Справа № 2-82

                                                                                                                                            за 2010 р.

                                                                  Р І Ш Е Н Н Я

                                                    І М Е Н Е М            У К Р А Ї Н И

26 травня 2010р.

                                 Стахановський міський суд Луганської області

у складі :

головуючого  судді Юрченко І.М.,

при секретарі          Дивинській О.Г.

за участі

позивача ОСОБА_1

представника відповідача Малофєєва О.О.

розглянувши у відкритому  судовому засіданні в залі суду в м.Стаханові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ВАТ «Стахановський завод феросплавів», треті особи ОСОБА_3, ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання дій відповідача протиправними  та стягнення моральної шкоди,-

                                                            В С Т А Н О В И В :

Звертаючись до суду з  позовною заявою, позивач зазначив, що з 9 березня 2005року він працював котельником, а з 14.01.2009р. слюсарем по зборці металоконструкцій у кожушаному відділенні ремонтно-механічного  цеху ВАТ «СЗФ».

  До лютого 2009року відповідно договору, укладеному з Приватбанком за його письмовим проханням заробітну плату перераховували на його поточний картковий рахунок у зазначений банк.

27 лютого 2009року з причини утрати довіри до Приватбанку позивач вирішив скористатися своїм право вільно розпоряджатися заробітною платою та звернувся з заявою до заступника голови правління ВАТ «Стахановський завод феросплавів» по економіки та фінансам ОСОБА_3 В заяві позивач просив припинити перерахування його заробітної плати на рахунок у Приватбанку. Його прохання проігнорували та заробітну плату за лютий  6 березня 2009року перерахували на рахунок в Приватбанку.

14 березня 2009року він повторно звернувся з заявою до ОСОБА_3, в заяві зазначив, що ним розірвано договір на обслуговування карткового рахунку та закрито поточний рахунок, на який перераховували йому заробітну плату. На жодне з зазначених заяв позивач не отримав відповіді.

З даного приводу позивач також звернувся до голови профспілкового комітету ОСОБА_4 03.04.2009року голова профспілки повідомив йому, що заробітну плату позивача всупереч його проханням та вимогам продовжують перераховувати у відділення Приватбанку.

21 квітня позивач знову звернувся з черговою заявою до ОСОБА_3, в якій зазначив, що у випадку не виплати належних йому сум заробітної плати через касу підприємства або не надходження відповідних коштів на зазначений рахунок в «Ощадбанку», він буде вимушений звернутися із заявою до прокуратури. Лише на цю заяву позивач отримав офіційну письмову відповідь, з якої слідувало, що його заробітну плату, не дивлячись на всі його прохання та вимоги, продовжують перераховувати у відділення Приватбанку.

Позивач також вважав, що порушенням його законних трудових прав представниками адміністрації ВАТ «СЗФ» йому було завдано моральну шкоду, а саме ОСОБА_3 відмовився побесідувати з ним, порвав його заяву, його секретар відмовилася записати позивача до нього на прийом, мотивувавши це тим, що останній сильно зайнятий. Зі всіх поданих ним заяв, він отримав відповідь лише на одну.

Крім цього, заступник голови правління з управління персоналом та загальним питанням ОСОБА_5 в бесіді з позивачем конкретно відмітив, що у випадку будь-яких наполегливих дій з його сторони, вони приймуть заходи для того, щоб звільнити його з роботи. Начальник цеху позивача, дізнавшись про те, що позивач все-таки має намір оскаржувати протиправні дії керівництва в суді відсторонив його від роботи і в графіку на червень 2009року не запланував йому жодного виходу. Також в період невиплати йому заробітної плати позивачу доводилося займати гроші у знайомих, він був вимушений звертатися до суду за захистом своїх прав.

