П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2021року м. Київ

Справа № 759/1480/20

Провадження: № 22-ц/824/6460/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Іванової І.В., Пікуль А.А.,

секретар Гулієв М.Д.о,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року, ухвалене під головуванням судді Коваль О.А.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської клінічної лікарні № 7 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 26.06.2019 року Київським апеляційним судом у справі № 759/1039/17 визнано незаконним та скасовано наказ головного лікаря КМКЛ № 7 ОСОБА_2 № 525-К від 20 грудня 2016 року про звільнення його, ОСОБА_1 , з роботи. Скасування вказаного наказу тягне за собою поновлення на роботі та вирішення питання щодо відшкодування йому середнього заробітку, однак згідно листа головного лікаря КМКЛ № 7 ОСОБА_3 йому, ОСОБА_1 , було відмовлено у поновленні на займані посаді з посиланням на порушенням ним вимог ст. 7 ЗУ «Про виконавче провадження». За таких обставин просив суд на підставі положень ст. 235 КЗпП України поновити його на посаді лікаря ортопеда-травматолога травматологічного відділення з палатою інтенсивної терапії Київського міської клінічної лікарні № 7; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20.12.2016 року по дату винесення судового рішення та 50 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подавапеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, ці строки не перериваються і не зупиняються. Суд не звернув уваги на наведені ним обставини щодо пропущення визначених ст. 233 КЗпП строків, зокрема, що на момент звернення з апеляційною скаргою він не отримував оскаржуваний наказ про звільнення, відповідачем не було видано його трудову книжку. Відповідно, з моменту отримання судового рішення про скасування оскаржуваного наказу він має подати позов про поновлення на роботі. Також вказував, що судом першої інстанції було залишено без розгляду та не надано оцінки позовним вимогам про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його адвокат Ковальчук Т.В. підтримали апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, та просили її задовольнити.

Адвокат Скиданов А.В. в інтересах Київської міської клінічної лікарні № 7 заперчував проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, наказом Київської міської клінічної лікарні № 7 від 20 грудня 2016 року № 525-к ОСОБА_1 звільнено відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України з посади лікаря ортопеда-травматолога травматологічного відділення з палатою інтенсивної терапії Київської міської клінічної лікарні № 7.

Постановою Київського апеляційного суду від 26.06.2019 року, залишеною без змінпостановою Верховного Суду від 11.03.2020 року, вказаний наказ про звільнення ОСОБА_1 визнано незаконним та скасовано.

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київської міської клінічної лікарні № 7 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач пропустив встановлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Оскільки, рішення судом про поновлення на роботі не ухвалювалось, суд вважав, що похідні вимогі простягнення середнього заробітку та моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Перевіряючи такі висновки суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами: серед іншого, працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Цей строк застосовується судом незалежно від наявності заяви відповідача про застосування такого строку.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Строки, встановлені статтею 233 КЗпП України, можуть бути поновлені лише за наявності поважних причин. При цьому, поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які можна вважати поважними.

При цьому, саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України.

Встановлені статтями 228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (постанова Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16).

У статті 234 КЗпП України не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами (постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 490/9707/14-ц (провадження № 61-256св17)).

Місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі належно оформленої трудової книжки (постанова Верховного Судувід 13 січня 2021 року у справі № 242/3602/19 (провадження № 61-4644св20)).

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 рокуу справі № 369/10046/18, зазначив, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.

За змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто, середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Наведене також узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

У рішенніКонституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012, яке стосується офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Встановивши, що позивач про факт свого звільнення дізнався у грудні 2016року, з цим позовом звернувся до суду лише у січні 2020 року, при цьому, клопотання про поновлення строку на звернення до суду не заявив, належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку не надав, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову впозові.

Також суд першої інстанції правильно зазначив, що вирішення питань щодо поновлення на робі відноситься до виключної компетенції суду, за винятком вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 КЗпП України випадків, а тому посилання позивача на автоматичне поновлення його на роботі після ухвалення рішення Київським апеляційним судом не відповідає вимогам закону.

Вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку ОСОБА_1 при оскарженні в судовому порядку наказу про звільнення заявлено не було, про що зазначено в постанові Київського апеляційного суду від 26.06.2019 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що на момент звернення з апеляційною скаргою він, ОСОБА_1 , не отримував оскаржуваний наказ про звільнення та відповідачем не було видано його трудову книжку спростовуються матеріалами справи.

У постановах Київського апеляційного суду від 26.06.2019 року та Верховного Суду від 11.03.2020 року судом встановлено, що позивач, отримавши копію наказу про звільнення, відмовився від підпису в оригіналі наказу про ознайомлення з ним, трудову книжку отримав, однак від підпису в книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них відмовився, що підтверджується актами від 20 грудня 2016 року.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 82 ЦПК України).

Факт отримання позивачем трудової книжки також підтверджується і копією його трудової книжки, з якої убачається, що 10.01.2017 року він, ОСОБА_1 , був прийнятий на роботу в ТОВ «Торговий дім «Омега-Київ» на посаду лікаря-ортопеда-травматолога відділення № 2 медичного центру.

Як вимога позивача про поновлення на роботі, так і вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, заявлені позивачем поза межами строків, встановлених ст. 233 КЗпП України, про що обґрунтовано вказав суд першої інстанції, а тому доводи апеляційної скарги про те, що судом залишено без розгляду та не надано оцінки позовним вимогам стосовно стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є безпідставними.

Не можуть бути взяті до уваги колегії суддів і доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не надано оцінки вимогам про стягнення понесених судових витрат, оскільки питання розподілу судових витрат не відноситься до предмету позову, а є окремою процесуальною дією, яку вчиняє суд за наслідком розгляду відповідної заяви.

При цьому, слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Апеляційна скарга за своїм змістом є повторенням правової позиції, викладеної в позовній заяві, аргументи якої знайшли належну оцінку в рішенні суду першої інстанції. Доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга не містить.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За наведених підстав, колегія суддів доходить висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 28 квітня 2021 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді І.В. Іванова

А.А. Пікуль