витрат на професійну правничу допомогу, ОСОБА_2 в апеляційній скарзі не наведено, а отже відсутні підстави для скасування рішення в цій частині.

Докази та обставини, на які посилається апелянт, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом було дотримано норми матеріального та процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

З огляду на те, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, вже були досліджені місцевим судом та отримали належну правову оцінку, нових доводів або доказів, які б давали підстави для скасування рішення суду, скаржником не надано, колегія суддів уважає, що місцевий суд всебічно та об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав до його скасування колегія суддів не вбачає.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено «25» травня 2021 року.

Головуючий В.А. Кравець

Судді О.Ф. Мазурик

О.І. Шкоріна