АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 грудня 2009 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - судді Панасенкова В.О.
суддів: Парапана В.Ф.
ОСОБА_1,
при секретарі: Бондаренко Н.В.,
за участю: представника позивачів, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4,
представника Управляння Держкомзему у м. Одеса, - Вачугіна О.С., представника відповідачки ОСОБА_6 – ОСОБА_7 та
апелянта ОСОБА_8,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_6 та ОСОБА_9, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 вересня 2009 року за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_6, Одеської міської ради, Управління Держкомзему у м. Одеса про визнання спадкоємцем за заповітом і прийняття спадщини, визнання права власності на 2/3 частини будинку, виселення та визнання державного акту на право приватної власності на землю недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, треті особи, Одеська міська рада, ОСОБА_2, про визнання права власності на житловий будинок у порядку спадкування за законом,
в с т а н о в и л а:
26 вересня 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_10, Одеської міської ради про визнання державного акту на право приватної власності на землю недійсним та виключення запису про реєстрацію державного акту з Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю і відомості про земельну ділянку з бази даних автоматизованої системи Державного реєстру земель. В заяві позивач ОСОБА_2 зазначав, що йому на праві спільної часткової власності належить 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 13 вересня 2007 року. Інша 1/3 частка будинку належить відповідачу ОСОБА_10 Будинок з надвірними спорудами розташований на земельній ділянці площею 605 кв.м., яка знаходиться у спільному користуванні співвласників.
Однак рішенням Одеської міської ради від 14 вересня 1999 року вказана земельна ділянка була передана у власність відповідачу ОСОБА_10 22 листопада 2000 року він отримав державний акт на право приватної власності на землю в порушення вимог ст. ст. 30, 42 ЗК України (1991р.), який був чинний на той час. Тому вказаний державний акт порушує його права та не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним.
Посилаючись на ці обставини, позивач ОСОБА_2 просив суд позов задовольнити.
Ухвалою суду першої інстанції від 23 листопада 2007 року у якості правонаступника відповідача ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, залучено його спадкоємця ОСОБА_6, яка 22 серпня 2007 року одержала свідоцтво право на спадщину за законом після його смерті (а.с. 25, 40).
Ухвалою суду першої інстанції від 24 січня 2008 року задоволено клопотання представника Одеської міської ради і об’єднано в одному провадженні вказана справа зі справою за позовом ОСОБА_3 до Одеської міської ради про визнання права власності на 2/3 частки будинку у порядку спадкування за заповітом після перегляду заочного рішення суду першої інстанції від 08 серпня 2007 року (а.с. 48).
З вказаним позовом ОСОБА_3 звернулася до суду 19 липня 2007 року і в заяві зазначила, що 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 належали ОСОБА_11. 08 червня 1999 року вона заповіла усе своє майно, у тому числі і 2/3 частки вказаного будинку, їй. 08 січня 2000 року ОСОБА_11 померла і вона прийняла спадщину (а.с. 53).
Відповідачка ОСОБА_6 проти позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечувала і 12 лютого 2008 року звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, треті особи, Одеська міська рада, ОСОБА_2, про визнання за нею право власності на 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2, в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 обґрунтовуючи вимоги тим, що після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2, та земельної ділянки площею 0,0623 га, на якій розташований будинок.
1/3 частка вказаного будинку належала її батькові на підставі договору міни від 29.08.1998р., зареєстрованого в КП "ОМБТІ та РОН" за № 331 від 22.01.1999р., а земельна ділянка площею 0,0623 га належала йому на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 22 листопада 2000 року, серії НОМЕР_1, зареєстрованого у книзі реєстрації державних актів на право власності на землю за № 4591.
2/3 частки будинку належали матері її батька, ОСОБА_11, на підставі договору міни від 29.08.1998р., зареєстрованого в КП «ОМБТІ та РОН» за № 10788 від 25.01.1999р. Після смерті ОСОБА_11 08.01.2000р., спадщину у вигляді 2/3 часток житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2, фактично прийняв її батько ОСОБА_10 22 серпня 2007 року вона одержала свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/3 житлового будинку після смерті батька. У видачі свідоцтва на 2/3 частки будинку їй відмовили у зв’язку з наявністю заповіту ОСОБА_11 Вона вважає, що відповідачка ОСОБА_3 як спадкоємець за заповітом, спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_11 у вигляді 2/3 часток житлового будинку, не прийняла ні фактично, ні юридично (а.с. 115-116).
14 жовтня 2008 року позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уточнили позовні вимоги і звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6, Одеської міської ради, Управління Держкомзему у м. Одеса про визнання ОСОБА_3 спадкоємцем за заповітом на спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_11 у вигляді 2/3 часток будинку з надвірними спорудами, визнання за ОСОБА_2 права власності на 2/3 частки будинку з надвірними спорудами, виселення ОСОБА_6 з 2/3 часток будинку з надвірними спорудами та визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого ОСОБА_10 22.11.2000р., який зареєстровано за № 4591 в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю, зазначивши в заяві, що 13 вересня 2007 року ОСОБА_3 подарувала йому, ОСОБА_2, 2/3 частки вказаного будинку з надвірними спорудами. Однак він не має можливості реалізувати повноваження власника через те, що відповідачка ОСОБА_6 самовільно зайняла належні йому 2/3 частки житлового будинку і не визнає його права.
Раніше 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2, належали на праві спільної часткової власності ОСОБА_11 на підставі договору міни від 29 серпня 1998 року та було підтверджено ухвалою Київського районного суду м. Одеси по справі № 2-3244 за 1999 рік, якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_11, ОСОБА_10 та іншими. 08 червня 1999 року ОСОБА_11 було складено заповіт, згідно з яким все майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і все те, що на день смерті буде їй належати і на що вона матиме право, в тому числі на спірні 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами, вона заповіла ОСОБА_3 08 січня 2000 року ОСОБА_11 померла. Заяву про прийняття спадщини після її смерті подали 19.05.2000 року - ОСОБА_10 та 25.05.2000 року - ОСОБА_3, тобто в межах встановленого законом строку. З моменту складання ОСОБА_11 заповіту його не було скасовано, змінено, не визнано недійсним в судовому порядку. Через відмову нотаріальної контори ОСОБА_10 в оформленні права на спадщину на 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами йому було відомо про наявність заповіту, про наявність спадкоємця за заповітом та про прийняття ОСОБА_3 спадщини шляхом подачі відповідної заяви. Позовні вимоги про визнання заповіту недійсним ні ОСОБА_10, ні його спадкоємцями до суду не заявлялись.
Рішення Одеської міської ради від 14.09.1999р. № 405-ХХШ, на підставі якого ОСОБА_10 виданий державний акт на право приватної власності на землю, скасоване Одеською міською радою рішенням від 05 жовтня 2007 року за № 1800 – У за протестом прокурора м. Одеси, що є підставою для визнання його недійсним.
Посилаючись на ці обставини та на ст. 549 ЦК УРСР (1963р.), ст. ст. 317, 319, 321, 380, 383, 386, 387, 392, 1223, 1269, 1296 ЦК України, позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили первісний позов задовольнити (а.с. 153-157).
Представники відповідачів, Одеської міської ради та Управління держкомзему в м. Одеса, просили розглянути справу згідно вимог чинного законодавства.
Рішенням суду першої інстанції первісний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено. Суд встановив факт прийняття спадщини ОСОБА_3, яка відкрилася після смерті ОСОБА_11, померлої 8 січня 2000 року, на 2/3 частки будинку з надвірними спорудами, що розташовані по АДРЕСА_3 та в цілому складаються з однієї житлової будівлі літ. «А» житловою площею 46,8 кв.м, літньої кухні літ. «Б», навісу літ. «Г», сараю літ. «Д», вбиральні літ. «Е», гаражу літ. «Ж»,огорожі № 1,2,4,5, мостіння І-ІІ, розташованих на земельній ділянці розміром 605 кв. м.,
визнав за ОСОБА_2 право власності на 2/3 частки будинку з надвірними спорудами, який розташований по АДРЕСА_3
виселив ОСОБА_6 з 2/3 часток будинку з надвірними спорудами, який розташований по АДРЕСА_3 та
визнав недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_10 22 листопада 2000 року, на земельну ділянку площею 0,0623 га по АДРЕСА_4 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 4591.
В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_6 просить рішення суду першої інстанції скасувати, справу направити на новий судовий розгляд, мотивуючи тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим і незаконним.
В апеляційній скарзі ОСОБА_9 просить рішення суду першої інстанції скасувати, справу направити на новий судовий розгляд, мотивуючи тим, що суд вирішив питання про його права і обов’язки, не залучивши до участі у справі.
В запереченні на апеляційні скарги позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просять апеляційні скарги відповідачки ОСОБА_6 та ОСОБА_9 відхилити у зв’язку з безпідставністю їх доводів.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг відповідачки ОСОБА_6 та ОСОБА_9, пояснення на апеляцію представника позивачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - ОСОБА_4, представника Управляння Держкомзему у м. Одеса, - Вачугіна О.С., представника відповідачки ОСОБА_6 – ОСОБА_7 та апелянта ОСОБА_8, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідачки ОСОБА_6 задоволенню не підлягає, а провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_9 слід закрити за таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що в цілому житловий будинок АДРЕСА_1 складається з однієї житлової будівлі, житловою площею 46,8 кв.м, зазначеної в схематичному плані під літ. "А" та надвірних споруд: "Б" - літньої кухні, "Г" - навісу, "Д" -сараю, "Е" - вбиральні, "Ж" - гаражу, № 1,2, 4-5 огорож, І-ІІ - мостіння, розташованих на земельній ділянці розміром 605 кв.м.
2/3 частки вказаного житлового будинку з надвірними спорудами належало на праві спільної часткової власності ОСОБА_11 на підставі договору міни від 29 серпня 1998 року (а.с. 57, 58).
08 червня 1999 року ОСОБА_11 було складено заповіт, згідно якого все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде їй належати і на що вона матиме право, в тому числі на 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2, вона заповіла ОСОБА_3 (а.с. 148).
08 січня 2000 року ОСОБА_11 померла (а.с. 147).
Після її смерті відкрилася спадщина на вказане майно.
19 травня 2000 року з заявою про прийняття спадщини після її смерті до державної нотаріальної контори звернувся син померлої ОСОБА_10 (а.с. 144, 145).
25 травня 2000 року з такою заявою звернулася позивачка ОСОБА_3, якої спадкодавець заповів усе майно (а.с. 146).
З моменту складання ОСОБА_11 заповіту та відкриття спадщини після її смерті, заповіт не було скасовано, змінено, не визнано недійсним в судовому порядку.
В матеріалах справи наявна ухвала Київського районного суду м. Одеси по справі № 2-3244 за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_10, ОСОБА_12 про визнання договорів дарування недійсними та стягнення моральної шкоди, якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_11, ОСОБА_10 та ОСОБА_12 (а.с. 163).
З її змісту вбачається, що перед смертю ОСОБА_11, її син ОСОБА_10 у 1999 році шляхом введення її в оману отримав від матері довіреність на розпорядження її майном, на підставі якої подарував ОСОБА_12 приналежні ОСОБА_11 2/3 частки житлового будинку, а ОСОБА_12, в свою чергу, подарував ці 2/3 частки будинку ОСОБА_10
Сторони за мировою угодою домовились визнати ці договори дарування недійсними, визнати за ОСОБА_11 право власності на 2/3 частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2, а ОСОБА_11 відмовилась від позовних вимог про стягнення зі свого сина ОСОБА_10 моральної шкоди (а.с. 163зв.).
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963р., що був чинний на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_11, вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини.
За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачка ОСОБА_3 є спадкоємцем за заповітом та прийняла спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_11, померлої 08 січня 2000 року, у вигляді 2/3 часток будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2. Тому вона вважається, такою що набула право власності на спадкове майно у порядку спадкування за заповітом правомірно.
З матеріалів справи вбачається, що зазначені 2/3 частки будинку з надвірними спорудами належали позивачці ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 08.08.2007р., зареєстрованого в КП "ОМБТІ та РОН" за № 10788 в книзі 183дод-186, яке за заявою Одеської міської ради про перегляд заочного рішення було скасоване судом першої інстанції (а.с. 74, 103).
13 вересня 2007 року вона подарувала вказану частку житлового будинку позивачу ОСОБА_2 Договір дарування посвідчений нотаріально і зареєстрований в КП "ОМБТІ та РОН" 17.09.2007 р. (а.с. 9-10).
Відповідачці ОСОБА_7 на праві спільної часткової власності належить 1/3 частка вказаного житлового будинку з надвірними спорудами в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_10, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 серпня 2007 року. (а.с. 25-26)).
Відповідачка ОСОБА_6 не визнає та оспорює право власності позивача ОСОБА_2 на 2/3 частки житлового будинку й зайняла їх, що перешкоджає йому здійснювати повноваження власника.
Відповідно до ст. 328 ЦК України (2003р.) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач ОСОБА_2 набув право власності на спірні 2/3 частки будинку з надвірними спорудами на підставі договору дарування правомірно. Можливості користуватися приналежним йому майном він не має через те, що його право власності не визнається і оспорюється відповідачкою ОСОБА_6 Тому його порушене право підлягає судовому захисту шляхом визнання за ним права власності на 2/3 частки будинку з надвірними спорудами, що знаходяться в АДРЕСА_2, та виселення відповідачки ОСОБА_6 з зазначених 2/3 часток будинку.
З матеріалів справи також вбачається, що рішенням Одеської міської ради від 14 вересня 1999 року № 405-ХХШ "Про передачу у приватну власність ОСОБА_10 земельної ділянки площею 0,0623 гектарів для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель" ОСОБА_10 було безоплатно передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0623 гектарів за адресою: АДРЕСА_5
На підставі цього рішення ОСОБА_10 22 листопада 2000 року було видано державний акт на право приватної власності на землю, який зареєстровано за №4591 в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю (а.с. 162).
