№ 201/4865/19

провадження 2/201/167/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем – Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

        ОСОБА_1 24 квітня 2019 року звернулася до суду з позовом до відповідачів державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що 03 серпня 2017 року приватним нотаріусом ДМНО Мамоновою Г.М. було проведено державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 41.3 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 було набуте на підставі свідоцтва про оправо власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, про що видано свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 , що стало підставою для позивача звернутися до державного реєстратора з заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

В ході подання заяви про відкриття спадщини за заповітом, приватний нотаріус повідомив, що вищезазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 .. З метою повного та всебічного з`ясування всіх обстави, що стосуються відчуження нерухомого майна, позивач звернувся до приватного нотаріуса для отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (Інформаційна довідка № 123596734).

Як стало відомо з Інформаційної довідки № 123596734, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., була проведена державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав дану нерухомість громадянці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який було посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І.А. за реєстровим № 270.

Після з`ясування вищевказаних обставин, позивач звернувся до державного реєстратора з клопотанням надати копію договору дарування, на підставі якого було проведені реєстраційні дії та зареєстровано нерухомість за ОСОБА_2 .. За результатом ознайомлення з копією договору дарування від 19 лютого 2018 року позивач вважає, що рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. про проведення реєстраційних дій прийнято з порушенням норм законодавства, що в свою чергу призвело до порушення прав позивача, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Позивач вважає, що дії державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району» Дніпропетровської області Ганноченко А.О. при проведені реєстрації нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 є противоправними, а тому підлягають скасуванню: відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямовані на забезпечення визнання та захисту державою таких прав регулюються Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон України № 1952); ч. 1 ст. 27 Закону України № 1952, встановлено наявність підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, зокрема п. 1 ч. 1 зазначеної статті передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката. Зазначену норму можливо застосовувати у випадках надання до реєстратора документів для проведення реєстраційних дій які відповідають вимогам законодавства, про те у випадках невідповідності документів вимогам законодавства, реєстратор зобов`язаний відмовити в проведенні таких дій з підстав визначених законом.

Досліджуючи копію договору дарування серія та номер 5-1276, посвідченого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І., державний реєстратор КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. мав перевірити відповідність поданих для реєстрації документів вимогам законодавства, чого зроблено не було. В преамбулі договору дарування були невірно зазначені особисті дані дарувальника, а саме замість « ОСОБА_6 » надруковано « ОСОБА_6 ». Отже, ОСОБА_6 не була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 .

Державний реєстратор мав звернути увагу на відтиск печатки, якою скріплено підпис нотаріуса на договорі дарування, це не було зроблено державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області ОСОБА_7 .. На другій сторінці договору дарування наявний відтиск печатки, яка вміщає наступні символи: герб СРСР, напис «Міністерство юстиції Української PCP», а це є грубим порушенням Закону України «Про нотаріат», оскільки відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про нотаріат» в редакції від 02 вересня 1993 року, який саме й регулював правовідносини сторін Договору дарування на той час, Державний нотаріус мав мати печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори і відповідним номером.

Кольорове та схематичне зображення Державного гербу України було затверджено постановою Верховної ради України «Про Державний герб України» № 2137-ХІІ від 19 лютого 1992 року. Отже, державним реєстратором Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району» Дніпропетровської області ОСОБА_7 в порушення вимог Закону України № 1952 не перевірено відповідність поданих ОСОБА_2 для реєстрації документів вимогам законодавства.

Також, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченком А.О. були допущені наступні порушення вимог Закону України № 1952 полягає в наступному: державним реєстратором не подано відповідні запити до компетентних державних органів, установ, організації щодо отримання інформації про відомості, які необхідні для проведення реєстраційних дій. Про неподання відповідних запитів свідчить те, що якби державний реєстратор їх направив, та отримав би відповіді, він би зрозумів, що не ОСОБА_6 була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 » й відповідно не зареєстрував би право власності на вказане майно за ОСОБА_2 на підставі підробленого договору дарування.

Позивач намагався вирішити спір у досудовому порядку, звертався зі скаргою до Міністерства юстиції України на дію державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., в якій описував викладену у позовній заяві ситуацію, та просив визнати дії ОСОБА_7 протиправними в частині проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 , та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року, що стало підставою внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомостей про виникнення права власності у ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І.. Однак скарга була проігнорована.

