АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22а-1894 Головуючий по першій
2006 рік інстанції Гудков С.В.
Суддя-доповідач: Дряниця Ю.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 липня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:
головуючого судці Дряниці Ю.В.,
суддів Дорош А.І., Макарчука М.А.
при секретарі Лимар О.М.
за участю позивача
адвоката
представника відповідача
представника третьої особи
розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 травня 2006 року в справі за позовом ОСОБА_3доОСОБА_1., ОСОБА_2., Бієвецької сільської ради про визнання права власності на 1/3 частину майна колгоспного двору, визнання частково недійсними рішення сільської Ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача Дряниці Ю.В.,
ВСТАНОВИЛА:
В травні 2003 року ОСОБА_3звернулася до суду з позовом доОСОБА_1., ОСОБА_2. про визнання права власності на 1/3 частину майна колгоспного двору та про реальний розподіл майна колгоспного двору.
В серпні 2005 року ОСОБА_3звернулася до суду з позовом до Бієвецької сільської ради,ОСОБА_1. про визнання недійсними рішення сільської Ради про встановлення права власності на нерухоме майно та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Ухвалою Лубенського міськрайонного суду від 29 серпня 2005 року вказані позови об'єднані в одне провадження.
В лютому 2006 року ОСОБА_3подала до суду заяву про залишення без розгляду її вимог в частині реального розподілу майна колгоспного двору, припинення права власності на 1/3 частину земельної ділянки та встановлення порядку користування земельною ділянкою.
Ухвалою суду від 22 лютого 2006 року вказана заява задоволена.
Заявлені позовні вимоги ОСОБА_3мотивувала тим, що її батьки ОСОБА_2та ОСОБА_4з часу одруження, тобто з 1977 року
були членами колгоспного двору, головою якого був спочатку ОСОБА_5, дід позивачки, а з 1988 року - ОСОБА_1, бабуся позивачки.
Позивачка народилася 22 жовтня 1983 року і з часу народження до одруження в 2002 році проживала в будинку АДРЕСА_1Лубенського району Полтавської області.
За станом на 15 квітня 1991 року, дата набрання чинності ЗУ "Про власність", позивачка, згідно її тверджень, відповідно до законодавства, яке діяло до вказаної дати, була членом колгоспного двору, отже мала право на його частку.
Після набуття повноліття позивачка вирішила реалізувати своє право на частину майна колгоспного двору.
Вже під час розгляду позову ОСОБА_3в суді Бієвецька сільська рада ухвалила рішення № НОМЕР_1 від 08 жовтня 2003 року, яким задовольнила заявуОСОБА_1., визнавши за нею право власності на будинок АДРЕСА_1Лубенського району Полтавської області. На підставі вказаного рішення відповідачці видане свідоцтво від 13 жовтня 2003 року про право власності на нерухоме майно.
На думку позивачки вказане рішення та свідоцтво не можуть ваважатися законними, оскільки порушують її право власності на частину майна колгоспного двору.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 травня 2006 року позов ОСОБА_3задоволений: визнані недійсними рішення Бієвецької сільської ради Лубенського райну Полтавської області № НОМЕР_1 від 08 жовтня 2003 року про встановлення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1Лубенського району та свідоцтво право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 13 жовтня 2003 року, видане головою Бієвецької сільської ради Лубенського району, за ОСОБА_3визнане право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1Лубенського району Полтавської області.
Відповідачі по справі,ОСОБА_1. іОСОБА_1., не погодившись з рішенням суду, в апеляційній скарзі просять скасувати його та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги,ОСОБА_2. іОСОБА_1., зазначили, що суд першої інстанції неповністю з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, та зробив висновки, які не відповідать встановленим обставинам і застосував закон, який не підлягав застосуванню.
На думку відповідачів вони надали достатні докази про те, що спірне домоволодіння було не колгоспним двором, а особистою власністю подружжя ОСОБА_5таОСОБА_1., оскільки було придбане останніми під час перебування в шлюбі на підставі договору купівлі-продажу.
Відповідачі стверджували, що суд безпідставно для вирішення спору застосував недіючу норму закону - ст. 123 ЦК Україн в редакції 1963 року.
Окрім того, відповідачі вважали, що суд не розібрався з поняттями "колгоспний двір" та "підсобне господарство сім'ї колгоспника".
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав:
Відповідно до ст. 307 ч.1 п.1, ст.308 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та не оспорювалося учасниками розгляду справи, батьки позивачки, ОСОБА_2(відповідач в справі) та ОСОБА_4(третя особа в справі) з 1977 року після укладення шлюбу стали проживати в будинку АДРЕСА_1Лубенського району Полтавської області (надалі - "Будинок") разом з батьками ОСОБА_2- ОСОБА_5та ОСОБА_1.
Будинок придбаний батьками ОСОБА_2в 1976 році на підставі договору купівлі-продажу.
Позивачка з дня свого народження, 22 жовтня 1983 року, до одруження в 2002 році проживала в Будинку разом з батьками.
Не заперечувався сторонами також той факт, що і батьки, і дід з бабою позивачки працювали в колгоспі.
Врахувавши наведені вище обставини, суд першої інстанції слушно послався на архівний випис з погосподарських книг (т.1 а.с. 15), який є належним та допустимим доказом, і зробив вірний висновок про те, що Будинок з господарськими будівлями до 15 квітня 1991 року, дата набрання чинності ЗУ "Про власність", відносився до суспільної групи "колгоспний двір" і позивачка була членом колгоспного двору.
Безпідставними є твердження відповідачів про те, що Будинок є приватною власністю відповідачки ОСОБА_1 (баби позивачки), поскільки був придбаний нею разом з чоловіком за власні кошти.
Так, відповідно до законодавства, яке було чинним на час придбання Будинку подружжям ОСОБА_6, зокрема ст. 13 Конституції СРСР, ст.ст. 120 - 127 ЦК України в редакції 1963 року, колгоспний двір - це сімейно-трудове об'єднання осіб - членів колгоспу, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства та для сімейних потреб. Власність колгоспного двору - це форма особистої власності.
Зі змісту статтей 120-127 ЦК України в редакції 1963 року слідує, що основною ознакою належності спільного особистого майна до категорії майна колгоспного двору є членство повнолітніх співвласників у колгоспі, тобто закон не пов'язував підстави віднесення майна до категорії майна колгоспного двору з такими формами набуття цього майна як купівля-продаж, дарування, створення нового майна і таке інше.
Недоречними є твердження відповідачів про суттєву різницю термінів "колгоспний двір", "суспільна група - колгоспник" та "підсобне господарство сім'ї колгоспника", поскільки законом, а саме ст.ст. 120-127 ЦК України в редакції 1963 року визначалася лише одна форма особистої власності - майно колгоспного двору.
Колегія суддів не може погодиться з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції застосував не той закон, який повинен був бути застосованим.
Відповідно до ч.1 ст.5 ЦК України, а також п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України норми цього Кодексу застосовуються до цивільних відносин, які виникли з 01 січня 2004 року.
Так як спірні правовідносини між сторонами виникли до 01 січня 2004 року, то суд першої інстанції грунтовно застосував для вирішення спору норми ЦК України в редакції 1963 року та при цьому вірно керувався роз'ясненнями, викладеними в пункті шостому Постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".
Врахувавши роз'яснення Верховного Суду України, встановлені фактичні обставини, оцінивши належним чином наявні в справі докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за позивачкою слід визнати право власності на 1/3 частину майна, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, оскільки вона (позивачка) за станом на 15 квітня 1991 року не належала до категорії осіб, які згідно закону втратили частку в його майні.
З огляду на викладене суд першої інстанції підставно задовольнив позовні вимоги про визнання недійсними рішення Бієвецької сільської ради Лубенського райну
Полтавської області № НОМЕР_1 від 08 жовтня 2003 року про встановлення права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1Лубенського району та свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 13 жовтня 2003 року, виданого головою Бієвецької сільської ради Лубенського району.
Відповідачі в своїй скарзі не навели будь-яких інших доказів, засобів доказування чи нових фактів, які б спростовували висновки суду.
Таким чином, колегія вважає, що відсутні законні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Керуючись ст. 303, ст. 307 ч.1 п.1, ст. 308, ст. 315 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2відхилити.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 травня 2006 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3доОСОБА_1., ОСОБА_2., Бієвецької сільської ради про визнання права власності на 1/3 частину майна колгоспного двору, визнання частково недійсним рішення сільської Ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили негайно з дня її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом двох місяців шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.