Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 445/1261/18

провадження № 61-19048св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Золочівська районна державна адміністрація в особі Служби у справах дітей Золочівської районної адміністрації, Золочівське міське виробниче житлово-комунальне підприємство,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, надалі уточненим, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Золочівська районна державна адміністрація в особі Служби у справах дітей Золочівської районної державної адміністрації, Золочівське міське виробниче житлово-комунальне підприємство (далі - Золочівське МВЖКП), у якому просив усунути йому перешкоди у користуванні власністю, визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з її дітьми: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселити їх з будинку з припиненням реєстрації місця проживання.

На обґрунтування позову посилався на таке. 27 серпня 2016 року на торгах, які проводило Державне підприємство «Сетам» (далі - ДП «Сетам»), він придбав житловий будинок АДРЕСА_1 йому повідомили, що у цьому будинку з 22 серпня 2014 року зареєстровані ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_4 , а з травня 2018 року - ОСОБА_5 . Він надсилав вимогу-попередження відповідачам про виселення, яка повернулася на його адресу у зв`язку із закінченням терміну зберігання. Зазначений будинок був попередньо переданий ОСОБА_2 в іпотеку Акціонерному комерційному інноваційному банку «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк», банк) за договором іпотеки в рахунок забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором. Станом на момент передачі будинку в іпотеку у ньому не було зареєстровано місце проживання жодної особи. Відповідно до пункту 2.4.6 договору іпотеки ОСОБА_2 зобов`язувалась не надавати дозвіл на реєстрацію у будинку фізичних і юридичних осіб без згоди банку. ОСОБА_2 фактично проживає та має зареєстроване місце проживання за іншою адресою: АДРЕСА_2 , де до 11 червня 2014 року була зареєстрована також і ОСОБА_3 разом з дочкою ОСОБА_2 втратила право на користування належним їй будинком, оскільки є колишнім власником спірного будинку, не є членом його сім`ї, не укладала з ним договору найму житлового будинку та підлягає виселенню за фактичним місцем проживання. ОСОБА_3 разом із дітьми також втратили право на користування спірним житловим будинком, оскільки право членів сім`ї власника будинку може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, а з припиненням права власності особи (власника) втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності на спірний житловий будинок ОСОБА_2 набула на підставі договору дарування від 03 листопада 2004 року, про що вказано у договорі іпотеки, у відносинах із АКІБ «УкрСиббанк» ОСОБА_2 виступала як майновий поручитель. Зазначений будинок придбаний не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого постійного житла не допускається. Крім того, позивач не довів факт проживання ОСОБА_2 у спірному будинку, оскільки судом встановлено факт проживання останньої за місцем її реєстрації. Посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_2 після укладення договору іпотеки зареєструвала в іпотечному майні місце проживання своєї дочки ОСОБА_3 та її дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , не є підставою для недотримання вимог статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).

Постановою Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року рішення Золочівського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Усунено ОСОБА_1 перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , із зазначеного будинку. Скасовано реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , у будинку АДРЕСА_1 . У задоволенні позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом, відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що хоча спірний будинок і був переданий в іпотеку для забезпечення грошового зобов`язання і не був придбаний за кредитні кошти, проте колишній власник цього майна ОСОБА_2 має інше зареєстроване місце проживання та забезпечена житлом, тому її право відповідно до статті 109 ЖК Української РСР захисту не підлягає. ОСОБА_3 та її малолітні діти ніколи не були співвласниками спірного будинку. Вони є членами сім`ї колишнього власника будинку, їхнє право на проживання у спірному будинку є похідним від права власності колишнього власника, а саме, зміна власника будинку є юридичним фактом, що тягне втрату членами сім`ї колишнього власника права користування зазначеним жилим приміщенням.Проте вимога позивача про визнання ОСОБА_3 та її малолітніх дітей такими, що втратили право користування житлом, та вимога про виселення є окремими і взаємовиключними, а тому не можуть бути застосовані судом одночасно. Відповідно суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про виселення відповідачів підлягає задоволенню, а в задоволенні позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у спірному будинку, необхідно відмовити.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовтні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу статті 109 ЖК Української РСР, яка встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Суд не звернув уваги, що вона з неповнолітніми дітьми постійно проживає у спірному будинку та не має іншого житла. Іпотекодержатель як потенційний новий власник спірного житлового приміщення мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним майном і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у будинку. У матеріалах справи відсутній дозвіл органу опіки та піклування щодо виселення дітей.

У січні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Крім того, посилаючись на те, що копію ухвали Верховного Суду від 11 грудня 2019 року про відкриття касаційного провадження він отримав лише 24 грудня 2019 року, ОСОБА_1 просив продовжити строк для подання відзиву.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_1 про продовження процесуального строку для подачі відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_3 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали. Зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Частиною першою статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Суди встановили, що позивач на підставі проведених 27 серпня 2016 року ДП «Сетам» торгів набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , державна реєстрація права власності здійснена 05 грудня 2017 року, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т. 1, а. с. 10).

Відповідно до договору іпотеки, укладеного 23 вересня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (іпотекодавець), будинок АДРЕСА_1 був переданий в іпотеку банку на забезпечення виконання грошових зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту, укладеного 23 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та іпотекодержателем.

Пунктом 2.4.6 договору передбачено, що іпотекодавець зобов`язується не надавати дозвіл на реєстрацію в будинку фізичних і юридичних осіб без згоди іпотекодержателя.

ОСОБА_2 після укладення зазначеного договору зареєструвала у спірному будинку дочку ОСОБА_3 та малолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , згоду на реєстрацію яких іпотекодержатель не надавав.

Згідно з листом Дублянської міської ради від 30 травня 2018 року № 648 ОСОБА_2 зареєстрована та мешкає на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 29).

Відповідно до листа відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області від 03 серпня 2018 року ОСОБА_2 зареєстрована на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 38).

Згідно з висновком офіцера сектору превенції патрульної поліції Золочівського відділу поліції Головного управління національної поліції капітана поліції Горбач Ю. В. від 14 лютого 2018 року ОСОБА_2 підтвердила факт проживання у спірному будинку разом з дочкою та внучкою, яких на той час не було вдома (т. 1, а. с. 18).

З довідок Управління соціального захисту Золочівської районної державної адміністрації щодо надання ОСОБА_3 різних видів соціальних допомог випливає, що вона працює оператором комп`ютерного набору у м. Києві, з 2014 року до березня 2016 року мешкала у м. Київ, з березня 2016 року до вересня 2018 року мешкала у м. Львові у квартирі АДРЕСА_3 , з вересня 2018 року до цього часу - у спірному будинку у м. Золочів. Вказане підтверджується зверненнями самої ОСОБА_3 та долученими нею до своїх звернень довідок з місця проживання про склад сім`ї і реєстрації, виданих органами паспортного обліку громадян.

Відповідно до статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК Української РСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції та в частині другій цієї статті, як виключення, спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», чинної на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудовоговрегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК Української РСР.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Щодо порушення прав власника, який набув спірний будинок за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно зазначити таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Skollo v. Italy» дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28).

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначив, що придбав спірне нерухоме майно на електронних торгах у ДП «Сетам».

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ, пунктом 8 розділу ІІІ Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2015 року № 2710/5 (чинним на момент проведення електронних торгів), організатор здійснює внесення до Системи інформації про арештоване майно (формування лота) та його реалізацію за заявкою відділу державної виконавчої служби. Заявка на реалізацію житлового будинку, квартири або іншого житлового приміщення, крім основних даних, повинна додатково містити: розмір жилої та нежилої площі будинку, квартири, іншого житлового приміщення; план приміщення (за наявності); місце розташування; відомості про земельну ділянку, на якій розташований будинок (її правовий режим та розмір); кількість поверхів будинку, поверх, на якому розташована квартира, інше житлове приміщення; кількість кімнат, площа кожної кімнати; інформацію про допоміжні, підсобні приміщення та споруди; інформацію про наявність зареєстрованих інших, крім боржника, мешканців (зокрема дітей), орендарів, інших користувачів приміщення.

Таким чином, державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на прилюдних торгах. Зокрема, зазначити, що у ньому зареєстровані та проживають члени сім`ї власника, який передав майно в іпотеку. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження, пов`язані з його придбанням.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.

Зазначені висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).

Таким чином, до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР.

Суди встановили, що право власності на спірний будинок ОСОБА_2 отримала на підставі договору дарування від 03 листопада 2004 року, отже, цей будинок придбаний не за рахунок кредитних коштів.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції, встановивши у повному обсязі фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК УРСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог, апеляційний суд зазначеного не врахував, дійшов неправильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, керуючись положеннями статті 391 ЦК України.

Посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 27 червня 2018 року у справі № 528/298/16

(провадження № 61-17241св18), від 26 червня 2018 року у справі № 489/5668/16 (провадження № 61-7649св18), від 06 червня 2018 року у справі № 766/10554/16 (провадження № 61-12182св18), відповідно до яких з моменту припинення права власності особи на майно втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї, є помилковим, оскільки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15 (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15 (провадження № 14-93цс19) зазначено, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права та помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання касаційної скарги ОСОБА_3 сплатила 4 228,80 грн судового збору.

Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню 4 228,80 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2019 року скасувати.

Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 4 228,80 грн - витрати зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко