Постанова

Іменем України

21 квітня 2021 року

місто Київ

справа № 643/3518/17

провадження № 61-9173св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Харківська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2018 року у складі судді Скотаря А. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 березня 2019 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у березні 2017 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу майна від 28 серпня 2015 року, а саме квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харитоновою Яною Михайлівною; визнати недійсним договір купівлі-продажу майна від 19 лютого 2016 року, а саме квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Журбою Оленою Леонідівною; витребувати квартиру АДРЕСА_1 , із чужого незаконного володіння.

Також ОСОБА_1 у серпні 2017 року звернулася до суду із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності на спірну квартиру.

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 31 січня 2018 року зазначені позови об`єднано в одне провадження.

На обґрунтування позовів посилалася на те, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 січня 2008 року у справі № 2-1255/09 за нею визнано право користування житловим приміщенням, кімнатою АДРЕСА_2 та зобов`язано Сектор громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб Московського РВ ХМУ ГУМВС України Харківської області поставити ОСОБА_1 на реєстраційний облік. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2016 року у справі № 2/6920/11, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 та скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2011 року у частині, яким визнано право власності, зокрема за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 .

За час апеляційного оскарження й до ухвалення зазначеного рішення апеляційним судом ОСОБА_2 за договором від 28 серпня 2015 року продав спірну квартиру ОСОБА_3 , який, знаючи про рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2016 року, продав спірне житло за договором від 19 лютому 2016 року ОСОБА_4 . Рішенням Господарського суду Харківської області від 31 жовтня 2016 року визнано незаконними дії щодо проведення зміни нумерації кімнат у житловому будинку АДРЕСА_2 (в тому числі щодо зміни номера кімнати АДРЕСА_2 на АДРЕСА_2) та виготовлення після такої зміни нумерації технічного паспорту будинку.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 28 серпня 2015 року, а саме квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харитоновою Я. М., реєстровий номер 3371.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 19 лютого 2016 року, а саме квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Журбою О. Л., реєстровий номер 139.

В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Позов ОСОБА_1 до Харківської міської ради залишено без задоволення.

Додатковим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2018 року стягнуто з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 550, 60 грн на користь держави.

Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що незаконність набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_2 встановлена рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2016 року у справі № 2/6920/11, отже, останній, не будучи власником, не мав прав на її відчуження. Враховуючи, що судом визнаний недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 28 серпня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , останній не набув права власності на неї та не мав повноважень на розпорядження спірною квартирою.

З огляду на те, що ОСОБА_1 є користувачем, а не власником спірної квартири, не може використати правовий механізм захисту права власності, передбачений статтею 388 ЦК України, й витребувати майно від добросовісного набувача, суд відійшов від правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15 та Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 756/5793/15 щодо відсутності підстав для задоволення позовів власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, та визнав недійсним такий наступний правочин (договір купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2016 року), застосувавши як єдиний дієвий спосіб захисту прав позивача, який дозволить останній в майбутньому, за наявності відповідних підстав, реалізувати своє право на приватизацію житла, наймачем якого вона є, чи отримати право власності на нього у інший, передбачений законом спосіб, враховуючи наявність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на спірне житло за ОСОБА_4 .

Постановою Харківського апеляційного суду від 28 березня 2019 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2018 року в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу залишено без змін, в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не переглядалося.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки іншого способу захисту та поновлення речового права позивача на користування спірною квартирою не існує. Суд першої інстанції помилково зазначив в мотивувальній частині рішення про те, що відійшов від правового висновку, викладеного у рішеннях Верховного Суду України та Верховного Суду про відсутність підстав для задоволення позовів власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчиненні після недійсного правочину, оскільки ця правова позиція стосується саме власників спірного майна і під час вирішення цієї справи не має правового значення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2019 року, ОСОБА_4 просить скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2018 року в частині задоволених позовних вимог та постанову Харківського апеляційного суду від 28 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що судами не враховано, що позивач не була стороною оспорюваних договорів, а тому положення статті 216 ЦК України не може бути застосовано. Судами не враховано, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем. Суди безпідставно зазначили, що позивач має право на приватизацію спірної квартири. Наведене є припущенням, судами не встановлено, що позивач намагалася реалізувати своє право на приватизацію.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Позивач надала суду відзив, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 січня 2008 року

у справі № 2-1255/09, яке є чинним, за ОСОБА_1 визнано право користування жилим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та зобов`язано Сектор громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб Московського РВ ХМУ ГУМВС України Харківської області зареєструвати ОСОБА_1 за цією адресою. Місце проживання ОСОБА_1 у кімнаті АДРЕСА_2 на АДРЕСА_2 зареєстровано 09 лютого 2009 року.

На підставі цього судового рішення Виконавчим комітетом Московської районної у м. Харкові ради 27 жовтня 2009 року ухвалено рішення про визнання ОСОБА_1 наймачем квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням загальних зборів мешканців будинку АДРЕСА_2 від 18 лютого 2019 року, проведених Органом самоорганізації населення «Будинковий комітет «Вулиця Гвардійців Широнінців, 39-Б», змінено нумерацію кімнат на 254 квартири у цьому будинку. Зазначені обставини встановлені рішенням Господарського суду Харківської області від 31 жовтня 2016 року у справі № 922/4841/15, яким визнано незаконними дії щодо проведення зміни нумерації кімнат у спірному житловому будинку та виготовлення після такої зміни нумерації технічного паспорту будинку.

До ухвалення рішення Господарського суду Харківської області від 31 жовтня 2016 року про визнання незаконними дій щодо проведення зміни нумерації кімнат у житловому будинку АДРЕСА_2 , його мешканці, а також ОСОБА_2 , звернулися до Московського районного суду м. Харкова з позовом про визнання права власності на займані ними квартири.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Проте рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2016 року, яке залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, зазначене рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2011 року в частині визнання права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 скасовано. При цьому судом встановлено, що ОСОБА_2 не був зареєстрований на АДРЕСА_2 , у трудових відносинах з Трестом «Південзахіденергобуд» не перебував.

28 серпня 2015 року, тобто до ухвалення Апеляційним судом Харківської області рішення від 17 лютого 2016 року, ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_3 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Таким чином, розпоряджатись майном може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсність правочину визначається за правилами статей 203, 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, зі змісту наведених норм цивільного права випливає, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц (провадження № 61-7734св19) зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів). Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу. Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У разі наявності конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однаково спрямованими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як неприпустимим є двічі задовольняти один і той же інтерес.

За загальним правилом та відповідно до догми українського права, конкуренція позовів не допускається, окрім випадків, коли управомоченій особі законом або договором надано право вибору вимагати застосування одного з-поміж передбачених у договорі або законі способів захисту.

У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як учасниками спірних правовідносин.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю або від їх імені як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

Викладене стосується не тільки позивача, який є власником спірної речі, а й особи, якій належить інше речове право щодо предмета спору або яка має правомірний й підставний інтерес щодо спірної речі, зокрема й користувачів неприватизованого житла.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, стороною якого вона не є, вважаючи, що оспорюваний правочин порушує її права як законного користувача спірного приміщення. Натомість правомірним та ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є подання віндикаційного (речово-правового) позову.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (тут - законним користувачем) і володільцем майна немає договірних (а так само й інших відносних) відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником (позивачем) правочину.

Виникнення права власника (титульного володільця) на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Цією нормою передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

В оцінці факту володіння у цій справі Верховний Суд застосовує пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

При цьому, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Верховний Суд врахував, що між позивачем та відповідачами не виникали договірні, а так само і інші відносні правовідносини, а тому визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного приміщення не матиме наслідком повернення його у володіння позивача.

Крім того, відійшовши від правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15 та Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 756/5793/15, суд першої інстанції не врахував таке.

На відміну від попереднього законодавства, чинне процесуальне законодавство не надає судам першої та апеляційної інстанцій повноважень не враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, тим паче відступати від сформованої Верховним Судом судової практики.

Згідно зі статтею 125 Конституції України, частини другої статті 17, частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У частині четвертій статті 263 ЦПК України закріплено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Наведені правила про врахування судами нижчих інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, відповідають основним засадам (принципам) судочинства, зокрема, принципу єдності та сталості судової практики, принципу правової визначеності.

Відступ від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, має бути зумовлений істотними міркуваннями, вагомими підставами та ґрунтуватися на правовій позиції. Водночас за змістом положень статті 403 ЦПК України ініціювати питання про відступ від раніше сформованих правових висновків Верховного Суду вправі виключно суд касаційної інстанції. Тобто суди першої та апеляційної інстанцій не мають таких повноважень та зобов`язані застосовувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду, під час вирішення як процесуальних питань, пов`язаних із рухом справи, так і під час вирішення спору по суті заявлених вимог.

Відступлення судом першої інстанції від правових висновків Верховного Суду призвело до неправильного вирішення справи, водночас у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції позивачем не оскаржувалося, в апеляційному порядку не переглядалося, з огляду на що правомірність рішень у частині відмови у задоволенні вимог про витребування майна не є предметом перегляду у суді касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову у частині визнання договорів недійсними, дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина перша статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги ОСОБА_4 , скасування оскаржуваних судових рішень у частині задоволення позову та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 березня 2019 року у частині задоволення позову скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 920, 00 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 2 560, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко