Справа № 167/142/21

Номер провадження 2/167/122/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 квітня 2021 року місто Рожище

Рожищенський районний суд Волинської області у складі:

головуючого судді Н.В. Шептицької,

з участю секретаря судового засідання Т.М. Форсюк,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення,

з участю: позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

в с т а н о в и в:

24.02.2021 року позивач звернулася у суд з позовом до відповідача про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення, мотивуючи свій позов тим, що їй на праві власності належить будинок за адресою: АДРЕСА_1 , у якому зареєстровані та проживають вона, відповідач і їх спільні з відповідачем діти: син ОСОБА_5 , 1995 рн, дочка ОСОБА_6 , 2003 рн, дочка ОСОБА_7 , 2008 року народження. Після розірвання 09.12.2019 року шлюбу з відповідачем, вона познайомилась з іншим чоловіком, з яким вирішили створити сім`ю, чому відповідач активно створює перешкоди, погрожуючи насильством їй та дітям.

Відповідач не є членом її сім`ї, однією сім`єю з ним не проживає, спільного господарства не ведуть, спільним побутом не пов`язані. Після розірвання шлюбу відповідач продовжує зловживати спиртними напоями, не працює тривалий час, з 2003 року не сплачує будь яких коштів за користування комунальними послугами, після розлучення відмовився добровільно знятися з рєстрації і виселитися з будинку у хату його батьків в с Духче або сплачувати хоч які кошти за комунальні послуги та харчування. У стані алкогольного сп`яніння проклинає її та дітей, погрожуючи насильством здоров`ю та заподіяння їм смерті, вдавався до рукоприкладства стосовно її та дітей, що зафіксовано правоохоронними органами у жовтні 2020 року та 22.01.2021 року. Оскільки відповідач вселився у спірний будинок як член сім`ї власника житлового будинку і набув право користування чужим майном, яке за своєю суттю є сервітутом, то після розлучення відповідач перестав бути членом її сім`ї, спільним побутом не пов`язаний, створює перешкоди у здійсненні її законного права користуватися належним чином її власністю, а тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на її вимогу, як власника цього майна, на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, та виселення із спірного займаного житлового приміщення з підстав, передбачених ст.406 ЦК України.

11.03.2021 року на запит суду від 26.02.2021 року (ас 19) надійшла інформація про місце реєстрації і проживання відповідача (ас 21), оскільки це має значення для вірного визначення територіальної підсудності даної категорії справ (ч.1 ст.27 ЦПК України).

Ухвалою Судді Рожищенського районного суду Волинської області від 12.03.2021 року позовна заява була прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.04.2021 року.

Ухвалою Рожищенського районного суду Волинської області від 01.04.2021 року підготовче провадження у справі закрито і призначено справу до судового розгляду по суті на 15.04.2021 року.

У судовому засіданні 15.04.2021 року позивач свої позовні вимоги підтримала з підстав, наведених у заяві, просила позов задовольнити і додатково суду пояснила, що відповідач не є членом її сім`ї, зловживає спиртними напоями, не надає матеріальної допомоги на утримання дітей, не сплачує комунальні послуги, вона народила дитину від іншого чоловіка, який на даний час є одруженим, але вона у майбутньому має намір створити з ним сім`ю, а відповідач чинить цьому перешкоди, тому він, як не член її сім`ї, підлягає виселенню з її будинку без надання іншого житла.

Відповідач відзиву на позовну заяву не подав, у судовому засіданні позов визнав частково і суду пояснив, що він не знає, що йому робити і що говорити, адже іншого житла він немає. Після розірвання шлюбу дружина познайомилась з іншим чоловіком, який значно старший за неї, одружений, проживає у Луцьку, та народила від нього дитину. Саме цей чоловік намовив її подати даний позов у суд. Він також вклав у спірний будинок свої сили та гроші, адже будинок ремонтувався, здійснювались добудови: літня кухня, хлів тощо. Вважає, що він має право на проживання у спірному будинку і просив суд виділити у спірному будинку кімнату для проживання.

Заслухавши у судовому засіданні пояснення сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, надані сторонами та витребувані судом, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення заяви по суті, суд встановив наступне.

У судовому засіданні встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.02.1994 року по 09.12.2019 року і від спільного подружнього життя у них народилось троє дітей: син ОСОБА_5 , 1995 рн, дочка ОСОБА_6 , 2003 рн, дочка ОСОБА_7 , 2008 року народження. Дані обставини підтверджуються рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 09.12.2019 року (ас 10).

