26.03.21

22-ц/812/532/21

Справа №473/995/18

Провадження № 22-ц/812/532/21

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 березня 2021 року                                                    м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_2

на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Лузан Л.В., повний текст складено 21 січня 2021 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що 18 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого вона передала відповідачу кошти в сумі 2 046 000 грн. 00 коп., що еквівалентно на час укладення договору 124 000 доларів США, які останній зобов`язався повертати частинами щомісяця 18 числа, починаючи з 18 січня 2015 року до 18 листопада 2015 року в розмірі, еквівалентному 2 000 доларів США (всього 22 000 доларів США) та 18 грудня 2015 року – залишок суми, що становить еквівалент 102 000 доларів США.

На підтвердження наявності зобов`язання, окрім письмового договору, відповідачем додатково було написано письмову розписку.

Крім того, умовами договору було передбачено, що у випадку прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань, визначених у п.3.1 цього Договору, позичальник відповідно до ст.625 ЦК України зобов`язується сплатити на користь позикодавця прострочену суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 30% річних від простроченої суми( п.3.7 Договору).

У випадку ж прострочення виконання позичальником своїх грошових зобов`язань, визначених договором, позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві пеню в розмірі 0.3% від суми позики, неповернутої у строку, за кожен день прострочення виконання зобов`язання ( п.3.6. Договору).

У зв`язку з неналежним виконанням умов договору в частині повернення суми боргу станом на 29 березня 2018 року утворилась заборгованість на суму 10 061 778, 60 грн., яка складається із:

- заборгованості за договором позики в національній валюті України (гривні) в розмірі 3 292 200 грн. 00 коп., що в еквіваленті, згідно курсу валют станом на 29 березня 2018 року, становить 124 000 доларів США,

- процентів за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673 грн. 55 коп., відповідно до ч.1 ст. 1048 ЦК України, виходячи з розміру процентів - на рівні облікової ставки Національного банку України протягом встановленого договором періоду користування коштами,

- процентів, нараховані відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, за період з 19 січня 2015 року по 26 березня 2018 року в розмірі 2  339 946 грн. 00 коп., із розрахунку 30 % річних від простроченої суми боргу, згідно п.3.7 договору, укладеного між сторонами,

- пені за порушення умов договору позики в розмірі 3 604 959 грн. 00 коп., виходячи з встановленого умовами договору розміру – 0,3 % від суми позики, неповернутої в строк, за кожен день прострочення виконання зобов`язання.

Враховуючи вищенаведене, позивач просила стягнути на свою користь з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 грудня 2014 року станом на 29 березня 2018 року у сумі 10 061 778, 60 грн.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2021 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 18 грудня 2014 року в розмірі 3 292 200 грн. 00 коп., що в еквіваленті, згідно курсу валют станом на 29 березня 2018 року, становить 124 000 доларів США; проценти за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673 грн. 55 коп.; проценти, нараховані відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року в розмірі 2 240 499 грн. 95 коп., а всього - 6 357 373 грн. 50 коп. та судовий збір у розмірі 5 772 грн. 31 коп.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами укладено договір позики, за яким відповідач отримав у борг грошові кошті, зобов`язання за укладеним договором не виконав, а тому порушене право позивача підлягає захисту та стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики, проценти за користування позикою за період з 19 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року, проценти, передбачені ст.625 ЦК України за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року.

У той же час вимоги про стягнення пені за порушення умов договору позики, нарахованої позивачем за період з 29 березня 2017 року по 29 березня 2018 року задоволені бути не можуть, оскільки із закінченням строку користування коштами, право нарахування обумовленої в договорі пені припиняється, а права та інтереси позивача забезпечуються ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення грошового зобов`язання.

Додатковим рішенням цього ж суду від 28 січня 2021 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 стягнуто судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 11025 грн.

