13.04.2021 Справа № 756/2562/21

Унікальний номер 756/2562/21

Номер провадження 2/756/3384/21

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2021 року м. Київ

Оболонський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Шролик І.С.,

секретар судового засідання- Михнюк В.М.,

за участю позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального провадження в режимі відеозв`язку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю,-

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Шумського І.С., звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила суд: визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог вказує, що 04 червня 1997 року між нею та відповідачем ОСОБА_3 укладено шлюб. Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 13 вересня 2018 року шлюб між сторонами розірвано. Фактично шлюбні відносини припинені з початку 2000 року.

Перебуваючи у шлюбі за позивачем було зареєстровано будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , який позивач побудувала разом із своїм сином ОСОБА_4 , в період з 1992 по 1996 рік. Який 12 жовтня 2000 року продано ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу за 50822 грн. За кошти отримані від реалізації будинку, позивачем 15 листопада 2000 року придбано квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 лютого 2021 року головуючим суддею у даній цивільній справі визначено суддю ОСОБА_6 .

Ухвалою Оболонського районного суду від 19 лютого 2021 року відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання на 15 березня 2021 року.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 15 березня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 08 квітня 2021 року.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд позов задовольнити, не заперечував проти заочного розгляду справи. Заявив клопотання про проведення судового засідання в режимі відеозв`язку через месенджер «WhatsApp» з позивачем та просив допитати в якості свідка сина позивача - ОСОБА_4 , оскільки вони самостійно не можуть з`явитися до в судове засідання, так як на даний час проживають в Польщі, через оголошені карантинні обмеження приїхати не мають можливості.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, шляхом розміщення оголошення на сайті Судової влади України, оскільки останнє відоме місце його реєстрації на тимчасово окупованій території у м. Довжанськ, Луганської області. Клопотання про відкладення розгляду справи, до суду відповідач не надіслав, про причину неявки суду не повідомив, відзив та інші заяви з процесуальних питань від відповідача до суду не надходили.

Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України в разі ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Позивач ОСОБА_7 в режим відеозв`язку пояснила, що з 1992 року почала будувати будинок разом із своїм сином в м. Свердловськ, Луганської області. Закінчено будівництво будинку в 1996 році, проте документальне оформлення та видача свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок було 08 жовтня 1997 року. В червні 1997 уклала шлюб з відповідачем, а в листопаді цього ж року разом переїхали проживати до Ізраїлю, де проживали з сином, окремо від відповідача за різними адресами. В липні 1998 року повернулася в Україну, з цього часу відносини з відповідачем припинилися, відомості про його місце проживання не відомі. В жовтні 2018 року за її ініціативою розірвано шлюб з відповідачем відповідно до рішення Біловодського районного суду Луганської області.

Позивач пояснила, що в жовтні 2020 року продала будинок в м. Свердловськ, Луганської області і за отримані кошти купила спірну квартиру в м. Києві. Зазначила, що на даний час за станом здоров`я вимушена була переїхати до сина проживати в Польщу, а тому бажає розпорядитися своїм власним майном та продати спірну квартиру. Відповідач жодного відношення до неї не має, ніколи в ній не проживав.

Допитаний в судовому засіданні, в режимі відеозв`язку, свідок ОСОБА_4 , який являється сином позивача пояснив суду, що в 1992 році, разом з матір`ю почали будувати будинок за адресою: АДРЕСА_2 , яке закінчили в 1996 році та з цього моменту проживали в ньому. В червні 1997 році мати уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_3 , а в листопаді 1997 року всі разом виїхали проживати до Ізраїлю. В 1998 році разом з матір`ю повернулися в України, а відповідач залишився проживати там і з того часу більше не бачилися. В жовтні 2000 року продали будинок в м. Свердловськ, а в листопаді цього ж року мати придбала квартиру АДРЕСА_1 . З 19 грудня 2000 року проживали в цій квартирі. В 2000 році поїхав на роботу в Польщу, а в лютому 2021 року забрав матір до себе, оскільки вона має проблеми із здоров`ям. З часу повернення із Ізраїлю не знають нічого про відповідача.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.

За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність відповідача за наявними матеріалами справи.

Судом встановлено, що 04 червня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб відділом реєстрації актів громадянського стану міста Свердловська Луганської області, актовий запис № 189.

Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 13 вересня 2018 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано. Згідно тесту судового рішення сторони припинили шлюбні відносини з 2000 року.

Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на будинок № НОМЕР_1 від 08 жовтня 1997 року ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_2 .

12 жовтня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_1 продала ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 3 Договору продаж будинку здійснено за 50822 грн.

15 листопада 2000 року позивач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу квартири, укладеного з ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , придбала квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 4 зазначеного договору за домовленістю та взаємною згодою сторін, купівлю-продаж квартири вчинено сторонами за 11200 грн., які покупець повністю сплатив продавцю до підписання самого договору. Договір купівлі-продажу квартири від 15 листопада 2000 року посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенко М.І.

З відповіді приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондратенка М.І. від 25 березня 2021 року, наданого на запит суду, за № 13/01-24/2021 вбачається, що на час посвідчення договору купівлі- продажу квартири від 15 листопада 2000 року письмова згода другого із подружжя при набутті майна не вимагалася, факт перебування покупця не перевірявся, а тому будь-які письмові згоди чоловіка покупця в архівах справ нотаріуса відсутні.

Спір між сторонами виник з приводу придбання квартири, хоча й у період перебування сторін у шлюбі, проте за особисті кошти позивача, які отримала від продажу будинку побудованого до укладання шлюбу.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Так, у відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, що діяла під час виникнення спірних правовідносин та підлягає застосуванню передбачала що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Частиною 1 ст. 24 КпШС передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Аналогічні положення має діюче законодавство.

Частиною 2 статті 60 СК України передбачено, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Верховний Суд у постанові від 12.02.2020 року у справі № 725/1776/18 вказав, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Презумпцію спільності майна можуть спростувати докази про: 1) придбання речі до шлюбу; 2) придбання речі на кошти, які належали позивачеві особисто (подарунок батьків, одержання відшкодування за моральну шкоду тощо); 3) придбання речі за рахунок коштів, одержаних від продажу особистого майна;4) придбання речі в період окремого проживання за власні кошти.

Тлумачення п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю.

Судом встановлено, що згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2000 року позивач продала належний їй на праві приватної власності будинок АДРЕСА_2 . За отримані кошти від продажу будинку придбано квартиру АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 15 листопада 2000 року.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Матеріалами справи та поясненнями свідка ОСОБА_4 доведено, що домоволодіння АДРЕСА_2 будівництво завершене у 1996 році, тобто до укладання ОСОБА_4 шлюбу із відповідачем у червні 1997 року, отже є особистою власністю позивача.

Право власності на житловий будинок набувається в порядку, який був чинним на час завершення його будівництва.

У 1996-1997 року питання набуття права власності регулювалось Правилами державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, що були затверджені Наказом Державного комітету України від 13.12.1995 року за № 34, в яких, зокрема, було визначено умови та правові наслідки будівництва.

Отже, за вказаними Указом і постановою підставою виникнення в громадянина права власності на житловий будинок був факт збудування ним цього будинку з додержанням вимог зазначених актів законодавства та прийняття будинку в експлуатацію.

Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 р. у справі № 6-137цс13).

У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» у п. 9 якої зазначено, що суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію. виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої Ради.

Незважаючи на те, що свідоцтво на новозбудований будинок позивач ОСОБА_1 отримала на підставі рішення виконкому лише 08 жовтня 1997 року, тобто у період перебування у шлюбі впродовж чотирьох місяців, суд вважає що збудований будинок належав позивачу на праві особистої власності, про що зазначено у відповідному свідоцтві (а.с. 9).

Судом встановлено, що після реалізації будинку 12 жовтня 2000 року, що належав ОСОБА_1 на праві приватної власності за 50822 грн., позивач на підставі договору купівлі- продажу від 15 листопада 2020 року придбала спірну квартиру за 11200 грн., отже за рахунок грошових коштів, які отримала від продажу власного будинку.

Згідно положення ст. 128 ЦК Української РСР 1963 року, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки вона придбана останньою за кошти, які належали їй особисто, зокрема, які отримані в результаті продажу належного їй на праві особистої власності будинку АДРЕСА_2 .

Керуючись ст.ст. 22, 24 КпШС, ст. 57 СК України, ст. 16 ЦК України, статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89,141, 223, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру № 22, загальною площею 59,40 кв.м., житловою площею 41,20 кв. м., що розташована у будинку АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу укладеного від 15 листопада 2020 року та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенком Миколою Івановичем, зареєстрованого в реєстрі за № 6970.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановленихЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга позивачем подається до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 13 квітня 2021 року.

Суддя І.С. Шролик