Стосовно витребування з незаконного володіння майна, на думку позивача, після смерті ОСОБА_5 саме позивач мав стати власником вказано майна, оскільки заповіт не скасований заповідачем та не визнаний у законному порядку недійсним. Однак позивачем було виявлено, що майно на не підставах, які оспорює позивач, перейшло у власність відповідача, а тому в даному випадку є законні підстави для витребування майна з незаконного володіння.

Після відкриття провадження по справі позивачу стало відомо про те, що 05 березня 2019 року відбулося чергове відчуження квартири АДРЕСА_3 (спірна нерухомість). ОСОБА_3 передала спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом Першої дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим № 4-83. Саме з її незаконного володіння позивач ставить витання в судовому порядку витребувати вказану спірну квартиру.

Позивач вважає вказане (перереєстрація спірної квартири відповідачами) протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по невизнанню його законного права на вказане майно неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим; просив суд скасувати рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року і витребувати з незаконного володіння відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_4 , задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Відповідачі державний реєстратор КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та/або їх представники в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили, надали відзив, заперечували проти позовних вимог, вважаючи їх безпідставними, надуманими та необґрунтованими, при укладанні угод керувалися положеннями діючого законодавства України, у зв`язку з чим, жодних прав та законних інтересів позивача ними не порушувалося, тому просили суд відмовити у повному обсязі в задоволенні позовних вимог.

Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І.А. та/або її представник в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили, позовні вимоги фактично не визнали, прав та законних інтересів позивача не порушувалося, не заперечували проти слухання справи за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

       В судовому засіданні встановлено, що, як стверджує позивач, 03 серпня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мамоновою Г.М. було проведено державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 41.3 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 було набуте на підставі Свідоцтва про оправо власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, про що видано Свідоцтво про смерть Серія НОМЕР_1 , що стало підставою для позивача звернутися до державного реєстратора з заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

В ході подання заяви про відкриття спадщини за заповітом, приватний нотаріус повідомив, що вищезазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 .

З метою повного та всебічного з`ясування всіх обстави, що стосуються відчуження нерухомого майна, позивач звернувся до приватного нотаріуса для отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (Інформаційна довідка № 123596734).

Як стало відомо з Інформаційної довідки № 123596734, державним реєстратором Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., була проведена державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав дану нерухомість громадянці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який було посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Іриною Анатоліївною за реєстровим № 270.

Після з`ясування вищевказаних обставин, позивач звернувся до державного реєстратора з клопотанням надати копію договору дарування, на підставі якого було проведені реєстраційні дії та зареєстровано нерухомість за ОСОБА_2 .. За результатом ознайомлення з копією договору дарування від 19 лютого 2018 року позивач вважає, що рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. про проведення реєстраційних дій прийнято з порушенням норм законодавства, що в свою чергу призвело до порушення прав позивача, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Отже, перша позовна вимога позивача полягає у скасуванні рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району» Дніпропетровської області Ганноченка А.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року. Позивач вважає, що дії державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. при проведені реєстрації нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.И. за ОСОБА_2 є противоправними, а тому підлягають скасуванню, виходячи з наступного: відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямовані на забезпечення визнання та захисту державою таких прав регулюються Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон України № 1952).

Нормами ч. 1 ст. 18 Закону України № 1952, встановлено порядок проведення реєстраційних дій, який визначає процесуальні дії реєстратора, зокрема до яких відноситься перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.

Ч. 1 ст. 27 Закону України № 1952, встановлено наявність підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, зокрема п. 1 ч. 1 зазначеної статті передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Зазначену норму, на думку позивача, можливо застосовувати у випадках надання до реєстратора документів для проведення реєстраційних дій які відповідають вимогам законодавства, про те у випадках невідповідності документів вимогам законодавства, реєстратор зобов`язаний відмовити в проведенні таких дій з підстав визначених законом. Перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації визначений ч. 1 ст. 24 Закону України № 1952.

Як вбачається із змісту ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановлених цим Законом. У разі виявлення невідповідності нормам законодавства поданих на реєстрацію документів реєстратор повинен керуватися вимогами ч. 2 ст. 24 Закону України № 1952, відповідно до якої встановлено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав, яке повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Нормами ч. З ст. 10 Закону України № 1952, встановлено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Досліджуючи копію договору дарування серія та номер 5-1276, посвідченого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І., державний реєстратор КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. мав перевірити відповідність поданих для реєстрації документів вимогам законодавства та звернути увагу на наступне: стосовно правильності внесених даних у договорі дарування: відповідно до ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

В преамбулі договору дарування були невірно зазначені особисті дані дарувальника, а саме замість « ОСОБА_6 » надруковано « ОСОБА_6 ». Отже, ОСОБА_6 не була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 .

Державний реєстратор, на думку позивача, мав звернути увагу на відтиск печатки, якою скріплено підпис нотаріуса на договорі дарування, це не було зроблено державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області ОСОБА_7 .. На другій сторінці договору дарування наявний відтиск печатки, яка вміщає наступні символи: герб СРСР, напис «Міністерство юстиції Української PCP», а це є грубим порушенням, на думку позивача, Закону України «Про нотаріат», оскільки відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про нотаріат» в редакції від 02 вересня 1993 року, який саме й регулював правовідносини сторін Договору дарування на той час, Державний нотаріус мав мати печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори і відповідним номером.

Кольорове та схематичне зображення Державного гербу України було затверджено постановою Верховної ради України «Про Державний герб України» № 2137-ХІІ від 19 лютого 1992 року. Отже, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району» Дніпропетровської області ОСОБА_7 в порушення вимог Закону України № 1952 не перевірено відповідність поданих ОСОБА_2 для реєстрації документів вимогам законодавства.

Також, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченком А.О. були допущені наступні порушення вимог Закону України № 1952 полягає в наступному: державним реєстратором не подано відповідні запити до компетентних державних органів, установ, організації щодо отримання інформації про відомості, які необхідні для проведення реєстраційних дій. Про неподання відповідних запитів свідчить те, що якби державний реєстратор їх направив, та отримав би відповіді, він би зрозумів, що не ОСОБА_6 була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 » й відповідно не зареєстрував би право власності на вказане майно за ОСОБА_2 на підставі начеб то «підробленого» договору дарування.

Позивач намагався вирішити спір у досудовому порядку, звертався зі скаргою до Міністерства юстиції України на дію державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., в якій описував викладену у позовній заяві ситуацію, та просив визнати дії ОСОБА_7 протиправними в частині проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 , та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року, що стало підставою внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомостей про виникнення права власності у ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І.. Однак скарга була проігнорована.

Друга позовна вимога позивача полягає у витребуванні з незаконного володіння майна, яку позивач обґрунтовує наступним: відповідно до Цивільного кодексу України кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача про призначення спадкоємця або спадкоємців , про розподіл між ними свого майна в іншому порядку, ніж це передбачено правилами про спадкування, та про виконання спадкоємцями інших дій у відповідності з волевиявленням заповідача.

Таким чином, як стверджує позивач, найважливішим елементом заповіту є призначення спадкоємця. За своєю юридичною природою заповіт - односторонній правочин з волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), внаслідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Отже, після смерті ОСОБА_5 позивач мав стати власником вказано майна, оскільки заповіт не скасований заповідачем та не визнаний у законному порядку недійсним.

Однак позивачем було виявлено, що майно на не підставах, які оспорює позивач, перейшло у власність відповідача.

Відповідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На підставі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Позивач вважає, що в даному випадку у нього є законні підстави для витребування майна з незаконного володіння. Існує правило: якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред`являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини. а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Згідно п. 2 ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником майна або іншою особою.

Після відкриття провадження по справі позивачу стало відомо про те, що 05 березня 2019 року відбулося чергове відчуження квартири АДРЕСА_3 (спірна нерухомість). ОСОБА_3 передала спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом Першої дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим № 4-83.

Таким чином, право власності на спірну нерухомість на момент подання уточненої позовної заяви зареєстровано за ОСОБА_4 , що підтверджується з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна на запит приватного нотаріуса № 170869643 від 19 червня 2019 року. Саме з її незаконного володіння позивач ставить витання в судовому порядку витребувати квартиру АДРЕСА_4 .

       Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по невизнанню його законного права на вказане майно неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим; в зв`язку з обставинами, що склалися, позивач вважає, що його права порушено, виник спір, який в добровільному досудовому порядку вирішено не було і позивач вимушений був звернутися до суду з цим позовом.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.  Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Як вже було встановлено, стверджує позивач, що 03 серпня 2017 року приватним нотаріусом ДМНО Мамоновою Г.М. було проведено державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 41.3 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 було набуте на підставі свідоцтва про оправо власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, про що видано свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 , що стало підставою для позивача звернутися до державного реєстратора з заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

В ході подання заяви про відкриття спадщини за заповітом, приватний нотаріус повідомив, що вищезазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 .. Як стало відомо з Інформаційної довідки № 123596734, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., була проведена державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав дану нерухомість громадянці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який було посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І.А. за реєстровим № 270.

Позивач вважає, що дії державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району» Дніпропетровської області Ганноченко А.О. при проведені реєстрації нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 є противоправними, а тому підлягають скасуванню.

Державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченком А.О., на думку позивача, були допущені наступні порушення вимог Закону України № 1952 полягає в наступному: державним реєстратором не подано відповідні запити до компетентних державних органів, установ, організації щодо отримання інформації про відомості, які необхідні для проведення реєстраційних дій. Про неподання відповідних запитів свідчить те, що якби державний реєстратор їх направив, та отримав би відповіді, він би зрозумів, що не ОСОБА_6 була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 » й відповідно не зареєстрував би право власності на вказане майно за ОСОБА_2 на підставі підробленого договору дарування.

Позивач вважає, що в даному випадку є законні підстави для витребування майна з незаконного володіння. 05 березня 2019 року відбулося чергове відчуження квартири АДРЕСА_3 (спірна нерухомість). ОСОБА_3 передала спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом Першої дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим № 4-83. Саме з її незаконного володіння позивач ставить витання в судовому порядку витребувати вказану спірну квартиру.

Позивач вважає вказане (перереєстрація спірної квартири відповідачами) протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом.

У цій справі позивач просить визнати незаконною та скасувати проведену державним реєстратором державну реєстрацію права власності на нерухоме майно позивача за відповідачами. Такий спір не є спором учасників публічно-правових відносин. Реєстратор, здійснюючи державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, не мав публічно-правових відносин з позивачем, оскільки така реєстрація права відбувалася за відповідачем – фізичною особою, а не за позивачем. Позивач обґрунтував позов незаконністю вибуття у позивача права власності на своє нерухоме майно та відсутністю у відповідача правомірного інтересу щодо реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Спір має приватноправовий характер, а з огляду на суб`єктний склад сторін цього спору його слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.

Близькі за змістом висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16, 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.

Щодо порушення порядку державної реєстрації права власності.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) кожна особа має право в порядку встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Нова редакція ЦПК України, а саме ст. 19 передбачає можливість визнання дій держреєстраторів щодо реєстрації прав власності недійсними. Правові відносини даного спору регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» й Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції).

Державний реєстратор, яким може бути і нотаріус (пункт 2 частини першої статті 10 вказаного Закону у зазначеній редакції): 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції).

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (абзац перший частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Так, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, зокрема, подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі (пункт 57 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності на майно за банком /відповідач/).

        У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (пункт 4 частини першої, абзац перший частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за кооперативом).

Отже, за відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем, така реєстрація була б проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.

Щодо способу захисту права власності позивача.

Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абзац перший частини першої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за банком). Суд звертає увагу на те, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на вказане позивачем нерухоме майно за відповідачем фактично стосується запису про це право.

        Саме скасування такого запису, а не рішення чи права власності, є належним способом захисту прав та інтересів позивача. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а).

       Не передбачає закон і зобов`язання суду внести запис про скасування цієї державної реєстрації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тим більше, що позивачем не заявлено вимог про зобов`язання вчинити певні дії; позовні вимоги в цій частині не змінювалися і не уточнювалися, а суд, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, діє лише в межах заявлених позовних вимог.

Судом встановлено, що дійсно 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі - продажу кв. АДРЕСА_3 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером № 4-83. Перед укладанням договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та продавцем ОСОБА_3 відносно квартири АДРЕСА_3 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером № 4-83 на дату реєстрації договору існувало як мінімум чотири рівня гарантій перед тим, як вказщана квартира АДРЕСА_3 перейшла у власність ОСОБА_4 , а саме відносно даної квартири: було зареєстровано рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району «Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року; реєстрація договору купівлі - продажу від 19 лютого 2018 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І.А за реєстровим № 270.; реєстрація попереднього договору купівлі продажу укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відносно квартири АДРЕСА_3 посвідченого нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С., та в подальшому реєстрація договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та продавцем ОСОБА_3 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером № 4- 83.

Таким чином, на момент посвідчення договору купівлі - продажу продавець ОСОБА_3 була належним власником квартири, право власності на об`єкт зареєстроване в реєстрі, що підтверджувалося відповідними правовстановлюючими документами. При посвідченні договору нотаріус перевірив відсутність обтяжень на квартиру, і в продавця були всі правові підстави укладати такий договір, а в ОСОБА_4 не виникало сумніву щодо незаконності правочину.

