Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 759/11260/18

провадження № 61-17284св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 ,

треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Київської міської державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 листопада 2019 року у складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі -

АТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної

в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Київської міської державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування.

Позов обґрунтований тим, що 30 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/0983/74/59967, відповідно до умов якого останньому наданий кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 140 679,00 доларів США, терміном до 30 серпня 2027 року, зі сплатою 13,00 % річних.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 30 серпня

2007 року сторони уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року, зміненим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, з позичальника стягнуто заборгованість у розмірі 1 593 243,30 грн. Позичальник рішення суду не виконав, станом на 12 квітня 2018 року розмір заборгованості становить 1 263 729,05 доларів США.

Посилаючись на вказані обставини, АТ «Райффайзен Банк Аваль» просило звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 , у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 30 серпня 2007 року

№ 014/0983/74/59957 у сумі 1 263 729,05 доларів США (32 763 328,14 грн), шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною не нижче 945 987,00 грн, виселити з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення відповідачів.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 листопада 2019 року позов АТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. У рахунок погашення заборгованості, яка виникла за кредитним договором від 30 серпня 2007 року № 014/0983/74/59967 у сумі 1 263 729,05 доларів США, що в еквіваленті у національній валюті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату розрахунку складає

32 763 328,14 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки квартиру

АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною не нижче 945 987,00 грн. Виселено без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , які зареєстровані та проживають у квартирі

АДРЕСА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, яка рішенням Святошинського районного суду м. Києва

від 17 листопада 2014 року, зміненим рішенням Апеляційного суду м. Києва

від 21 травня 2015 року, стягнута з позичальника на користь банку, яке також не виконано ОСОБА_1 , тому наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 листопада 2019 року змінено в частині вирішення позовних вимог АТ «Райффайзен Банк Аваль» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 30 серпня 2007 року, а саме, на квартиру

АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 30 серпня 2007 року № 014/0983/74/59967, яка станом на 15 жовтня 2013 року становить: заборгованість за кредитом - 138 195,14 доларів США, що в еквіваленті складає 3 582 847,20 грн, заборгованість за процентами -

48 623,74 доларів США, що в еквіваленті становить 1 260 619,08 грн, заборгованість за пенею - 100 000,00 грн, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною не нижче 945 98,00 грн. Зупинено виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 листопада 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, проте не погодився з висновками суду першої інстанції щодо визначення розміру заборгованості, яка підлягає погашенню за рахунок предмета іпотеки.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду

м. Києва від 18 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду

від 07 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовуобґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі

№ 592/1521/17.

У квітні 2021 року АТ «Райффайзен Банк Аваль»подало до суду відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , у якому заявник просить залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки касаційна скарга є безпідставною та необґрунтованою.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку,що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

30 серпня 2007 між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є

АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір

№ 014/0983/74/59957, відповідно до умов якого останньому наданий кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 140 679,00 доларів США, терміном до

30 серпня 2027 року, зі сплатою 13,00 % річних.

Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є

АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю відповідно до договору купівлі-продажу квартири

від 30 липня 2007 року.

Пунктом 6.1 договору іпотеки передбачено, що у разі порушення боргового зобов`язання, умов кредитного договору або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 6.2 договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки та задовольнити всю суму зобов`язання на момент звернення стягнення, у тому числі заборгованості за кредитом та відсотками, штрафами, санкціями, комісійною винагородою незалежно від настання строку виконання боргового зобов`язання, який зазначається у кредитному договорі, у наступних випадках: якщо у момент настання строку виконання зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані, а саме, при повному або частковому неповерненні у встановлений кредитним договором строк суми кредиту; або при несплаті або при частковій несплаті у встановлені кредитним договором строки сум процентів, комісійної винагороди, сум неустойки.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стягнута заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 572 515,39 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року змінено у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» пені за прострочення погашення кредиту та відсотків, зменшено її розмір з 1 079 272,09 грн до 100 000,00 грн та відповідно зменшено загальний розмір суми заборгованості за кредитним договором з 2 575 956,39 грн до 1 593 243,30 грн.

ОСОБА_1 рішення суду не виконав, заборгованість за кредитним договором не погасив.

Станом на 12 квітня 2018 року заборгованість позичальника за кредитним договором від 30 серпня 2007 року № 014/0983/74/59957 становить 1 263 729,05 доларів США, що в еквіваленті становить 32 763 328,14 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 138 195,14 доларів США, що в еквіваленті - 3 582 835,04 грн, заборгованість за відсотками - 129 295,64 доларів США, що в еквіваленті - 3 352 107,38 грн, пеня -

996 238,27 доларів США, що в еквіваленті - 25 828 385,72 грн.