В апеляційній скарзі відповідач посилаючись на незаконність оскаржуваного рішення, та грубе порушення норм матеріального та процесуального права під час його ухвалення, просив про скасування такого, в частині задоволених позовних вимог та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Зокрема вказував, що оскаржуване судове рішення ґрунтується на припущенні про те, що розписка наявна в матеріалах справи є розпискою в розумінні укладеного письмового договору, при цьому не містить мотивування на підставі яких норм закону та якого пункту договору суд дійшов до такого висновку, що в свою чергу свідчить про вибіркове застосування положень даного договору та не встановлення фактичних обставин справи.

Так, судом навіть не було перевірено на відповідність зміст розписки змісту положення п.п. 2.1 договору позики від 18 грудня 2014 року, а тому безпідставно встановлено факт передання грошових коштів за п.п. 2.1 договору позики від 18 грудня 2014 року та факт виникнення у відповідача зобов`язань за вказаним договором.

Наведені судом обставини не можуть бути встановлені, оскільки позивач надала суду пояснення про відсутність у неї інших боргових розписок, представник позивача зазначила, що інших договорів позики ніж укладений письмовий договір позики від 18 грудня 2014 року не укладалось.

У випадку відсутності розписки, що відповідає п.п. 2.1 договору позики від 18 грудня 2014 року є неможливим постановлення рішення про стягнення з відповідача боргу, оскільки доказів набуття ним грошових коштів та відповідно обов`язків за цим договором не має. Враховуючи вищевказане, єдиним висновком до якого міг дійти суд на підставі наявних доказів, це висновок про те, що у позивача не має розписки, яка доводить передання грошових коштів за даним договором.

Судом під час вивчення змісту позовної заяви невірно визначено зміст позовних вимог, а саме те, що у вступній частині рішення зазначено про те, що позивач просила стягнути з відповідача:

заборгованість за договором позики в національній валюті України (гривні):проценти за користування позикою за період з 18.12.2014 року по 18.12.2015 року, відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, виходячи з розміру процентів - на рівні облікової ставки Національного банку України протягом встановленого договором періоду користування коштами,

проценти, нараховані відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, за період з 19.01.2015 року по 26.03.2018 року, із розрахунку 30 % річних від простроченої суми боргу, згідно п.3.7 договору, укладеного між сторонами,

пеню за порушення умов договору позики, виходячи з встановленого умовами договору розміру 0,3 % від суми позики, неповернутої в строк, за кожен день прострочення виконання зобов`язання, а всього 10061778 грн. 60 коп.

В той же час, відповідно до позовної заяви позивач просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 10 061 778, 60 грн. боргу за договором позики від 18 грудня 2014 року станом на 29 березня 2018 року та всі судові витрати.

В описовій частині рішення суду не зазначено про те, що судом неодноразово відмолено у задоволенні клопотань про забезпечення доказів, та клопотань про повторне призначення експертизи через невиконання експертом відповідної ухвали суду.

Судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні не зазначено мотиви відхилення доводів відповідача, не зазначено перелік таких доводів, не зазначено мотиви відмови в застосуванні норм матеріального права, які відповідач просив суд застосувати.

При цьому, замість зазначення мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного відповідачем відповідно до ст. 265 Ц1ПК України, процитовано практику ЄСПЛ, яка ніби на думку суду першої інстанції, дозволяє судовим органам ігнорувати положення ЦПК України. При цьому судом не зроблено висновку, про те, що конкретний аргумент відповідача очевидно не відноситься до предмета спору. Доводи відповідача, про те, що доказів отримання коштів за п.п. 2.1 Договору позики в матеріалах справи не має є предметом доказування та підлягають встановленню відповідно до ст. 264 ЦПК України. Судом не здійснено належної оцінки кожного доказу окремо та їх в сукупності.

Оскаржуване судове рішення ґрунтується на припущенні про те, що розписка наявна в матеріалах справи є розпискою в розумінні укладеного письмового договору, при цьому не має мотивування на підставі яких норм закону та якого пункту договору суд дійшов до такого висновку, що в свою чергу свідчить про вибіркове застосування положень даного договору та не встановлення фактичних обставин справи.