В позовній заяві позивач зазначає, що у зв`язку з незаконним володінням ОСОБА_4 вище зазначеної квартири остання вимушена звернутись до суду та витребувати квартиру, але з такими висновками та вимогами позивача не можна погодитись в повному обсязі оскільки, зараз саме ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_3 на законних підставах, що підтверджується договором купівлі продажу від 05 березня 2019 року.

Вказаний договір купівлі-продажу в передбаченому законом порядку не оспорений і є законним.

Згідно з ч. 1 ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.

Як видно з матеріалів справи ОСОБА_4 на законних підставах отримала право власності на квартиру АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером № 4- 83, який будь - яким рішенням суду не визнаний не дійсним, а на момент його реєстрації ні в кого не виникало сумніву у праві відчужувача (продавця) на відчуження спірного майна.

В свою чергу ні в позовній заяві, ні в доповненнях до неї позивачем не доведено недобросовісність та обізнаность зі сторони ОСОБА_4 про незаконність володіння придбаного майна.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд повинен враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності. Це означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття. Як видно з матеріалів даної справи позивачем не надано належних та достовірних доказів в підтвердження не добросовісного та незаконного заволодіння ОСОБА_4 нерухомим майном.

Верховним Судом у постанові від 13 листопада 2019 року по справі № 645/4220/16-ц зроблено висновок про те, що не може добросовісний набувач відповідати за бездіяльність влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству.

Стаття 1 Першого протоколу до конвенції містить 3 окремі норми: перша, що виражається в 1-му реченні абз.1 та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в 2-му реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в абз. 2, визнає право договірних держав серед іншого контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків утручання в право мирного володіння майном, повинні тлумачитись у світлі загального принципу, закладеного 1-ю нормою.

Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності в розумінні конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання держоргану в право на мирне володіння майном повинне забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти («East West Alliance Limited v. Ukraine», №19336/04, §166—- 168, ЄСПЛ, від 23.01.2014).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував у схожих фактичних обставинах порушення ст. 1 Першого протоколу конвенції (рішення у справі «Gladysheva V. Russia», від 6.12.201 1; «Pchelintseva and others v. Russia» від 1 7.1 1.2016).

В рішенні по справі «Alentseva v. Russia» від 17.11.2016 зазначено, що: заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації та не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи держвлади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном Конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, завданих таким відчуженням. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно, із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у -зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Отже, задоволення позовних вимог за позовом про витребування майна з мого володіння як у добросовісного набувача, призведе до порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції, оскільки в такому випадку на мене буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні заявлених до мене позовних вимог прошу відмовити в повному обсязі.

За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатим договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна. Виникає питання: якщо спадкоємець прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, але не зареєстрував його, то чи вважається він власником цього майна? Спадкоємець міг звернутися до нотаріальної контори і зареєструвати своє право на спадщину, але він цим не скористався.

Крім того в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження вступу в спадщину за заповітом, який знаходиться в матеріалах справи, в позовній заяві вказано про подання заяви про відкриття спадщини за заповітом без зазначення місця відкриття та номеру спадкової справи, що позбавляє суд в переконанні права позивача в законності права заявлених позовних вимог.

В прийнятій Пленумом постанові № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» в п. 23 зазначено, що: відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

В зв`язку з викладеним наявність заповіту, який міститься в матеріалах справи, без надання доказів в підтвердження відкриття спадкової справи не є підтвердженням у позивача права власності на спірне майно.

В прийнятій Пленумом постанові № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» також зазначено, що: недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд мав встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі. Ця постанова також дає трактування поняття «поза волею особи».

Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі № 6- 327цс15 від 23 грудня 2015 року (№ в ЄДРСРУ 55159817), яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна. Позивач же не є власником спірного майна.

Крім того, відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, врегулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 10 цього Закону державним реєстратором є нотаріус.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 цього Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації (п. 1); перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (п. 2).

Таким чином, приватний нотаріус Дніпровського МНО, який діяв як державний реєстратор прав на нерухоме майно, приймаючи рішення про державну реєстрацію права власності діяв правомірно та у відповідності до вимог чинного законодавства.

Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.

Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.

       На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 15, 16, 182, 257, 267, 316, 317, 319, 321, 365, 377, 391, 638 ЦК України, ст. 33, 35-37 Закону України «Про іпотеку», ст. 2, 9, 10, 18, 19, 24, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

       Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 20 квітня 2021 року.

Суддя –