У судовому засіданні встановлено, що позивачу належить на праві власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстровані та проживають сторони, їх спільні діти, а також дитина позивача, народжена нею від іншого чоловіка. Будинок складається з чотирьох окремах кімнат, кухні, веранди. Позивач з двома неповнолітніми дітьми займає три жилі кімнати; відповідач займає одну жилу кімнату; син ОСОБА_5 зареєстрований в будинку, але останні п`ять років проживає і працює в Ковелі; донька ОСОБА_6 зареєстрована в будинку, але навчається і проживає в Луцьку у найманій квартирі останній рік. Дані обставини підтверджуються поясненнями сторін, довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 18.06.2020 року (ас 7), Договором дарування від 10.11.2009 року (ас 8), Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 26.11.2009 року (ас 9), Довідкою про склад сім`ї від 18.11.2020 року (ас 11), актом обстеження матеріально-побутових умов сім`ї (ас 12).

У судовому засіданні з пояснень сторін і їх паспортних даних встановлено, що сторони зареєстровані і постійно проживають у спірному будинку з 21.01.1997 року, і вселились у нього разом з сином ОСОБА_2 з дозволу рідної бабусі позивача - ОСОБА_11 , яка була на той час власником спірного будинку.

У судовому засіданні з пояснень сторін встановлено, що з дня вселення і дня набуття позивачем власності на спірний житловий будинок, відповідач зареєстований у ньому і постійно проживає з дозволу та за погодженням із попередніми власниками будинку і за погодженням з позивачем та з її дозволу.

Іншого житла на праві власності, або на праві користування, відповідач немає.

Таким чином, у судовому засіданні встановлено, що відповідач вселився у спірний будинок зі згоди його власників - ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 та проживав у ньому як член сім`ї позивача, чоловік.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок належить на праві особистої приватої власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин.

Вирішуючи спір між сторонами, суд виходить з наступного.

Правова позиція ЄСПЛ, відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції, гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

У даній справі спір виник між власником житлового будинку - ОСОБА_1 , яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку - ОСОБА_2 , з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням особи щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки особи щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.

Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити наступні висновки.

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

У судовому засіданні встановлено, що спірний будинок складається з чотирьох окремих житлових кімнат, розташування і розмір яких дає можливість сторонами проживати у будинку у відокремлених кімнатах. Дану обставину суд оцінює з урахуванням вимог статті 50 ЖК УРСР, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя.

Крім цього, згідно з поясненнями сторін, відповідач зареєстрований та постійно проживає у спірному будинку з 1997 року. Іншого житла на праві власності, або на праві користування, відповідач немає.

Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та виселення відповідача з спірного житлового будинку у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки та захистом права відповідача, як колишнього члена її сім`ї, на проживання у будинку і користування ним.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 12 ЦПК України).

Враховуючи вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд доходить висновку, що припинення права користування відповідачем спірним житлом не відповідає такій пропорційності, крім того з огляду на те, що між сторонами спору не склалися вкрай неприязні стосунки, які б виключали саму можливість проживання в одному жилому приміщенні, вони спілкуються між собою, відповідач і на даний час допомагає позивачу у веденні домашнього господарства, доглядає за домашньою худобою тощо, відповідач не має іншого постійного місця проживання і протягом спільного подружнього життя з позивачем вносив свій вклад, у т.ч. грошовими коштами, фізичною працею, у догляді за будинком шляхом його ремонту, проведення добудов; спірний житловий будинок має чотири житлові кімнати, в одній з яких проживає відповідач, а іншими трьома кімнатами користується позивач з двома неповнолітніми дітьми, тобто житлова площа будинку, кількість і розташування кімнат дає можливість сторонам хоча б і проживати в одному будинку, проте користуватися відокремленими кімнатами.

Встановивши, що права позивачки не порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що не порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, так і захисту права на житло відповідача, тому відповідач, як колишній член її сім`ї, не втратив право на користування будинком, оскільки він, хоча і вже не є членом її сім`ї, проте саме по собі припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його права користування займаним приміщенням, в якому він постійно зареєстрований і проживає з 1997 року та іншого житла на праві власності або на праві користування немає.

Таким чином, у даній справі інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, не перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого не припинилися правові підстави користування чужим майном, та який не забезпечений іншим житловим приміщенням, що не спростовано позивачем.

У судовому засіданні не знайшли свого підтвердження пояснення позивача про те, що відповідач може проживати у хаті його батьків в селі Духче, оскільки зі слів сторін встановлено, що даний будинок або його частина в селі Духче відповідачу не належить; у будинку, який складається з двох жилих кімнат, постійно проживає брат відповідача з дружиною та трьома дітьми, з яким у відповідача склались неприязні стосунки, що виключає їх спільне проживання.

Несплата відповідачем коштів за користування комунальними послугами у спірному будинку не є самостійною та безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування будинком та виселення з нього. Крім того, чинним законодавством передбачені умови та підстави стягнення власником житла коштів за користування комунальними послугами особами, які проживають у цьому житлі і користуються цими послугами.

