Справа № 344/2397/21

Провадження № 22-ц/4808/497/21

Головуючий у 1 інстанції Бабій О. М.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

               судді-доповідача        Бойчука І.В.,

               суддів                        Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,

               секретаря                Пацаган В.В.,

з участю                 ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2021 року під головуванням судді Бабій О.М. у м. Івано-Франківську,

в с т а н о в и в:

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 18.12.2020 відкрито провадження у справі № 344/17373/20 за вказаним позовом, вирішено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом сторін та призначено судове засідання на 05.02.2021. Також встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення копії ухвали для подання відзиву на позовну заяву та роз`яснено відповідачу право на пред`явлення зустрічного позову у вказаний строк.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 05.02.2021 вирішено розгляд справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей проводити за правилами загального позовного провадження.

ОСОБА_1 15.02.2021 подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2021 року по справі № 344/2397/21 відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей до спільного розгляду із первісною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на незаконність та необґрунтованість оскаржуваної ухвали суду.

Зазначає, що між сторонами є спір щодо того, з ким з батьків будуть проживати діти після розірвання шлюбу. Вирішення цього спору є пріоритетним над вирішенням справи про розірвання шлюбу. В рішенні про розірвання шлюбу немає ніякої нагальності, позивач жодного разу не заявила, що таке рішення їй потрібно терміново.

В той час як є реальна необхідність в якнайшвидшому вирішенні місця проживання дітей, про яку суду першої інстанції добре відомо – в матеріалах справи є відзив та заява свідка, в якій наведено багато обставин щодо неналежних умов проживання дітей з матір`ю, щодо неналежного до них ставлення, тощо. Ним вже були подані докази, потрібні для вирішення з ким з батьків діти будуть проживати після розлучення, подано низку відповідних клопотань.

Розділяючи вирішення спору про місце проживання дітей від спору про розірвання шлюбу, суд змушує його подати новий позов, разом з ним подавати докази, клопотання. Саме це призведе до затягування розгляду справи про місце проживання дітей.

Вказує, що ОСОБА_2 через представника бере участь у розгляді справи про розірвання шлюбу, вона зацікавлена в одержанні аліментів на дітей та з цих підстав буде затягувати розгляд справи про визначення місця проживання дітей.

Розірвати шлюб і не визначити місце проживання дітей з кимось з батьків суперечитиме інтересам дітей. Буде порушено принцип правової визначеності – буде незрозуміло хто має право забирати дітей до себе, хто має право одержувати аліменти. Така невизначеність створить можливості для зловживань обома батьками, зловживань, від яких будуть страждати діти. При цьому, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.Суд в оскаржуваній ухвалі жодним чином не зазначив, яким чином відмова в прийнятті зустрічної позовної заяви відповідає інтересам його дітей.

Суд першої інстанції відступив від правової позиції Верховного Суду України. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» у випадку коли при розірванні шлюбу в судовому порядку встановлено, що подружжя не досягло згоди про те, з ким із них будуть проживати неповнолітні діти, або буде встановлено, що такої згоди досягнуто, але вона порушує інтереси дітей чи одного з подружжя, суд вирішує зазначені питання по суті одночасно з вимогою про розірвання шлюбу з дотриманням закону, який регулює ці правовідносини.

Просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким прийняти зустрічний позов до спільного розгляду з первісною позовною заявою.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільно-процесуального законодавства при розгляді справ в суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2, недоцільно об`єднувати в одне провадження вимоги, сумісний розгляд яких ускладнює вирішення справи та призводить до затягування судового процесу.

Умовами пред`явлення зустрічного позову є взаємопов`язаність зустрічного позову з первісним; доцільність сумісного розгляду основного й зустрічного позовів. Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно і об`єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін, виключити винесення взаємно суперечливих чи взаємовиключних судових рішень.

Доцільним є сумісний розгляд первісного і зустрічного позову, якщо задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу.

Предметом первісного позову є розірвання шлюбу, натомість предметом зустрічного позову є визначення місця проживання дітей.

Таким чином, позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами не є взаємопов`язані та не виникають з одних правовідносин. До того ж вимоги за вказаними позовами не можуть зараховуватися, а задоволення зустрічного пазову повністю або частково не виключить можливість задоволення первісного позову.

Крім цього, спільний розгляд указаних позовів є недоцільним, оскільки спричинить затягування розгляду справи.

Вказує, що відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що має істотне значення.

Як проголошено положеннями ст. 12 Конвенції, чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім`ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права, так і безумовним правом чоловіка і жінки є право на розірвання шлюбу, через призму зокрема ст. 5, 8 вказаного міжнародного договору.

Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо.

Суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що спільний розгляд указаних позовів є недоцільним, оскільки спричинить затягування розгляду справи і порушить право на розірвання шлюбу другим подружжям.

В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній.

Представник ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги заперечив, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

Вислухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 , перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що звертаючись з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просила розірвати шлюб, укладений між нею та відповідачем, та визначити з матір`ю місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 05.02.2021 вирішено розгляд справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей проводити за правилами загального позовного провадження (а.с. 61).

