Постанова

Іменем України

25 травня 2021 року

м. Київ

справа №465/3458/15-ц

провадження №61-19582св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк», правонаступником якого є акціонерне товариство «ТАСКОМБАНК»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерне товариство «ТАСКОМБАНК» на постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк», правонаступником якого є акціонерне товариство «ТАСКОМБАНК» (далі - АТ «ТАСКОМБАНК», банк), звернулось до суду до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з позовом, в якому просило стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за кредитним договором у розмірі

32 363,36 доларів США, з яких: 30 519,03 доларів США - заборгованості за кредитом, 15 95,97 доларів США - заборгованості за процентами.

Позов мотивовано тим, що 20 серпня 2008 року між ВАТ «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит в сумі

45 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 18 серпня 2023 року зі сплатою 13,5% річних.

У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором,

20 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_2 , та 01 лютого 2012 року з ОСОБА_3 укладено два окремі договори поруки.

Взяті на себе зобов`язання ОСОБА_1 належним чином не виконував, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 32 363,36 доларів США, яка складається з: 30 519,03 доларів США - заборгованості за кредитом,

1595,97 доларів США - заборгованість по процентам, та яку банк просив стягнути з відповідачів солідарно.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 квітня 2017 року у складі судді Лозинського Б. М. позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь

ПАТ «ВіЕс Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня

2008 року у розмірі 32 363,36 доларів США, що станом на 22 травня 2015 року еквівалентно 669 236,32 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВіЕс Банк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 32 363,36 доларів США, що станом на 22 травня 2015 року еквівалентно 669 236,32 грн. Вирішено питання щодо судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачами належним чином не виконано зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підтверджується письмовими доказами та підлягає стягненню солідарно з позичальника та кожного з поручителів окремо.

Вказане судове рішення оскаржив в апеляційному порядку ОСОБА_1 .

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 липня 2020 року до участі у справі залучено АТ «ТАСКОМБАНК», як правонаступника позивача ПАТ «ВіЕс Банк».

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «ТАСКОМБАНК» заборгованість за кредитним договором у розмірі 30 519,03 доларів США. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «ТАСКОМБАНК» 3 434,76 грн сплаченого судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції. Стягнуто з АТ «ТАСКОМБАНК» на користь

ОСОБА_1 312,41 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що банк скористався правом вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, одночасно змінив терміни повернення кредиту, шляхом направлення 14 серпня 2014 року на адресу поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлення-вимоги, за якими вимагав достроково повністю повернути кредит, отриманий за договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 31 680,63 доларів США основного боргу, 573,46 доларів США простроченого боргу, 375,10 доларів США простроченої заборгованості за процентами, протягом 30 календарних днів з дати одержання цього повідомлення, але в будь якому випадку не пізніше 45 календарних днів з дня направлення банком цього повідомлення.

Строк виконання заявником умов кредитного договору щодо повного повернення отриманих кредитних коштів та виконання інших зобов`язань настав 28 вересня 2014 року.

Вимоги банку про стягнення процентів за період січень-травень 2015 року після закінчення строку кредитування, визначеного у повідомленні-вимозі від 14 серпня 2014 (28 вересня 2014 року), не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, відтак суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідачів, окрім заборгованості тіла кредиту 30519,03 доларів США, заборгованість за процентами в сумі 1595,97 доларів США.

Перебіг шестимісячного строку для пред`явлення банком вимог до поручителів розпочався 29 вересня 2014 року та закінчився 29 березня 2015 року. У вказаний проміжок часу банк у будь-якій формі вимог до поручителів не пред`явив, а звернувся з позовом про солідарне стягнення заборгованості із боржника та поручителів 26 травня 2015 року.

Таким чином позивач пропустив встановлений законом шестимісячний строк звернення з позовом до поручителів після зміни строку виконання основного зобов`язання, а отже порука ОСОБА_2 та ОСОБА_3 припинилася та підстави їх солідарної відповідальності за кредитним договором відсутні.

При цьому, суд дійшов висновку про наявність підстав основної суми боргу по тілу кредиту з позичальника ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ «ТАСКОМБАНК» не погодилось з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 17 жовтня 2018 року у справі № 490/5224/14.