Рішенням Одеської міської ради від 05.10.2007 року № 1800-У "Про розгляд протесту прокурора міста Одеси від 28.09.2007, року № 106/7-07 на рішення Одеської міської ради від 14 вересня 1999 року № 405-ХХ-Ш "Про передачу у приватну власність ОСОБА_10 земельної ділянки площею 0,0623 гектарів для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель" було задоволено протест прокурора м. Одеси та скасоване рішення Одеської міської ради від 14 вересня 1999 року № 405-ХХШ (а.с. 160-161).
При скасуванні рішення Одеська міська рада виходила з того, що при прийнятті нею цього рішення було порушено вимоги ч. 2 ст. 30 та ч. 1 ст. 42 ЗК України (1991р.) щодо необхідності передачі земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на будинок, а також Положення "Про порядок передачі земельних ділянок у користування, передачу їх у власність; оформлення права власності (користування) на землю фізичним особам" щодо необхідності отримання дозволу від суміжних землекористувачів або власників (а.с. 160-161).
Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЗК України (1991р.), який був чинний на час видачі оспорюваного державного акту на право приватної власності на землю, при переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об’єктів.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 ЗК України (1991р.) використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об’єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оспорюваний державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_10, порушує права позивача ОСОБА_2 та суперечить вимогам чинного на момент його видачі законодавства, зокрема ч. 2 ст. 30 та ч. 1 ст. 42 ЗК України (1991р.) Тому порушене право позивача ОСОБА_2 підлягає захисту судом шляхом визнання вказаного держаного акта недійсним.
Доводи відповідачки ОСОБА_6 в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки тому, що позивачка ОСОБА_3 не зверталася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_11, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони не відповідають дійсності.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою суду першої інстанції від 08 травня 2008 року було задоволено клопотання відповідачки ОСОБА_6 і зобов'язано Третю Одеську державну нотаріальну контору надати суду копію спадкової справи, яка була відкрита після смерті ОСОБА_11 (а.с. 140-141).
Згідно відповіді Третьої Одеської державної нотаріальної контори від 16 травня 2008 року та копії спадкової справи № 507/2000 до майна ОСОБА_11, померлої 08 січня 2000 року, спадкова справа відкрита за заявами про прийняття спадщини від 19.05.2000р., поданою ОСОБА_10, та від 25.05.2000р., поданою позивачкою ОСОБА_3 (а.с. 142, 144, 146).
Таким чином, суд першої інстанції дослідив в судовому засіданні надані сторонами у справі докази з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості й у відповідності до ст. 212 ЦПК України дав ним правильну оцінку.
Посилання в апеляційних скаргах відповідачки ОСОБА_13 та ОСОБА_8 на те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_8 на момент смерті ОСОБА_11 перебував з нею у шлюбі і має право на обов’язкову частину спадщину, не приймається до уваги, оскільки вони є надуманими і не відповідають фактичним обставинам справи.
З матеріалів справи вбачається, що розірвання шлюбу між ОСОБА_11 та апелянтом ОСОБА_8 було зареєстровано відділом ЗАГС Київського району м. Одеси 21 березня 1990 року (актова запис № 373).
Таким чином, апелянт ОСОБА_8 на момент смерті ОСОБА_11 не перебував у шлюбі з нею, не є її спадкоємцем і не має права на обов’язкову частину спадщину.
Доводи відповідачки ОСОБА_6 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки при вирішенні питання про її виселення з спірних 2/3 часток будинку АДРЕСА_1, не враховано, що у вказаному будинку також зареєстровані ОСОБА_8 постійно та ОСОБА_14 тимчасово, не приймаються до уваги, оскільки вказана обставина не має правового значення для вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Позивач ОСОБА_2 не заявляв вимоги про виселення вказаних осіб і такі вимоги судом не розглядались.
Твердження відповідачки ОСОБА_13 та ОСОБА_8 в апеляційних скаргах про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними, оскільки наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" від 24 жовтня 2008 року, викладених п. 8 постанови № 12, при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд першої інстанції питання не
вирішував, подання скарги на ухвалу суду, що не підлягає апеляційному оскарженню, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 ЦПК постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Якщо зазначені обставини будуть встановлені після прийняття апеляційної скарги до розгляду, апеляційний суд постановляє ухвалу про закриття апеляційного провадження у справі за такою скаргою.
Оскільки суд першої інстанції у даному випадку не вирішував питання про права та обов'язки апелянта ОСОБА_8, колегія суддів вважає, що він не має передбаченого ст. 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження рішення суду і апеляційне провадження у справі за його скаргою підлягає закриттю.
Отже, рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального і матеріального права і є справедливим.
Тому законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й направлення справи на новий розгляд позову немає.
Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.
Провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_9 закрити.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 вересня 2009 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили ухвалою.
Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков
В.Ф. Парапан
М.М. Драгомерецький