ОСОБА_2 09.02.2021 подала клопотання про залишення без розгляду позовної вимоги про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_4 (а.с. 67).

ОСОБА_1 15.02.2021 подав відзив на позовну заяву ОСОБА_2 (а.с. 69-133), а також зустрічну позовну заяву (а.с. 140-144).

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 23.02.2021 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей (а.с. 160).

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2021 року по справі № 344/2397/21 відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви  ОСОБА_1  до ОСОБА_2  про визначення місця проживання дітей до спільного розгляду із первісною позовною заявою  ОСОБА_2  до ОСОБА_1  про розірвання шлюбу (а.с. 161).

Відмовляючи у прийнятті зустрічної позовної заяви до спільного розгляду із первісною позовною заявою, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами хоч і виникають із сімейних правовідносин, однак не можуть взаємозараховуватися, задоволення зустрічного позову про визначення місця проживання дітей повністю або частково, не виключить можливість задоволення первісного позову про розірвання шлюбу.

Крім цього, спільний розгляд указаних позовів є недоцільним, оскільки спричинить затягування розгляду справи.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх такими, що відповідають нормам процесуального права.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмежене, особливо щодо умов прийнятності скарги. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine» заява № 23436/03, § 22, від 28 березня 2006 року).

Виходячи з приписів ст. 55, 129 Конституції України, застосування та користування правами на судовий захист здійснюється у випадках та в порядку, встановлених законом.

Тобто, реалізація конституційного права, зокрема, на судовий захист ставиться у залежність від положень процесуального закону.

Згідно ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 1, 2 та 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ч 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.

Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 194 ЦПК України зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 175 і 177 цього Кодексу.

Зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Копія зустрічної позовної заяви долучається до матеріалів справи.

Отже, цивільне процесуальне законодавство гарантує відповідачеві право на захист від пред`явленого позову шляхом подання зустрічного позову. Водночас право на пред`явлення зустрічної позовної заяви не є абсолютним, подаючи зустрічну позовну заяву заявник повинен дотримуватись вимог ЦПК України щодо її подання.

Зустрічний позов дозволяє розглянути в одному процесі вимоги обох сторін, що дає можливість заощадити час і сприяє більш швидкому захисту їхніх прав та інтересів, а також запобігає можливості винесення суперечливих і взаємовиключних судових рішень у цивільній справі.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільно-процесуального законодавства при розгляді справ в суді першої інстанції» від 12.06.2009 № 2, судам слід мати на увазі, що оскільки від належного вирішення питання про прийняття зустрічного позову, позову третьої особи із самостійними вимогами та об`єднання і роз`єднання позовів залежить своєчасний і правильний розгляд заявлених вимог, то ці процесуальні дії необхідно провадити у точній відповідності з правилами, встановленими ЦПК України.

Предметом первісного позову є розірвання шлюбу, натомість предметом зустрічного позову є визначення місця проживання дітей.

Відповідно до ст. 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що має істотне значення.

Позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами хоч і виникають із сімейних правовідносин, однак не можуть зараховуватися, а задоволення зустрічного позову повністю або частково не виключить можливість задоволення первісного позову.

Спільний розгляд цих позовів є недоцільним, оскільки спричинить затягування розгляду справи та не відповідатиме завданню цивільного судочинства, а саме своєчасному розгляду і вирішенню цивільної справи з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. При цьому, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Тому не заслуговують на увагу посилання апелянта про те, що в рішенні про розірвання шлюбу немає ніякої нагальності, а розділяючи вирішення спору про місце проживання дітей від спору про розірвання шлюбу, суд змушує його подати новий позов, разом з ним подавати докази, клопотання.

Щодо доводів апеляційної скарги про існування між сторонами спору щодо того, з ким з батьків будуть проживати діти після розірвання шлюбу та вирішення цього спору є пріоритетним над вирішенням справи про розірвання шлюбу, то такі не впливають на законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції.

Згідно ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Верховний Суд у постанові від 5 січня 2020 року у справі № 200/952/18, провадження № 61-14859св19, вказав, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Зазначаючи про наявність спору між сторонами щодо про визначення місця проживання дітей, ОСОБА_1 з окремим позовом до ОСОБА_2 не звертався, а така позовна вимога останньої ухвалою суду залишена без розгляду.

Крім того, колегія суддів враховує, що Івано-Франківським міським судом 05.04.2021 відкрито провадження у справі № 344/5007/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання неповнолітніх дітей. Цим також спростовуються доводи апелянта про те, що ОСОБА_2 зацікавлена в одержанні аліментів на дітей та з цих підстав буде затягувати розгляд справи про визначення місця проживання дітей.

Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено ухвалу з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості такої. Підстав для її скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.

Враховуючи вищенаведене та положення ст. 375 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції без зміни.

Керуючись ст. 374, 375, 381 – 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2021 року залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 14 квітня 2021 року.

Суддя-доповідач:                                                        І.В. Бойчук

Судді:                                                                        О.В. Пнівчук

       В.А. Девляшевський