На підставі зазначеного позивач просив зобов’язати ВАТ «Стахановський завод феросплавів» перераховувати його заробітну плату на рахунок №НОМЕР_1 у Стахановському відділенні №3114 ВАТ «Державний ощадний банк України» та стягнути з ВАТ «Стахановський завод феросплавів на його користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 10000грн.

01.09.2009р. позивачем подано уточнену позовну заяву про збільшення розміру позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди до 50000грн.

14 вересня 2009року від позивача по справі надійшла заява, в якій він зазначив, що позовні вимоги в частині зобов’язати ВАТ «Стахановський завод феросплавів» перераховувати його заробітну плату на рахунок №НОМЕР_1 в Стахановському відділенні №3114 ВАТ «Державний ощадний банк України» (МФО 364092, код 02786424), в терміни, передбачені колективним договором просить залишити без розгляду у зв’язку з тим, що ВАТ «СЗФ» з 26 червня 2009 року виконує його прохання та перераховує його заробітну плату на вказаний рахунок. Ухвалою Стахановського міського суду від 15.09.2009року позовні вимоги ОСОБА_1 до ВАТ «Стахановський завод феросплавів» в частині  зобов’язати ВАТ «Стахановський завод феросплавів» перераховувати його заробітну плату на рахунок №НОМЕР_1 в Стахановському відділенні №3114 ВАТ «Державний ощадний банк України» (МФО 364092, код 02786424), в терміни, передбачені колективним договором були залишені без розгляду.

12.03.2010року позивач ще раз уточнив свої позовні вимоги, згідно даної заяви позивач зазначив, що посадові особи ВАТ «СЗФ», які порушили його право вільно розпоряджатися його заробітною платою, здійснювали психологічний тиск на нього з метою примусити відмовитися від його намірів скористатися цим правом, а також правом оскаржити їх дії в суді. Ці особи діяли в інтересах та від імені юридичної особи. На підставі зазначеного просив визнати дії ВАТ «Стахановський завод феросплавів», посадові особи якого в період з 27.02.2009р. по 26.06.2009р. перераховували його заробітну плату в установу Приватбанку без його письмової згоди протиправними, стягнути з відповідача у якості відшкодування моральної шкоди 50000грн.

В судовому засіданні позивач на уточнених позовних вимогах наполягав, посилаючись на доводи, викладені в уточненій позовній заяві, просив суд розглядати позов в межах вимог, заявлених в останній уточненій позовній заяві. Додатково пояснив, що у даному випадку відповідачем порушено одне з самих важливих його прав людини та громадянина – це право на свободу. Свобода у самому загальному розумінні – це право вибору. У даному випадку відповідачем було порушене його право  вільно розпоряджатися своєю заробітною платою. Пряма заборона у будь-який спосіб порушувати дане право вказана в ч.1 ст.25 Закону України «Про оплату праці». Він не оскаржує порушення відповідачем можливості вільного отримання заробітної плати, а оскаржує порушення відповідачем його права вільно розпоряджатися заробітною платою. Протягом чотирьох місяців посадові особи відповідача відмовлялись виконувати його письмові розпорядження, якими він забороняв їм перераховувати його заробітну плату у відділення Приватбанку. При цьому на нього здійснювали тиск з  метою примусити не наполягати на виконанні його письмових розпоряджень та не оскаржувати порушені відповідачем його права до суду. А так як він наполягав на своїх вимогах та при цьому оскаржував неправомірні дії відповідача в суді, його звільнили з роботи, скориставшись запланованим скороченням штату. Щодо відшкодування моральної шкоди зазначив, що оцінка моральної шкоди річ глибоко суб’єктивна і кожний сам для себе визначає, яка сума може стати достатньою компенсацією за всі страждання та незручності, які йому завдані. Вважав, що вину відповідача посилює те, що йому погрожували звільненням за активні спроби захистити його порушене право, відсторонювали від роботи у червні та серпні 2009року, тобто переводили на 2/3 ставки, звільнили у зв’язку з скороченням штату у той час, коли була реальна можливість залишити його на роботі замість звільнившогося за власним бажанням ОСОБА_6 Разом з цим позивач пояснив суду, що з приводу того, що його було звільнено з заводу у зв’язку з скороченням штату, а також з приводу того, що йому не ставили виходи в червні та серпні 2009року, він не звертався ні до КТС заводу ні до суду.

На підставі зазначеного просив його позов задовольнити.  

Згідно ст.31 ЦПК України позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

Відповідно до ст.11, 31 ЦПК України судом розглянуто позов в межах вимог, викладених в уточненій позовній заяві від 12.03.2010року.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги позивача не визнав у повному обсязі, посилаючись на доводи, викладені в письмових запереченнях на позов (ар.с.75-77).

Згідно з письмовими запереченнями позовні вимоги позивача щодо визнання дій ВАТ «СЗФ» протиправними не визнаються з наступних підстав:  

1) Відповідно до частин 3 та 4 ст. 24 Закону України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24.03.1995 р., зі змінами та доповненнями (далі – Закон №108), виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи; за особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу.  

2) Згідно ст. 1.37. Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» №2346-III від 05.04.2001р., зі змінами та доповненнями (далі – Закон №2346), розрахунково-касове обслуговування – це послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов'язані із переказом коштів з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому коштів у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами.

Отже, для здійснення відповідним банком виплати заробітної плати позивачу між відповідачем та банком має бути укладений договір про розрахунково-касове обслуговування підприємства по виплаті заробітної плати.

Разом з цим, жодним з актів цивільного законодавства не передбачено обов’язку власника або уповноваженого ним органу укласти такий договір на вимогу працівника.  

3) Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України, зі змінами та доповненнями (далі - ЦКУ), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

4) Згідно ч.2 ст. 13 та ч.2 ст. 14 ЦКУ при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Таким чином, позивач, використовуючи своє право вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, передбачене ч.1 ст. 25 Закону №108, вчиняє дії, які порушують право відповідача на свободу договору, передбачене ст. 627 ЦКУ, та вимагає від суду зобов’язати відповідача вчинити дії відповідно до ст. 1.37. Закону №2346, вчинення яких не є обов’язковим для нього.

Крім того, стаття 4 Цивільного процесуального кодексу України, зі змінами та доповненнями (далі - ЦПКУ), встановлює, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

В даному випадку позивач намагається захистити свої права та інтереси способом, не передбаченим ч.2 ст. 16 ЦКУ, а порушуючи вимоги ч.2 ст. 13 ЦКУ надає суду право застосувати положення ч.3 ст. 16 ЦКУ.

Позовні вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди не визнаються відповідачем з наступних підстав:  

1) Відповідно до ст. 2371 Кодексу законів про працю України, зі змінами та доповненнями (далі – КЗпПУ), відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя; порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

2) У позовній заяві позивач посилається на порушення відповідачем його права вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, передбаченого ч.1 ст. 25 Закону №108, але із тексту позовної заяви не вбачається якими саме діями відповідача таке право порушено та чи порушене взагалі, адже заробітна плата позивача перераховувалась на його рахунок в передбачені колективним договором строки, наприклад, заробітна плата за лютий – 06.03.2009 р., аванс за березень – 24.03.2009 р., заробітна плата за березень – 07.04.2009 р., аванс за квітень – 22.04.2009 р. і т.д. Крім того, перераховуючи заробітну плату позивача саме до ПриватБанку відповідач виходив тільки з міркувань забезпечення найбільш зручних умов для отримання Позивачем своєї заробітної плати, оскільки відділення «Стаханов-1» ЗАТ КБ «ПриватБанк» знаходиться на території заводу.

 Отже, позивач мав право вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, але не бажав користуватися таким правом з причин, відомих тільки йому самому. Це підтверджується довідкою відділення «Стаханов-1» ЗАТ КБ «ПриватБанк» №140 від 23.04.2009 р., яка є в матеріалах справи.

3) Згідно ч.3 ст. 10 ЦПКУ кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

4) Відповідно до абз.2 п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», зі змінами та доповненнями (далі – Постанова №4), у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

5) Згідно абз.2 п.5 Постанови №4 обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні; суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

6) Неодноразові (по тексту позовної заяви) посилання позивача на прояв неповаги та приниження з боку посадових осіб відповідача є не чім іншим, як фантазіями або припущеннями (домислом), оскільки жодними доказами не підтверджуються.

 Таким чином, в позовній заяві позивач не зазначає: в чому саме полягає порушення його законних прав; з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди (50 000 гривень – при середній заробітній платі близько 1 200 гривень); якими доказами підтверджуються «факти», на які він посилається.

Крім того, в матеріальних проблемах позивача, а, відповідно, в його моральних стражданнях та додаткових зусиллях для організації свого життя, повністю відсутня вина відповідача, оскільки останній, зробив усе від нього залежне для того, щоб позивач своєчасно отримав свою заробітну плату та вільно нею розпоряджався.

Також, відсутній причинний зв'язок між діями відповідача (перерахування заробітної плати не на бажаний рахунок) та моральними стражданнями позивача, зіпсованими відносинами з його рідними та близькими та додатковими зусиллями для організації його життя.  

До того ж, посилання позивача при визначенні розміру позовних вимог на його звільнення через активні дії по захисту своїх трудових прав є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки згідно наказу №475 від 03.08.2009 р. через негативну ситуацію в гірничо-металургійному комплексі України штат відповідача було скорочено на 71 одиницю, зокрема, ремонтно-механічний цех, де працював позивач, на 10 штатних одиниць. Тому про жодну упередженість або «помсту» не може йти мови.

На   підставі   зазначеного   просив   у   позові   відмовити .

 В судовому засіданні представник відповідача додатково пояснив, що позивач неодноразово заявляв, що брав у борг грошові кошти у зв’язку з чим страждав, але у позивача була реальна можливість зайняти у фонді солідарності на підприємстві 3000грн, про що повідомив свідок ОСОБА_4, але позивач не скористався такою можливістю та лише зайняв 500грн. і у графі мета займу, зазначив, що дана сума йому необхідна для погашення кредиту, а не для того, як заявляв позивач, що йому буцімто не на що жити. В довідці №140 від 23.04.2009року, виданій банком, прямо вказано, що неотримані грошові кошти позивача за березень та квітень 2009року знаходяться на рахунку відділення «Стаханов-1» КБ «Приватбанк», а готівкою отримувати гроші позивач відмовився, хоча пунктом 3.20 колективного договору передбачено, що отримання заробітної плати на території підприємства дозволяється навіть у робочий час.

Зазначив, що позивач неодноразово давав суперечливі пояснення відносно того, що він буцімто не повірив, що гроші перераховуються в касу банку на території підприємства, так як він сам написав заяву про закриття рахунку зарплатної карти, а пізніше пояснив, що йому відомо про те, що заробітна плата без наявності зарплатної картки перераховується до каси банку.

Звернув увагу на те, що в заяві позивача від 27.02.2009р., адресованій ОСОБА_3 позивач просить припинити перерахування його заробітної плати на картковий рахунок в Приватбанку та видавати йому заробітну плату в строки передбачені колективним договором. У зв’язку з чим підприємство припинило перерахування заробітної плати на зарплатну карту та перераховувало її безпосередньо в касу банку, що обслуговує підприємство та знаходиться на території підприємства, що також передбачено колективним договором.

Потім позивач в заяві від 14.03.2009р. вже уточнив, що бажає отримувати заробітну плату через касу підприємства. Однак йому було роз’яснено, що такої можливості не має, так як каса підприємства не робить видачу заробітної плати, а видача заробітної плати провадиться через касу банку.

Крім того позивач звернувся з заявою у той момент, коли підприємство працювало у край важкому режимі, а саме був простій  підприємства, люди на роботу ходили по графіку, члени правління постійно знаходились на нарадах в м.Дніпропетровську.

Просив у позові відмовити.

 Третя особа ОСОБА_3 у судове засідання не з’явився, надав суду заву, в якій зазначив, що з позовом ОСОБА_1 не згодний та не підтримує його у повному обсязі,  просив справу розглянути за його відсутністю.

Представник третьої особи – ПАТ КБ «Приватбанк» у судове засідання не з’явився, від нього надійшла заява, в якій просили розглядати дану справу без їх участі, проти позовних вимог позивача заперечували.

Відповідно до ст.158 ЦПК України клопотання третіх осіб про розгляд справи за їх  відсутності, судом задоволено.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснив, що вони працювали в одній бригаді з позивачем, знає, що позивач хотів перейти з обслуговування в Приватбанку на інший банк, бо у нього виникли якісь проблеми з цим банком. Суду пояснив,  що йому відомо про те, що позивача   переводили на 2/3 ставки, але разом з тим пояснював, що не тільки позивача переводили на 2/3 ставки, а й інших працівників, як їм казало керівництво, це було пов’язане з тим, що не продавався фероциліціум, підприємство простоювало. Їх перевели у кожушане відділення, а бригаду ОСОБА_1 відправили на 2/3. Пояснив, що він знає, що у позивача були проблеми з банком, знає, що з позивачем часто розмовляв начальник цеху, але про що особисто він не чув,  конкретно він не чув щось хтось би погрожував позивачу.

Свідок ОСОБА_4 суду пояснив, що він працює головою профспілкового комітету ВАТ «СЗФ». Позивач звернувся до нього з приводу того, що згідно його заяви на ім’я заступника голови правління ВАТ «СЗФ» не перераховується заробітна плата через касу підприємства позивачу на руки. Свідок пояснив, що у них на підприємстві є каса, де видаються гроші на відрядження або для того, щоб придбати якісь матеріальні цінності, заробітна плата через касу підприємства взагалі не видається.

Свідок звернувся до голови правління Дубиніна та до головного бухгалтера з приводу вирішення даного питання. Після отримання відповіді від голови правління він надав у письмовому вигляді відповідь позивачу. До написання цього листа він ще в усній формі пояснював позивачу, що його гроші переказуються на касу банку, що знаходиться на території заводу. Заробітну плату у позивача ніхто не забирав і він міг отримати її у будь-який час на території підприємства, навіть у робочий час, згідно з умовами колективного договору.  Він знає, що позивач взяв кредит на зарплатну картку та з неї почали списувати гроші за цей кредит. Оскільки позивач вирішив, що він може іншим шляхом погасити кредит, а не через списання з його карткового рахунку, тому він і відмовився він картки. Позивачу пояснювалось, що перераховуючи гроші йому не на картку, а безпосередньо на касу банку, він може отримати гроші по паспорту і тоді ніякого утримання грошей з метою погашення кредиту позивача робитися не буде. У якості компромісу свідок запропонував позивачу оформили ощадну книжку, чого позивач не зробив. Крім того він запропонував позивачу взяти гроші через Фонд солідарності. На підприємстві існує Фонд солідарності, члени якого можуть брати гроші у даному Фонді у борг без плати за це будь-яких відсотків, і хоча позивач не був членом даного Фонду, ніхто йому не відмовив у видачі грошей. Максимальна сума, яку можна брати у Фонді солідарності складає 3000грн., і якби позивач побажав взяти таку суму, ніхто йому б не відмовив, але позивач побажав взяти лише 500грн, скільки йому і було надано.

Позивач казав, що у нього не має грошей, а в касі Приватбанку він гроші отримувати відмовлявся, хоча підприємство у встановлені колективним договором строки перераховувало йому заробітну плату вчасно. Коли позивач звернувся з зазначеною заявою, на той період підприємство працювало по графіку, тобто не у повній мірі у зв’язку з економічним станом на підприємстві, постійними простоями. Після того, як позивач відкрив рахунок в Ощадбанку, йому почали заробітну плату перераховувати в Ощадбанк.

Вислухавши пояснення позивача, представника відповідача, свідків, дослідивши письмові докази, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до наступних висновків.

Згідно частини 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною 4 статті 24 Закону України «Про оплату праці» визначено, що за особистою письмовою заявою працівника виплата заробітної плати може здійснюватись через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу. Таким чином, виплата заробітної плати через установи банків може здійснюватись лише за особовою письмовою згодою працівників, при цьому оплату цих послуг здійснює роботодавець або уповноважений ним орган.

Згідно частини 1 статті 25 Закону України «Про оплату праці» забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України «Про оплату праці» виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи.

Постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2005року №637  було затеврджено Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Дане Положення було розроблено відповідно до статті 33 Закону України «Про Національний банк України» і визначає порядок ведення касових операцій у національній валюті України підприємствами, а також окремі питання організації банками роботи з готівкою.

Згідно пункту 3.8. зазначеного Положення, виплати, повязані з оплатою праці, проводяться касиром підприємства або за видатковими касовими ордерами на кожного одержувача чи за видатковими відомостями.

Посадовою інструкцією старшого касира ВАТ «СЗФ» у розділі ІІІ «Обов’язки» в пункті 3.1. зазначено: «давать сотрудникам организации в установленное время все виды выплат».

А отже суд вважає, що з урахуванням всіх вищезазначених норм та положень, підприємство повинно було виплачувати позивачу його заробітну плату через касу підприємства або у будь-який інший зазначений позивачем спосіб, що не суперечить законодавству, оскільки виплата заробітної плати через установи банків може здійснюватись лише за особовою письмовою згодою працівника.

Посилання представника відповідача на те, що позивачем обрано спосіб захисту, який не відповідає вимогам ч.2 ст.16 ЦК України суд не вважає вірними з огляду на наступне.

Відповідно до статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Таким чином до суб’єктів, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду, крім органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, також віднесено керівників установ, організацій, підприємств і їх об’єднань громадян, а також осіб, які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські обов’язки тощо.

Забезпечення гарантування державою права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб також стосується “кожного” (частина друга статті 55), а захист прав і свобод — до “людини і громадянина” (частина перша статті 55). Проте сполучник “їх”, який є  у  статті  56  Конституції,  у  частині  другій статті 55 відсутній. Отже, поняття “посадові і

 службові особи”, рішення, дії чи бездіяльність яких можуть оскаржуватися в суді, не пов’язується лише з органами державної влади чи органами місцевого самоврядування. Право на оскарження гарантується “кожному”, тобто як громадянину України, так і іноземцю чи особі без громадянства (стаття 26).

Про це свідчить також практика Конституційного Суду України: по справі ОСОБА_8 в пункті 3 Суд визнав “визначальними у статті 48 Закону України “Про інформацію” норми, які передбачають оскарження... протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами... Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного”.

 Виходячи з положень статті 22 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними та про недопущення при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не можна вважати, що оскарженню в суді за частиною другою статті 55 Конституції України підлягають рішення, дії чи бездіяльність лише органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб.

Принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та будь-яких посадових (службових) осіб втілює верховенство права і є традиційним для Конституції України. Конституція, що діяла до прийняття чинної, проголошувала право громадян України оскаржити дії службових осіб, державних і громадських органів (стаття 56). Концепція нової Конституції України,  передбачила в розділі II “Права людини і громадянина” гарантії прав людини, в тому числі право на судовий захист своїх прав і свобод.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги позивача в частині визнання дій ВАТ «Стахановський завод феросплавів», посадові особи якого в період з 27.02.2009р. по 26.06.2009р. перераховували його заробітну плату в установу Приватбанку без його письмової згоди протиправними підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог позивача щодо стягнення моральної шкоди слід зазначити наступне.

В п.5 Постанови Пленуму ВСУ №4  від 31.03.1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Так, посилання позивача на те, що посадові особи ВАТ «СЗФ», які порушили його право вільно розпоряджатися його заробітною платою, здійснювали психологічний тиск на нього з метою примусити його відмовитися від його намірів скористатися цим правом, а також правом оскаржити їх дії в суді, не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні. Як пояснив сам позивач з приводу того, що його було звільнено з заводу у зв’язку з скороченням штату, а також з приводу того, що йому не ставили виходи в червні та серпні 2009року, він не звертався ні до КТС заводу ні до суду, а отже був згодний з таким порядком подій.

Як було з’ясовано у судовому засіданні позивач звертався до відповідача у той момент, коли підприємство знаходилось у важкому стані. Згідно графіків роботи ремонтно-механічного цеху, які були надані суду самим позивачем (ар.с.41,42) у червні та серпні 2009року у зв’язку з простоєм підприємства не тільки позивач, а ще й велика кількість інших працівників даного цеху були вимушені знаходитись у вимушеному простої. Крім того, як сам пояснив позивач у цей час він зовсім не виходив на роботу, але підприємство йому сплачувало 2/3 його тарифної ставки, таким чином норми трудового законодавства підприємством порушені не були.

Згідно наказу №475 від 03.08.2009р. (ар.с.56-57) через негативну ситуацію в гірничо-металургійному комплексі України, частковим простоєм підприємства та зниженням об’ємів виробництва штат ВАТ «СЗФ» було скорочено на 71 одиницю, зокрема, ремонтно-механічний цех, де працював позивач, на 10 штатних одиниць.

Посилання позивача на те, що його звільнили у зв’язку зі скороченням штату, у той час коли була можливість залишити його на роботі замість звільнившогося за власним бажанням ОСОБА_6 суд оцінює критично, бо як зазначав сам позивач він працював у кожушаному відділенні, а ОСОБА_6 у відділенні металоконструкцій. Як видно з наказу №475 від 03.08.2009р. у відділенні металоконструкцій також було заплановано скорочення слюсарів по зборці металоконструкцій, а саме 4 розряду – дві шт.од. та 5 розряду – 1 шт. одниниця. Але позивач не навів доказів того, чому саме його повинні були залишити на місці ОСОБА_6, а не, наприклад, слюсаря з більшим п’ятим розрядом, посаду якого також запланували скоротити.

Неодноразові  посилання позивача на прояв неповаги та приниження з боку посадових осіб відповідача не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні оскільки жодними доказами не підтверджуються. Навіть у своїх поясненнях свідок ОСОБА_6 не сказав про те, що він особисто чув про якісь погрози які б висловлювалися на адресу позивача, інших доказів позивач не надав.

Посилання на те, що ОСОБА_3 розірвав заяву позивача також нічим не підтверджується, бо представник відповідача Малофєєв О.О. у судовому засіданні підтвердив, що дана заява була розірвана особисто ним, а не ОСОБА_3

Крім того, як з’ясувалось у судовому засіданні позивач не був позбавлений можливості отримувати його заробітну плату і як він сам зазначив, що він не оскаржує можливість вільного отримання заробітної плати, а оскаржує дії відповідача, які категорично відмовлялися виконувати його письмові розпорядження, якими він забороняв відповідачу перераховувати його заробітну плату в установи Приватбанку.

Тобто позивач не був позбавлений права у будь-який час зняти свою заробітну плату, що він згодом і зробив, але спочатку відмовлявся. Як сам пояснював позивач та зазначив у своїх письмових зауваженнях на заперечення відповідача (ар.с.71) його небажання отримувати заробітну плату в Приватбанку підтверджено також працівниками банку, про що вказано в довідці вих. №140 від 23.04.2009р. виданій керівником відділення «Стаханов-1» ОСОБА_9 В даній довідці вказано: «Данные средства не могут быть зачислены на заработную пластиковую карту, так как клиент карту закрыл по заявлению 11.03.2009г., а наличными получать отказывается» (ар.с.20). Тим самим позивач сам спростовує раніше зазначені ним у позовній заяві обставини, що буцімто він в період не виплати йому заробітної плати вимушений був позичати гроші у знайомих. Крім того, у позивача була реальна можливість зайняти у фонді солідарності на підприємстві 3000грн, про що повідомив свідок ОСОБА_4, але позивач не скористався такою можливістю та лише зайняв 500грн. і у графі мета займу, зазначив, що дана сума йому необхідна для погашення кредиту. Також, позивач сам у суді пояснив, що йому відомо, що заробітну плату працівники заводу без наявності карткового рахунку можуть отримувати у касі банку, що знаходиться на території підприємства. Коли підприємство перераховувало йому заробітну плату на касу Приватбанку, з його заробітної плати вже ніяких відрахувань на погашення кредиту не утримувалось, як це робилось коли заробітну плату перераховували позивачу на картковий рахунок.

Крім того, позивач не довів того, що в його матеріальних проблемах, а, відповідно, і в його моральних стражданнях та додаткових зусиллях для організації свого життя, є вина відповідача, оскільки останній, зробив усе від нього залежне для того, щоб позивач своєчасно отримував свою заробітну плату та крім цього ще надав кошти позивачу з Фонду солідарності.

Також, відсутній причинний зв'язок між  діями відповідача (перерахування заробітної плати не на бажаний рахунок) та моральними стражданнями Позивача, зіпсованими відносинами з його рідними та близькими та додатковими зусиллями для організації його життя.

І хоча дійсно відповідач спочатку порушив право позивача на отримання його заробітної плати через касу підприємства, але потім коли позивач відкрив рахунок, відповідач почав перераховувати йому заробітну плату на особовий рахунок позивача у Ощадбанку.

Слід також зазначити, що таке перерахування заробітної плати на рахунок позивача в Ощадбанку відповідач почав провадити з 26.06.2009року, як сам про це зазначає позивач, а  згідно матеріалів справи (ар.с.34) провадження по даній справі було відкрито 03 липня 2009року. Тобто ще до відкриття провадження по даній справі відповідач почав виконувати розпорядження позивача стосовно перерахування його заробітної плати в установу Ощадбанку.

На підставі вищезазначеного, суд вважає, що вимоги позивача щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 50000грн. внаслідок спричинених йому моральних страждань ніякими доказами крім пояснень самого позивача не підтверджені, позивачем не надано будь-яких доказів стосовно того, що невиконання його розпорядження стосовно заборони перерахування його заробітної плати в установи Приватбанку якось вплинуло на його моральний або фізичний стан та позивач не обґрунтував з чого він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, тому суд вважає,  що констатація наявності порушеного права є достатньою справедливою сатисфакцією у зв’язку з моральною шкодою, завданою позивачу.

Керуючись ст. ст. 3, 10, 11, 60,  209, 212, 214, 215, 218, 292, 294, 296 ЦПК України, ст. 3, 55 Конституції України ст.23, 1167 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року, Законом України «Про оплату праці», суд ,-

                                                           В И Р І Ш И В :

    Позовні вимоги ОСОБА_1  задовольнити частково.    

Визнати дії ВАТ «Стахановський завод феросплавів», посадові особи якого в період з 27.02.2009р. по 26.06.2009р. перераховували заробітну плату ОСОБА_1 в установу Приватбанку без його письмової згоди протиправними.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Луганської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-ти денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20-ти днів апеляційної скарги, або в порядку ч.4 ст. 295 ЦПК України.

Головуючий :