Апеляційним судом не враховано, що банк здійснив направлення повідомлень вимоги до позичальника та поручителів про дострокове повернення кредиту 17 січня 2015 року, які були отримані позичальником та поручителями

10 лютого 2015 року.

З позовними вимогами про солідарне стягнення заборгованості по кредитному договору з позичальника та поручителів банк звернувся 22 травня 2015 року, тобто в межах шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителів, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України.

Крім того, 04 лютого 2019 року вступив в дію Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03 липня 2018 року, в якому встановлено строк пред`явлення вимоги до поручителя З роки.

Вказаним Законом у частину четверту статті 559 ЦК України внесено зміни та встановлено, що порука припиняється у разі виконання основного зобов`язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов`язання не пред`явить позову до поручителя.

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію.

Оскільки, зобов`язання по кредитному договору від 20 серпня 2008 року та договорам поруки виникли до введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» та продовжують існувати після введення його в дію, то порука, встановлена договорами поруки, не є припиненою.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановив обставини припинення поруки, на підставі недопустимих доказів, оскільки повідомлення-вимоги

від 14 серпня 2014 року не можуть бути належними доказами, через неможливість встановлення їх походження та спосіб їх отримання позичальником -

ОСОБА_1 уд апеляційної інстанції не навів мотивовану оцінку повідомлень-вимог від 14 серпня 2014 року, здійснивши обчислення тридцятиденного денного строку, встановленого пунктом 5.2.9 кредитного договору, не з моменту отримання вказаних вимог позичальником - ОСОБА_1 , а з дати їх складання. При цьому, суд не навів мотиви відхилення твердження банку, що вказані повідомлення-вимоги не направлялися відповідачам.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 травня 2020 року у справі №344/1044/16 (провадження №61-21248св18), відповідно до яких апеляційний суд не має права скасовувати рішення суду першої інстанції у тій частині, в якій воно не оскаржувалося, оскільки порушуються права осіб, які не подавали апеляційну скаргу.

Суд апеляційної інстанції не може виходити за межі своїх повноважень та здійснювати перегляд рішення суду першої інстанції в тій частині, яка не оскаржувалася, і щодо прав відповідачів, які не подавали апеляційної скарги.

У даному випадку у ОСОБА_1 було відсутнє право звертатися до суду з апеляційною скаргою в інтересах поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в частині припинення поруки, а тому суд апеляційної інстанцій не міг переглядати судове рішення у цій частині за поданою ОСОБА_1 апеляційною скаргою.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник відповідачів заперечує проти доводів банку та просить залишити прийняту у справі постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Крім того, у відзиві заявив клопотання про відшкодування за рахунок банку відповідачу ОСОБА_1 понесені ним під час касаційного розгляду справи витрати у розмірі 12 000 грн.

Фактичні обставини, встановлені судами

20 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Електрон Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕс банк» (правонаступник АТ «ТАСКОМБАНК») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 18 серпня 2023 року зі сплатою 13,5% річних.

У забезпечення належного виконання кредитних зобов`язань, 20 серпня

2008 року між банком і ОСОБА_2 , та 01 лютого 2012 року між банком та ОСОБА_3 , укладено окремі договори поруки.

Позичальник порушив умови кредитного договору щодо своєчасної сплати суми кредиту та процентів, у зв`язку з чим утворилась заборгованість.

14 серпня 2014 року на адресу позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , банк направив повідомлення-вимоги, за якими вимагав достроково повністю повернути кредит, отриманий за договором у розмірі 31 680,63 доларів США основного боргу, 575,46 доларів США простроченого боргу, 375,10 доларів США простроченої заборгованості за процентами, протягом 30 календарних днів з дати одержання цього повідомлення, але в будь якому випадку не пізніше 45 календарних днів з дня направлення банком цього повідомлення (т. 2 а. с. 143-145).

Вказана вимога не була виконана, у зв`язку з чим банк 22 травня 2015 року звернувся до суду про стягнення кредитної заборгованості в судовому порядку.