На його думку, вищевказане свідчить про те, що судом допущено неповноту під час дослідження доказів, що призвело до неналежного встановлення фактичних обставин справи та помилки в обранні норм права, які підлягають застосуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача, просила залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, оскільки висновки суду є правильними та обґрунтованими. Поведінка відповідача вказує на те, що його дії спрямовані на затягування розгляду справи шляхом заявлення різних клопотань для того, щоб відстрочити винесення рішення по суті.

У суді апеляційної інстанції представник позивача просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідач у судове засідання не з`явився, направив до суду клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з тим, що ним укладено договір на надання правової допомоги з адвокатом Желдаковим Я.І лише 22 березня 2021 року, який не в повному обсязі ознайомлений з матеріалами справи. У задоволенні цього клопотання колегією суддів відмовлено з огляду на те, що ОСОБА_2 не надано до суду доказів щодо розірвання договору з адвокатом Мандриком А.В., який надавав йому правовому допомогу протягом розгляду цієї справи та не наведено обґрунтування щодо причин відмови від його послуг; від самого адвоката Мандрика А.В., не надійшло до суду заяви про припинення представництва відповідно до вимог ч.4 ст.64 ЦПК України. Адвокат Желдаков Я.І., у свою чергу, як представник відповідача не звертався до суду із заявою про неможливість участі у розгляді справи у судовому засідання 23 березня 2021 року, з посиланням на поважність причин неявки до суду, та вимогами про ознайомлення з матеріалами справи.

Зважаючи на таке, справу розглянуто за відсутності відповідача та позивача, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи, що в силу ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи без їх участі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представника позивача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам рішення суду відповідає в повній мірі.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що 18 грудня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого вона передала відповідачу кошти в сумі 2 046 000 грн. 00 коп., що еквівалентно на час укладення договору 124 000 доларів США, які останній зобов`язався повертати частинами щомісяця 18 числа, починаючи з 18 січня 2015 року до 18 листопада 2015 року в розмірі, еквівалентному 2 000 доларів США (всього 22 000 доларів США) та 18 грудня 2015 року – залишок суми, що становить еквівалент 102 000 доларів США.

За умовами п.3.6. Договору, у випадку прострочення виконання позичальником своїх грошових зобов`язань, визначених договором, позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві пеню в розмірі 0.3% від суми позики, неповернутої у строку, за кожен день прострочення виконання зобов`язання ( п.3.6. Договору).

У випадку прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань, визначених у п.3.1 цього Договору, позичальник відповідно до ст.625 ЦК України зобов`язується сплатити на користь позикодавця прострочену суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 30% річних від простроченої суми( п.3.7 Договору).

Договір вступає в силі з дня його підписання та діє до повного виконання сторонами зобов`язань, передбачених ним( п.4.2 Договору).

Згідно до п.4.4 підписуючи цей договір, сторони підтверджують, що вони досягли згоди щодо всіх істотних умов, у зв`язку з чим, жодна із сторін не має права вважати цей договір неукладеним.

Сума позики видається готівкою, доказом одержання позики за цим Договором є розписка позичальника, написана власноруч певного змісту ( п.2.1 Договору).

На підтвердження отримання відповідачем коштів, зазначених у договорі позики від 18 грудня 2014 року, останнім власноруч написана розписка від тієї ж дати (т.1 а.с.9).

Договір позики на кожній стороні погоджено підписами позивача та відповідача( т.1 а.с.8).

На підтвердження отримання відповідачем коштів, зазначених у договорі позики від 18 грудня 2014 року, останнім написана розписка від тієї ж дати (т.1 а.с.9).

Таким чином, ОСОБА_2 , підписавши вказаний договір, тим самим погодився з усіма його пунктами та умовами. Зі змісту договору позики і розписки ОСОБА_2 можливо впевнено установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Проте, відповідач визначені умови договору не виконував.

У визначений в договорі позики строк отримані ним грошові кошти не повернув.

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Відповідно до ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Стаття 536 ЦК України передбачає сплату процентів за користування чужими грошовими коштами, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 ст.615 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання, а ч.1 ст. 625 ЦК України передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У ч.2 ст.640 ЦК України зазначено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Частиною 2 статті 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-63цс13 від 18 вересня 2013 року, у постанові у справі № 6-50цс16 від 24 лютого 2016 року.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 8 червня 2016 року у справі № 6-1103цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.

За таких обставин та, з урахуванням наведених норм закону, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачем ОСОБА_2 порушено зобов`язання щодо своєчасного повернення боргу за договором позики, а тому з нього на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 18 грудня 2014 року в розмірі 3 292 200 грн. 00 коп.; проценти за користування позикою за період з 18 грудня 2014 року по 18 грудня 2015 року в розмірі 824 673 грн. 55 коп.; проценти, нараховані відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, за період з 19 грудня 2015 року по 26 березня 2018 року в розмірі 2 240 499 грн. 95 коп., а всього - 6 357 373 грн. 50 коп. та судовий збір у розмірі 5 772 грн. 31 коп.

Доводи апеляційної скарги про те, що вказаний вище договір позики він не підписував і коштів не отримував не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки не ґрунтуються на наявних в матеріалах справи доказах та є формальними міркуваннями відповідача.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі ст.ст. 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як передбачено ч.4 ст.81 ЦПК України, рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції судом було проведено судову почеркознавчу експертизу.

Згідно висновку № 19-4452 від 23 січня 2020 року, підпис в договорі позики від 18 грудня 2014 року в підрозділі «позичальник» виконаний ОСОБА_2 , підпис в розписці від 18 грудня 2014 року в останньому рядку перед прізвищем ОСОБА_6 , виконаний ОСОБА_2 ( т.3 а.с.9-16).

Позичальник у відповідності до ч.1 ст. 1050 ЦК України має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти не були одержані ним від позикодавця, або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір укладено у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником від позикодавця, або були одержані у меншій кількості ніж це встановлено договором.

Оскільки позичальником на підтвердження факту надання позики у розмірі визначеному договором надано оригінал договору, укладений у письмовій формі та розписку про отримання коштів, які містить власноручний підпис позичальника, а також за відсутності належних доказів повернення суми позики позичальником, суд дійшов вірного висновку про факт укладання договору позики, отримання позичальником коштів у розмірі визначеному п.1 договору та обов`язок ОСОБА_2 повернути позику у тому ж розмірі у строк, встановлений договором.

Позовних вимог щодо визнання договору позики від 18 грудня 2014 року відповідач протягом всього часу розгляду справи не заявляв.

Посилання в апеляційній скарзі на невідповідність розписки, яка написана ним власноруч зразку розписки, яка зазначена у п.2.1 Договору не заслуговують на увагу, оскільки за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, який підтверджує факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми, що відповідає правовим висновкам, викладеному в постанові Верховного Суду від 06 серпня 2020 року справа №607/13993/17 провадження №61-3569св19.

Не зазначення у власноруч написаній розписці ОСОБА_2 фрази «…в іноземній валюті станом на день видачі суми..» не спростовує ні факту укладання Договору, ні факту отримання останнім коштів в борг.

Не заслуговують на увагу доводи відповідача про порушення судом норм процесуального права при розгляді справи, всі клопотання відповідача з якими він звертався до суду були розглянуті по суті, за його заявою було призначено судову почеркознавчу експертизу та отримано висновок, нових клопотань від відповідача та його представника на час ухвалення рішення суду не надходило.

Крім того, аргументи скарги про неправильне встановлення судом змісту позовних вимог колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки звертаючись до суду з позовом позивач просила стягнути на свою користь суму боргу з врахуванням процентів та пені у загальному розмірі 10 061 778 грн.60 коп., надавши при цьому розрахунок у тексті позовної заяви. Ці вимоги судом було розглянуто та надано правову оцінку.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновку суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права. Такі доводи оцінені судом та не знайшли свого підтвердження.

Аналіз змісту доводів апеляційної скарги дає підстави для висновку, що судове рішення не оскаржується в частині визначеного судом періоду та розміру боргу, тому в апеляційному порядку не переглядається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст.ст. 263 - 265 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Відповідно до п/п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги по суті відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381,382 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий                                                                Ж.М. Яворська

Судді                                                                        Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 26 березня 2021 року.