Враховуючи вищенаведене у сукупності, дотримуючись вимог щодо додержання розумного та справедливого балансу захисту права власності позивачки, так і захисту права на житло відповідача, суд доходить висновку, що у задоволенні позову в частині вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , слід відмовити за безпідставністю та необгрунтованістю позовних вимог у цій частині.

Щодо вимоги позивача про виселення відповідача з спірного будинку в умовах вчинення останнім домашнього насильства і порушення правил співжиття, що унеможливлюють проживання сторін в одному жилому приміщенні, то суд встановив наступне.

З рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 09.12.2019 року вбачається, що сторони проживають разом, однак подружніх стосунків не підтримуть, не ведуть спільного господарства і підставою звернення позивача із заявою про розірвання шлюбу з відповідачем було те, що в них різні характери та погляди на шлюб і сім`ю, внаслідок чого між ними виникають непорозуміння та сварки (ас 10). Підставою розірвання шлюбу між сторонами не було вчинення домашнього насильства відповідачем, порушення правил співжиття, а також зловживання ним спиртними напоями.

З постанови судді Рожищенського районного суду Волинської області від 22.02.2021 року у справі №167/125/21 вбачається, що відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, і піддано його адміністративному стягненню у виді штрафу в розмірі 10 (десяти) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 170 (сто сімдесят) гривень. Встановлено, що 21 січня 2021 року приблизно о 14:15 год в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відповідач ображав нецензурною лайкою дочку ОСОБА_6 , чим вчинив відносно неї домашнє насильство, що завдало шкоди психічному здоров`ю потерпілої. Дані обставини підтверджуються повідомленнями Відділу поліцейської діяльності №1 (м.Рожище) Луцького районного управління поліції ГУНП у Волинській області від 29.01.2021 року, 08.02.2021 рок (ас 15).

У статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

У судовому засіданні не встановлено і не знайшло свого підтвердження належними та допустимими доказами тих обставин, що відповідач систематично, тобто три і більше разів, вчиняє щодо позивача та їх спільних дітей домашнє насильство, що його неодноразово притягувати до відповідальності за вчинення насильства щодо позивача та їх спільних дітей, за порушення правил співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з ним в одному будинку, що могло би бути підставами для його виселення з спірного житлового будинку.

Притягнення відповідача до адміністративної відповідальності 22.02.2021 року за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП не є безумовною підставою для його виселення зі спірного житла за відсутності доказів систематичного, тобто три і більше, вчинення домашнього насильства, систематичного, тобто три і більше, порушення відповідачем правил співжиття, систематичного, тобто три і більше притягнення відповідача до відповідальності за вчинення домашнього насильстава, порушення правил співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з ним в одному будинку.

У судовому засіданні з пояснень сторін встановлено, що після 22.02.2021 року відповідач обмежив вживання спиртними напоями, не вчиняє щодо позивача та їх спільних дітей домашнє насильство, не порушує правила співжиття.

Позивач у судовому засіданні відмовилась заявляти клопотання про виклик у судове засідання свідків, заявлених у позовній заяві, на підтвердження своїх пояснень щодо неможливості спільного проживання з відповідачем в одному будинку внаслідок порушення ним правил співжиття і систематичного вчинення домашнього насильства, хоча судом їй було роз`яснено зміст та вимоги ч.1 ст. 81 ЦПК України, згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.7 ст.81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд, дослідивши долучені до позовної заяви письмові пояснення ОСОБА_8 (ас 16) і ОСОБА_9 (ас 16 звор), доходить висновку, що дані письмові пояснення не є належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами у розумінні вимог ст.ст. 77-80 ЦПК України, а також не є показаннями свідків у розумінні вимог ст.90 ЦПК України і не є письмовими доказами у розумінні вимог ст.95 ЦПК України, тому суд не приймає ці письмові пояснення як докази, що підтверджують обгрунтування вимог позивача.

Враховуючи вищенаведене у сукупності, суд доходить висновку, про відмову у задоволенні вимог позивача в частині примусового виселення відповідача із спірного житлового будинку в умовах вчинення останнім домашнього насильства і порушення правил співжиття, що унеможливлюють проживання сторін в одному жилому приміщенні, за їх безпідставністю і необгрунтованістю та відсутністю належних і допустимих доказів щодо підтвердження даної позовної вимоги.

Оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, то судові витрати слід залишити за позивачем, згідно ч.1 ст.141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 4, 7, 8, 10, 11, 12, 13, 77-81, 83, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення, - відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Рожищенський районний суд Волинської області протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Дата складення повного тексту рішення 23.04.2021 року.

Головуючий суддя Н.В. Шептицька