03 травня 2018 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» направило на адресу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вимоги про виконання грошових зобов`язань та звільнення квартири.

Відповідно до висновку про вартість майна від 03 квітня 2018 року, ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 , становить

945 987,00 грн.

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 24 липня 2018 року, за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 .

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, яка рішенням Святошинського районного суду

м. Києва від 17 листопада 2014 року, зміненим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, стягнута з позичальника на користь банку, яке також не виконано ОСОБА_1 , тому наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідачів, проте не погодився з висновками суду першої інстанції щодо визначення розміру заборгованості, яка підлягає погашенню за рахунок предмета іпотеки.

Проте із вказаними висновками судів у частині вирішення вимог про виселення відповідачів із іпотечного майна не можна погодитися з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку»іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.

Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).

Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.

За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили.

Отже, дотримання процедури повідомлення про порушення основного зобов`язання та/або іпотечного договору, встановленої частиною першою статті 35 Закону, є обов`язковим у разі, якщо іпотекодержатель має намір здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Щодо виселення з іпотечного майна

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», у частинах першій, другій якої передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСРгромадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічний висновок висловлено і у постанові Верховного Суду України

від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, який підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Отже, за змістом цих норм, визначальним при вирішенні питання про наявність підстав для виселення із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки без надання іншого постійного жилого приміщення є встановлення того, за які кошти придбано іпотечне майно: за рахунок кредитних (позичених) коштів, чи за особисті кошти іпотекодавця (іпотекодавців).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшли обґрунтованого висновку, що неналежне виконання позичальником грошового зобов`язання за кредитним договором, є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому апеляційним судом правильно змінено рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру заборгованості, яка підлягає стягненню за рахунок предмета іпотеки, оскільки зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти та пеню на підставі кредитного договору. Крім того, апеляційний суд, зупиняючи виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовано керувався Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки його дія поширюється на належну боржнику квартиру та забороняє на час його дії звернення стягнення на іпотечне майно.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, у постановах Верховного Суду

від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/17, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Так, заявником надана, як один із прикладів неоднакового застосування судами норм права, постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, у якій предметом позову було звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем на нього права власності відповідно до статті 37 Закону, що є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду.

У справі № 916/5073/15 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до

статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, тому з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Натомість у цій справі позов стосується звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 23 травня

2018 року у справі № 916/5073/15 не є релевантними.

У справі № 320/8269/15-ц предметом позову є визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, тобто підстави і предмет позову не є подібними, а також мають різне матеріально-правове регулювання спірних відносин, що дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 235/3619/15-ц у своєму висновку вказала, що у спорах щодо задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону України «Про іпотеку») незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, у резолютивній частині якої вказано початкову ціну предмета іпотеки, не суперечить наведеному висновку Верховного Суду, сформульованому у справі № 235/3619/15-ц. Незгода заявника із зазначенням початкової ціни предмета іпотеки у резолютивній частині рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, не є підставою для скасування рішення, оскільки зазначена у рішенні суду початкова ціна предмета іпотеки не є остаточною та може бути зміненою під час здійснення виконавчого провадження.

Верховний Суд погоджується з аргументами, наведеними АТ «Райффайзен Банк Аваль» у відзиві на касаційну скаргу щодо відсутності підстав, передбачених

статтею 389 ЦПК України, для скасування оскаржуваного судового рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки під час вирішення цього питання судами не порушені норми матеріального права.

Водночас, Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимог про виселення відповідачів з іпотечного майна, оскільки із матеріалів справи вбачається, що спірна квартира придбана як за кредитні

(140 679,00 доларів США отримано в кредит), так і за власні кошти іпотекодавця (вартість придбаної квартири 148 000,00 доларів США), тому виселення відповідачів із спірної квартири не можливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням.

Отже, одна із обставин, яка стала підставою для відкриття касаційного провадження, а саме, невідповідність висновків судів в частині вирішення вимог про виселення, висновкам Верховного Суду, сформульованим у постанові Верховного Суду

від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/454/16-ц (провадження № 61-29115сво18), підтвердилась, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що при постановлені оскаржуваних судових рішень судами, всупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не враховані висновки Верховного Суду України, Верховного Суду щодо застосування положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині виселення відповідачів підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню,а ОСОБА_1 ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року зменшено розмір судових витрат за подання касаційної скарги

з 31 903,61 грн до 1 200,00 грн, то з АТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь держави підлягає стягненню судові витрати за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 762,00 грн.

За змістом статті 412 ЦПК України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у частині вирішення вимоги про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Київської міської державної адміністрації, про виселення відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на користь держави судові витрати за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 762,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко