Справа № 129/2115/15-ц

Провадження № 22-ц/801/431/2021

Категорія: 66

Головуючий у суді 1-ї інстанції Волошина Т. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2021 рокуСправа № 129/2115/15-цм. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Панасюка О.С., Якименко М.М.,

за участю секретаря судового засідання Куленко О.В.,

учасники справи:

позивач-відповідач: ОСОБА_1 ,

відповідач-позивач: ОСОБА_2 ,

розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю, визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, встановлення порядку користування земельною ділянкою за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 грудня 2020 року, ухвалене місцевим судом під головуванням судді Волошиної Т.В., дата складення повного тексту рішення невідома,

встановив:

В липні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що їй на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . З 1988 року до 26 липня 2010 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , який на даний час зареєстрований в її будинку. Після розірвання шлюбу він в будинку не проживає, проте не бажає добровільно зніматися з реєстрації у будинку, чим чинить їй перешкоди у користуванні житлом, що порушує її права та законні інтереси, адже вона не може, за таких обставин, скористатися своїм правом на субсидію.

Посилаючись на вказані вище обставини, позивач просила суд визнати, що відповідач втратив право користування належним їй спірним житловим будинком; зобов`язати відповідача протягом семи днів із дня набрання рішенням чинності, здійснити зняття з реєстраційного обліку проживання у зазначеному будинку; у разі невиконання цього обов`язку у зазначений строк здійснити зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 . Гайсинському районному сектору УДМС України у Вінницькій області.

22 липня 2015 року ОСОБА_1 уточнила свої вимоги, подавши до суду уточнюючу заяву до ОСОБА_2 , Гайсинського РС УДМС України у Вінницькій області.

13 листопада 2015 року ОСОБА_1 зменшила свої позовні вимоги та просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням з 27 липня 2010 року та скасувати його реєстрацію в приватному будинку АДРЕСА_1 .

07 серпня 2015 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю, визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного сумісного майна, встановлення порядку користування земельною ділянкою подружжя.

Позовна заява мотивна тим, що він та ОСОБА_1 з 11 лютого 1989 року до 2010 року перебували у зареєстрованому шлюбі. До укладення шлюбу ОСОБА_1 належав на праві приватної власності недобудований житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 80 кв. м. на підставі рішення Гайсинського районного суду від 13 лютого 1984 року. Під час шлюбу зазначений будинок спільними коштами та працею подружжя було добудовано та відремонтовано, в результаті чого його вартість збільшилась.

З урахуванням викладеного просив суд: встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу його та ОСОБА_1 у період з 26 липня 2010 року по червень 2015 року та визнати житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , поділити житловий будинок згідно варіантів розподілу, визначених судовою будівельно-технічною експертизою, реально виділивши йому на праві спільної часткової власності 1/2 його частину та ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку, а також встановити порядок користування земельною ділянкою площею 0,0725 га пропорційно розміру часток кожного зі співвласників та стягнути з відповідача судові витрати у справі.

Під час розгляду справи ОСОБА_2 уточнив вимоги в частині розподілу житлового будинку та просив провести його розподіл відповідно першого варіанту висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 1592/1593/1594/1595/15-21 від 26 жовтня 2015 року.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 грудня 2020 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю, визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, встановлення порядку користування земельною ділянкою - задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в період з 26 липня 2010 року по червень 2015 року.

Визнано житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Поділено спільне сумісне майно подружжя, визнавши:

- за ОСОБА_2 - право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 .

- за ОСОБА_1 - право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти зустрічних позовних вимог - відмовлено.

Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 грудня 2020 року мотивоване тим, що факт спільного проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та факт ведення спільного господарства, побуту, проведення капітального ремонту у спірному житловому будинку, в період з 26 липня 2010 року по червень 2015 року підтверджено поясненнями свідків: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ; фототаблицями внутрішнього оздоблення приміщень будинку та відмощення навколо житлового будинку, а тому ОСОБА_2 має право на половину спільного сумісного майна, набутого ними за цей час в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання поділу спірного житлового будинку, суд попередньої інстанції прийшов до висновку, що майно сторін за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових і грошових затрат, а тому, відповідно до положень частини першої статті 62 СК України його слід визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою площею 0,0725 га, суд першої інстанції зазначив, що право користування ОСОБА_2 частиною спірної земельної ділянки, на якій розміщена належна йому частина будинку та нерухомого майна у вигляді господарських споруд, виникає у нього в силу набуття права власності (право володіння, користування та розпорядження) вказаним майном.

Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилалась на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення її позовних вимог в повному обсязі та відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на її думку суд попередньої інстанції прийшов до помилкового висновку про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю, ведення спільного господарства, побуту, проведення капітального ремонту у спірному житловому будинку, оскільки вказані обставини окрім показань свідків не підтверджені іншими належними, достатніми і допустимими доказами. Заперечує понесення затрат ОСОБА_2 щодо придбання будівельних матеріалів. Поряд з цим вважає, що господарські будівлі не були прийняті в експлуатацію, а тому повинні бути розділені як будівельні матеріали. Крім того, вважає, що суд попередньої інстанції помилково прийшов до висновку про поділ спірного будинку, оскільки останній не визначав вартість майна до його поліпшення, що відповідно унеможливлює порівняння вартості майна до та після такого поліпшення. Також, заперечує право користування ОСОБА_2 частиною спірної земельної ділянки, на якій розміщена частина будинку, що визнана судом за останнім, оскільки вказана земельна ділянка приватизована апелянтом.

01 лютого 2021 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечив аргументи ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі вказавши, що суд попередньої інстанції прийшов до вірного висновку про часткове задоволення його зустрічних позовних вимог. Зазначає, що ним доведено належними і допустимими доказами факт проживання однією сім`єю із ОСОБА_1 та понесення витрат на значне поліпшення спірного майна. Заперечує доводи апеляційної скарги, щодо самовільно збудованих господарських будівель, оскільки рішенням виконкому Гайсинської міської ради був отриманий дозвіл на їх зведення. Поряд з цим, не заперечує висновки суду щодо вимог про поділ земельної ділянки.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З висновками суду першої інстанцій колегія суддів не погоджується та вважає їх передчасними з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Так, судом достовірно встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 лютого 1989 року до 26 липня 2010 року.

На підставі рішення Гайсинського районного суду від 13 лютого 1984 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належить недобудований житловий будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною вище адресою з 19 березня 1991 року.

Відповідно до акта від 23 жовтня 1989 року житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 81,7 кв. м. завершено будівництвом у серпні 1989 року та введено в експлуатацію.

На підставі рішення виконкому Гайсинської міської ради народних депутатів від 11 липня 1984 року № 141 ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_8 ) 22 травня 1989 року дозволено проводити будівельні роботи по добудові побутового блоку та перепланування житлового будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням виконкому Гайсинської міської ради народних депутатів від 20 червня 1990 року № 160 ОСОБА_1 надано дозвіл на проведення будівництва господарського блоку по АДРЕСА_1 розміром 4,5 х 12,0 м, кінець робіт - 24 квітня 1993 року.

Відповідно до рішення 27 сесії 5 скликання Гайсинської міської ради від 10 жовтня 2008 року ОСОБА_1 вирішено видати державний акт на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,075 га для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Відповідно до висновку експерта від 26 жовтня 2015 року № 1592/1593/1594/1595/15-21 дійсна вартість житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 на час проведення експертизи становить 579 207 грн, вартість частини житлового будинку площею 8 х 10 кв. м., куди входять чотири житлових кімнати (без урахування добудови, господарського блоку) становить 253 693 грн, вартість житлової добудови до житлового будинку площею 3,80 х 7,10 кв.м (кухня площею 11,4 кв. м, ванна кімната площею 4,30 кв.м, коридор 4,70 кв.м) 115 262 грн., господарського блоку до житлового будинку загальною площею 4,5 х 12,00 кв.м (літня кухня, гараж та сарай) -155 228 грн, вартість будівельних робіт та затрачених будівельних матеріалів по встановленню газового опалення житлового будинку становить 14 283 грн 61 коп., вартість будівельних робіт та затрачених будівельних матеріалів по встановленню водопостачання (насосної станції) житлового будинку становить 3 141 грн 25 коп., огорожі із металевого профілю площею 63,98 кв. м навколо житлового будинку - 48 653 грн, вартість будівельних робіт та затрачених будівельних матеріалів по встановленню відмощення навколо житлового будинку становить 16 508 грн 39 коп., вартість капітального ремонту всього домоволодіння становить 32 956 грн 92 коп, собівартість житлової добудови, господарського блоку, газопостачання, водопостачання, капітальний ремонт житлового будинку перевищує вартість чотирьох житлових кімнат без урахування зазначених благоустроїв у житловому будинку з господарськими будівлями.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 червня 1999 року у справі № 1-8/99 зазначив, що обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто: наявність спільних витрат; спільний бюджет; спільне харчування; купівля майна для спільного користування; участі у витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Тривалість спільного проживання чоловіка та жінки як ознака наявності сім`ї на законодавчому рівні не визначена. Водночас строк спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу має бути достатнім для того, щоб стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Отже, законодавство визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Верховного Суду від 23.05.2020 року у справі №686/8440/16-ц, провадження №61-15699св19).

Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільної участі у придбанні майна для спільного користування, у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин (постанова Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 695/1732/16-ц, провадження № 61-38901св18).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, проте вони мають бути належні, допустимі та достатні.

Суд попередньої інстанції задовольняючи зустрічні позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу між сторонами з 26 липня 2010 року по червень 2015 року, як на підставу встановлення вказаного факту, послався на показання свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Проте, суд апеляційної інстанції не погоджується із вказаним висновком, оскільки для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази, які в сукупності можуть підтвердити, зокрема ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Вказані обставини судом не встановлено, а покази свідків не підкріплені письмовими доказами на підтвердження ведення сторонами спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків подружжя.

Фототаблиці внутрішнього оздоблення приміщень будинку та відмощення навколо нього, а також висновки викладені у висновку експерта щодо збільшення вартості вказаного нерухомого майна у спірний період, зазначені позивачем за зустрічним позовом та прийняті судом першої інстанції в якості доказів на підтвердження спільного проживання сторін, апеляційним судом не беруться до уваги, оскільки доказів участі ОСОБА_2 у поліпшенні вказаного майна матеріали справи не містять.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу між сторонами з 26 липня 2010 року по червень 2015 року, суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні приведених норм матеріального права, не врахувавши обставин, зазначених вище.

За таких обставин, вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом про встановлення факту проживання однією сім`єю не підлягають до задоволення, оскільки встановлені обставини справи та ті підстави, на які він посилався в позові не є такими, з якими закон пов`язує правовий статус жінки та чоловіка, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та на майно яких поширюються положення СК України про спільність сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У частині сьомій названої статті передбачено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Крім того, у статті 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя.

І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей (частина перша статті 59 СК України).

У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Також вказано, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу.

Варто зауважити, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Поряд з цим, Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

У статті 62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

Тому у самому законі, статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мав довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20), а також в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 27 січня 2021 року № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18) та від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21).

Прийшовши до висновку про необхідність визнання спірного житлового будинку з господарськими будівлями в судовому порядку спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якості підстав для задоволення вимог останнього, місцевий суд зазначив: завершення будівництвом спірного житлового будинку АДРЕСА_1 та введення в експлуатацію, отримання дозволів на його добудову та перепланування, будівництво господарського блоку під час перебування сторін у шлюбі з 11 лютого 1989 року до 26 липня 2010 року, факт проживання і ведення подружжям спільного господарство під час шлюбу до 26 липня 2010 року, факт спільного проживання після розірвання шлюбу сторін в період з 26 липня 2010 (після розірвання ними шлюбу) по червень 2015 року, встановлений в судовому засіданні, як і те, що сторони в зазначений період та в період перебування в шлюбі внаслідок спільних трудових та грошових затрат побудували житлову добудову до спірного житлового будинку площею 3,80 х 7,10 кв.м. (кухня площею 11,4 кв.м., ванна кімната площею 4,30 кв.м., коридор 4,70 кв.м.) вартістю 115 262,00 грн, побудували господарський блок до житлового будинку загальною площею 4,512,00 кв.м. (літня кухня, гараж та сарай) вартістю 155 228 грн, встановили газове опалення житлового будинку вартістю 14283,61 грн., водопостачання (насосної станції) житлового будинку вартістю 3141 грн 25 коп., огорожу із металевого профілю площею 63,98 кв.м. навколо житлового будинку вартістю 48 653 грн, встановлено відмощення навколо житлового будинку вартістю 16508 грн 39 коп., провели капітальний ремонт у спірному будинку вартістю 32956 грн 92 коп., внаслідок чого собівартість житлової добудови, господарського блоку, газопостачання, водопостачання, капітальний ремонт житлового будинку перевищує вартість чотирьох житлових кімнат без урахування зазначених благоустроїв в житловому будинку з господарськими будівлями.

Водночас суд не звернув увагу, що у матеріалах справи відсутні докази у розумінні ст. 76-80 ЦПК України того, що ОСОБА_2 брав участь коштами або працею у набутті та покращенні спірного майна.

До справи не долучено будь-яких розрахункових документів, з яких вбачалося б, що ОСОБА_2 купувалися будівельні матеріали, що саме за його грошові кошти і особисто ним робилися покращення та добудови до спірного будинковолодіння, як і документально не підтверджений його майновий стан у спірний період.

Суд попередньої інстанції визнаючи нерухоме майно об`єктом спільної сумісної власності подружжя, не врахував умови, які передбачені частиною першою статті 62 СК України та необхідні для визнання права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало іншому з подружжя, в зв`язку з чим, помилково вважав, що саме незаперечення відповідачем-позивачем обставин щодо витрат коштів сторін на придбання матеріалів та проведення будівельних робіт, свідчить про неспростування твердження ОСОБА_2 і їх підтвердження.

Позивач за зустрічним позовом не довів того, що вартість спірного майна, набутого ОСОБА_1 до укладення шлюбу з ним, істотно збільшилось саме у результаті їх спільної трудової та грошової участі у здійсненні його переобладнання, добудов та проведення ремонтних робіт під час шлюбу, так і як після його розірвання, а сам факт перебування сторін у шлюбі на момент здійснення реконструкції, будівництва, ремонтних робіт спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним майном подружжя.

Врахування судом першої інстанції висновку експерта від 26 жовтня 2015 року на підтвердження істотності збільшення вартості спірного нерухомого майна в період шлюбу, є помилковим, оскільки ОСОБА_2 не надав доказів на підтвердження того, що він брав участь коштами або працею у покращенні цього майна.

Засадничими приписами цивільного судочинства є змагальність і диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

З огляду на викладене, оцінивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки тягар доказування обставин, необхідних для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало іншому з подружжя, покладається на того із подружжя, який заявляє такі вимоги, а доказів такого матеріали справи не містять, як і не додано їх ОСОБА_2 , тому відсутні підстави для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності сторін спору.

За вказаних обставин, зустрічні позовні вимоги в частині поділу спільного сумісного майна подружжя та встановлення порядку користування земельною ділянкою також не підлягають до задоволення, оскільки є похідними від вимог про визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Щодо первісних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як зазначалось вище, нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_2 з 19 березня 1991 року зареєстрований в буд. АДРЕСА_1 , який є власністю позивачки-відповідачки, вселився після укладення шлюбу з ОСОБА_1 , як чоловік.

В той же час, як встановлено, з 26 липня 2010 року відповідач за первісним позовом втратив статус члена сім`ї власника спірного будинку; будь-яких правочинів між сторонами щодо користування житловим приміщенням вчинено не було; ОСОБА_2 понад рік тому вибув із спірного житлового будинку до іншого місця проживання.

Таким чином, оскільки сторони спільно не проживають і не ведуть спільного господарства, договір найму на проживання в спірному будинку між ними не укладався, враховуючи те, що інтереси одноосібного власника будинку, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинились правові підстави користуватись чужим майном і підстави для збереження за ним жилого приміщення, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку з урахуванням балансу інтересів обох сторін про наявність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим будинком.

Отже, обставини на які посилається позивач в апеляційній скарзі як на підставу перегляду судового рішення в частині порушення судом першої інстанції норм матеріального права знайшли своє підтвердження.

Неправильне застосування судом першої інстанції зазначених норм матеріального права і порушення норм процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення, ухваленого у цій справі, та прийняття нового рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 в повному обсязі та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Крім того, відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18), висловлено позицію про те, що розподіл судових витрат у справі здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Подібні висновки щодо застосування норм права викладені, зокрема, і у постановах Верховного Суду від 24 червня 2020 року в справі № 175/4366/15-ц (провадження № 61-37111св18), від 02 липня 2020 року в справі № 522/24665/16-ц (провадження № 61-46336св18).

Згідно ч. 1, п.п. 1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню в повному обсязі, тому за положеннями частини 3 статті 141ЦПК України понесені позивачем та документально підтвердженні судові витрати (судовий збір) підлягають стягненню з відповідача пропорційно розміру задоволених вимог, а саме за подання позовної заяви в сумі 243,60 грн., за подання апеляційних скарг в сумі 5373,30 грн. та за подання касаційної скарги в розмірі 4936,84 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком з господарськими спорудами та будівлями, що разташований за адресою АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю, визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, встановлення порядку користування земельною ділянкою відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 243,60 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору за подання апеляційних скарг в розмірі 5373,30 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 4936,84 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови, на підставі п. 6 ст. 259 ЦПК України складений 09 квітня 2021 року.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді О.С. Панасюк

М.М. Якименко