Згідно з наданим банком розрахунком заборгованість по кредитному договору станом на 22 травня 2015 року становить 32 363,36 доларів США, що складається з: 30 519,03 доларів США - заборгованість за кредитом,

1595,97 доларів США - заборгованість за процентами, 248,36 доларів США - заборгованість за пенею.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

У випадку пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.

У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Тобто, непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення поруки, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням.

У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов`язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1599цс15 щодо застосування положення частини четвертої статті 559 ЦК України, наявні підстави для висновку, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Відповідно, істотним під час вирішення цього спору є питання, чи була чинною порука відповідача станом на момент звернення позивача до суду з позовом до нього.

Договорами поруки, укладеними між банком та ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договорів поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов`язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яке направляється позичальнику є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобов`язання й встановлює обов`язок кредитора пред`явити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257, 259 ЦК України), та до поручителя у строки, визначені статтею 559 ЦК України, недотримання яких може нести ризик лише для кредитора про втрату в майбутньому права на задоволення своїх вимог у примусовому порядку через суд.

При вирішенні питання про початок відліку шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, суди мають враховувати умови кредитних договорів та договорів поруки, якими визначено порядок та строки виконання зобов`язання у випадку реалізації кредитором права на дострокове повернення боргу.

Таким чином, момент та порядок настання строку виконання основного зобов`язання визначається сторонами за правилами, викладеними у кредитному договорі, а також кредитором у вимозі у разі невизначення такого моменту у кредитному договорі.

Визначаючи момент настання строку виконання основного зобов`язання, суди мають враховувати зміст умов кредитного договору, що регулюють спірні правовідносини, а також зміст вимоги, направленої кредитором позичальнику.

Визначення моменту настання права вимоги у кредитора за кредитними договорами, обрахованого з часу відправлення банком такої вимоги позичальнику, не суперечить чинному законодавству та є прийнятним, якщо це передбачено у самому кредитному договорі, оскільки це перебуває у межах права на саморегулювання цивільних відносин їх учасниками, визначеного у статті 6 ЦК України та загальними засадами цивільного права (стаття 3 цього Кодексу).

У пункті 5.2.9 пункту 5.2 кредитного договору сторонами встановлено, що позичальник зобов`язаний повністю повернути кредит та сплатити нараховані проценти, а також можливі штрафні санкції (пеня, штраф), незалежно від строку настання виконання зобов`язання за цим кредитним договором, зокрема у випадках: затримання сплати частини кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; несплати позичальником більше однієї виплати, яка перевищує п`ять процентів суми кредиту;невиконання позичальником інших вимог кредитного договору та/або вимог чинного законодавства,що стосуються кредитування; іншого істотного порушення умов кредитного договору.

Якщо банк при настанні вищезазначених обставин вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення кредиту, такі внески або повернення кредиту повинні бути здійснені позичальником протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від банку, але в будь-якому випадку не пізніше сорока п`яти календарних днів з дня направлення банком відповідного повідомлення позичальнику. Якщо протягом цього періоду позичальник усуне порушення умов кредитного договору, вимога банку втрачає чинність.

Визначаючи умови та правила у кредитному договорі, сторони реалізували право на саморегулювання правовідносин між ними, зокрема щодо права банку в односторонньому порядку вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту у разі настання певних обставин та дії кредитора у разі, якщо він використовує своє право щодо вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості.

У справі, яка переглядається установлено, що банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту та 14 серпня 2014 року направив на адресу позичальника ОСОБА_1 та його поручителів повідомлення-вимоги, за якими вимагав достроково повністю повернути кредит, отриманий за договором від 20 серпня 2008 року у розмірі 31 680,63 доларів США основного боргу, 575,46 доларів США простроченого боргу, 375,10 доларів США простроченої заборгованості за процентами, протягом 30 календарних днів з дати одержання цього повідомлення, але в будь-якому випадку не пізніше 45 календарних днів з дня направлення банком цього повідомлення.

Такими діями банкна власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, та визначив момент настання строку виконання кредитного зобов`язання у повному обсязі не пізніше 45 календарних днів з дня направлення банком цього повідомлення за будь-яких обставин.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що строк виконання умов кредитного договору щодо повного повернення отриманих кредитних коштів та виконання інших зобов`язань настав 28 вересня 2014 року, тому перебіг шестимісячного строку для пред`явлення банком вимог до поручителів розпочався 29 вересня 2014 року і закінчився 29 березня 2015 року.

Звернувшись у травні 2014 року до суду з позовом до поручителів про солідарне із позичальником стягнення заборгованості по кредитному договору банк пропустив шестимісячний строк пред`явлення вимог до поручителів, чим втратив суб`єктивне право кредитора на реалізацію своїх прав за порукою, як видом забезпечення зобов`язання, оскільки і право кредитора, і обов`язок поручителів після закінчення вказаного строку припинилися, а отже жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Посилання у касаційній скарзі на помилкове обчислення апеляційним судом тридцятиденного денного строку, встановленого пунктом 5.2.9 кредитного договору, не з моменту отримання повідомлень-вимог від 14 серпня 2014 року позичальником - ОСОБА_1 , а з дати їх складання, є необґрунтованими, оскільки настання строкувиконання кредитного зобов`язання (28 вересня 2014 року) судом правильно визначено виходячи із обумовленої сторонами у договорі умови, за якою настання строку повернення кредиту пов`язується з моментом направлення вимоги та передбачає, - у будь-якому випадку не пізніше 45 календарних днів з дня направлення банком цього повідомлення.

Також є необґрунтованими посилання у касаційній скарзі на ненаправлення банком вимог від 14 серпня 2014 року позичальнику та поручителям, оскільки таких обставин під час розгляду справи банком не доведено, а надання цих повідомлень суду саме стороною відповідачів спростовує такі аргументи та свідчить про зворотне, зокрема вчинення банком дій по направленню цих вимог-повідомлень та їх отримання відповідачами. При цьому, позивач не довів іншої дати направлення вказаних вимог, ніж 14 серпня 2014 року, що дозволило суду визначити змінений банком строк повернення кредиту саме від цієї дати.

За наявності неспростованого факту направлення банком повідомлень-вимог від 14 серпня 2014 року про дострокове повернення усієї суми кредиту відповідачам, у даному випадку не мають правового значення та є необґрунтованими посилання заявника на існування інших повідомлень-вимог від 17 січня 2015 року, їх отримання відповідачами 10 лютого 2015 року, та з урахуванням цих повідомлень дотримання банком шестимісячного строку пред`явлення вимог до поручителів.

Посилання заявника на незастосування судом положення статті 559 ЦК України у редакції Закону України № 2478-VIIIвід 03 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», зокрема встановлення трьохрічного строку пред`явлення вимог до поручителя, є безпідставними, оскільки незважаючи на те, що цей Закон застосовується також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення в дію, його норми не можуть бути застосовані до врегулювання спірних правовідносин, оскільки на дату набрання ним чинності (04 лютого 2019 року) строк виконання зобов'язань за кредитним договором вже настав (28 вересня 2014 року).

До моменту набуття чинності Законом України № 2478-VIII строк для звернення банку з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як поручителів за кредитними зобов`язаннями ОСОБА_1 закінчився. Тобто відносини щодо поруки були припинені до введення в дію Закону України № 2478-VIII.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах 06 травня 2020 року у справі № 761/839/16 (провадження № 61-3566св19), від 30 вересня 2020 року у справі №757/7585/18 (провадження № 61-3615св19), від 04 листопада

2020 року у справі № 2-431/11 (провадження № 61-3764св19),

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження №14-145цс18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 490/5224/14 (провадження №14-304цс18), оскільки постанова апеляційного суду, прийнята у справі, яка переглядається, з урахуванням установлених у ній обставин, зокрема щодо пропуску банком визначеного законом строку пред`явлення вимог до поручителів, не суперечить наведеним у цих постановах висновкам та їм відповідає.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 травня 2020 року у справі №344/1044/16 (провадження №61-21248св18) про визнання осіб такими, що втратили права користування житловим приміщенням, оскільки вказаною постановою, за результатами скасування рішення суду апеляційної інстанції, справа направлена на новий апеляційний розгляд, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї.

Крім того, у вказаній справі є відмінними обставини, у порівнянні зі справою, що переглядається.

Так, у справі №344/1044/16 (провадження №61-21248св18) Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд, в тому числі з тих підстав, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі своїх повноважень та скасував рішення суду першої інстанції у тій частині, яка не оскаржувалася, і щодо прав відповідачів, які не подавали апеляційні скарги.

Проте, у справі, яка переглядається, відповідач, який є основним позичальником по кредитним зобов`язанням оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції про стягнення кредитної заборгованості в цілому. Обставини, на які він посилався та яким надано належну оцінку апеляційним судом впливають на визначення загального розміру заборгованості за кредитним договором. При цьому істотним під час вирішення цього спору було питання, чи була чинною порука відповідачів станом на момент звернення банку до суду з позовом до них. Відповідач, як позичальник за кредитним договором, зобов`язання якого забезпечені порукою, не був позбавлений можливості посилатись на обставини припинення поруки, оскільки це безпосередньо впливає на обсяг його прав і обов`язків, розмір кредитного зобов`язання, а також можливу подальшу відповідальність перед поручителями за виконання ними його зобов`язань.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Принцип диспозитивності цивільного судочинства апеляційним судом не порушено з урахуванням змісту заявлених в суді першої інстанції вимог банку та характеру спірних правовідносин, відповідно до яких відповідальність позичальника та поручителів є взаємопов`язаною і впливає на обсяг прав і обов`язків учасників цього зобов`язання, відповідальність за невиконання якого є солідарною. Порука є забезпечувальним зобов`язанням та похідною від основного зобов`язання (кредитного договору), безпосередньо залежить від нього і сама по собі не існує.

Посилання у касаційній скарзі на відсутність у апеляційного суду підстав для перегляду судового рішення в частині поруки за апеляційною скаргою позичальника, а не поручителів, є необґрунтованими, оскільки у даному випадку апеляційним судом дотримано положень статті 367 ЦПК України щодо меж розгляду справи в апеляційній інстанції. Крім того, за змістом норм наведеної статті суд не обмежений доводами і вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права. У даному випадку апеляційний суд міг переглядати судове рішення на предмет законності і обґрунтованості в частині поруки за апеляційною скаргою основного боржника - позичальника, який у скарзі посилався на припинення поруки його поручителів, як забезпечувального зобов`язання за отриманим ним кредитом.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин щодо припинення поруки та пропуск банком строку пред`явлення вимог до поручителів, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку заявника свідчить про чинність поруки та наявність підстав для солідарної відповідальності поручителів перед банком.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу

Положеннями статті 59 Конституції Українизакріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята, шоста статті 137 ЦПК України).

У пунктах 34 - 47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 14-16723св20) зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження № 61-16088св19) зроблено висновок, що згідно з частинами п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15, провадження № 14-280цс18).

На підтвердження витрат, понесених ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, заявником подано договір про надання правової допомоги від 21 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та адвокатом Гораль Т. З., опис робіт (послуг) з кількістю витраченого адвокатом часу і вартістю наданих послуг, копія квитанції від 22 лютого 2018 року на суму 12 000 грн, копія акту виконаних робіт, а також документи, що посвідчують право адвоката на зайняття адвокатською діяльністю.

Вказаними документами підтверджується факт понесення ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу на суму 12 000 грн, що є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

При цьому, позивач - заявник касаційної скарги не подав суду клопотання про зменшення заявлених відповідачем до відшкодування витрат на правничу допомогу, не спростував їх розмір та не довів його неспівмірність критеріям, встановленим у частині четвертої статті 137 ЦПК України, що унеможливлює вирішення судом з власної ініціативи питання з приводу зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що заявником доведено понесення ним витрат за надання правничої допомоги у розмірі 12 000 грн у суді касаційної інстанції, які підлягають стягненню АТ «ТАСКОМБАНК» на користь ОСОБА_1 , оскільки касаційну скаргу банку залишено без задоволення із залишенням судових рішень у справі без змін. Тобто, касаційний розгляд справи відбувся на користь ОСОБА_1 , що дає підстави для компенсації понесених ним під час цього розгляду витрат на правничу допомогу за рахунок особи, яка зверталася зі скаргою.

Керуючись статтями 133, 137, 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з оплатою правничої допомоги у розмірі 12 000 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко